Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Возлюблені у Христі браття і сестри!

Сьогодні для нас всіх, православних християн, день роздумів про віру, особливий день. Він ніби й не є якимось особливим святом. Навпаки, після Світлого тижня з його незвичайними, піднесеними богослужінями, ми начебто повертаємося до більш спокійного й урівноваженого ритму церковного життя. Знов з’являються на початку вечірні звичайний 103 псалом, на початку утрені — шестипсалміє, на початку літургії -недільні антифони, які ми звикли чути, і зображальні. Це, здавалося б, мало позбавляти нас тих особливих переживань, які ми мали на Великдень. І ось саме зараз, починаючи систематизувати ті нові враження, той молитовний досвід, який ми здобули протягом попередніх тижнів, — восьми тижнів, по суті, двох місяців, Великого посту і Світлого тижня, ми замислюємося: що саме має бути центральним для християнина. Ми замислюємося над джерелами і значенням нашої віри.

 

Господь не судить нас за те, що ми хочемо досвідно перевірити Його існування, знайти історичні факти земного життя Спасителя. Бачимо навіть у сьогоднішньому епізоді з Євангелія, що апостол Фома, який засумнівався у правдивості того, що прийшов Господь, здавалося б, мав бути покараний, але натомість дістав від Христа несподіваний дар: пересвідчитися в реальності воскресіння на власній практиці. Наша звичайна людська логіка, наші звички карати сумніви повстають проти того, що чуємо. Сам Господь не тільки не заподіяв покарання Фомі за його сумніви, а навпаки, через тиждень після того, як перший раз являвся учням, Він спеціально для Фоми з’являється знов, і відразу ж звертається до Фоми, пропонуючи йому перевірити те, в що апостол не зумів повірити на слово своїм співбратам.

 

Так і нам не бере Христос за гріх те, що ми хочемо перевірити: чи є дійсно в Вифлеємі та печера, де Він народився, і чи писав Светоній, або Тацит, чи Йосиф Флавій ті слова, які використовують дослідники історії Біблії та історії Церкви для доведення історичности постаті Ісуса Христа. Він не карає нас за те, що віруючі люди, не безбожники — фізики, рентгенологи — час від часу намагаються перевірити справжність Туринської плащаниці. Чи дійсно це те полотно, в яке був загорнутий Христос, — питаємо ми себе. Бо Христос і як Бог, і як людина, пережив усі ті переживання, які ми з вами переживаємо. Він пережив навіть хвилину вагання на хресті, коли Ісус вигукнув: «Елі, Елі, Лама савахтані?» — «Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти Мене залишив?» Він пройшов це і знає наші людські слабкості. Знає, на відміну від нас самих. Він уміє прощати, вміє Розуміти наше з вами бажання перевірити, відчути. Але в той же час дуже м’яко, по-батьківському, Він навчає нас найголовнішому: над усім експериментальним, досвідним знанням, над усім тим, що ми можемо перевірити, стоїть віра.

 

І глибоко закономірно, що ми маємо дуже часто в історії людства ті випадки, коли великі вчені, досліджуючи таємниці природи, мусили зупинитися перед невідомим, мусили зупинитися перед тим, що не можуть, і — напевне відчули вони — не зможуть ніколи розв’язати науковці. І вони стали глибоко віруючими. Не тільки в давнину, як Ньютон, про якого згадують, що кожного разу, коли він тільки згадував слово «Бог» чи «Христос», підводився і знімав свого капелюха. Людина нового часу, Альберт Ейнштейн, був по-своєму віруючою людиною. Академік Павлов ніколи не приховував своєї глибокої та щирої побожности. І багато-багато інших, ідучи шляхом знання, раптом відкрили, що над знанням, поза знанням є та сфера, яку ми можемо тільки пізнати очима серця, пізнати вірою.

 

Церква дається нам не для того, щоб перевірити історичність фактів минулого, не для того, щоб знайти докази, що Христос був, а для того, щоб нам відкрити очі віри. Часто ми сьогодні замислюємося над іконами, їхніми чудами та їхньою природою. Нещодавно мені переказували, що в одному з великодніх коментарів один малоосвічений новітній богослов сказав: ось там є ікона, яка є найточнішим портретом Ісуса з усіх існуючих. Справді, існує дуже поетична розповідь про те, як цар Авгар послав свого художника для того, щоб той намалював портрет Ісуса. І раптом той, коли намагався зобразити Христа, відчув, що його пензель безсилий, він не може відтворити якихось найтонших мінливих нюансів цього обличчя, бо воно ніби весь час змінюється. І він розвів скрушено руками. Тоді Христос узяв рушник, приклав Собі до обличчя і передав царю Авгареві не Своє точне зображення як людини, а той відбиток, який у православній традиції називається нерукотворним образом Спасителя, який несе на собі образ Його присутности. Напевно, це легендарна розповідь. Але вона досить точно й містко виявляє християнське розуміння ікони — не як портрета, а як вікна в невідомий і невидимий матеріяльними очима світ.

 

Ікона, пасхальне яйце, хрест — все це знаки присутности невідомого, потаємного у церковному житті. Вони менш за все є портретами. Це знаки, що опосередковують наші стосунки із Невідомим. І коли ми молимося перед іконами, коли ми вітаємо один одного словами «Христос Воскрес», коли дивимося на хрест, то маємо не розмірковувати над тим, наскільки відповідає зображення Пресвятої Богородиці тій Діві з Назарету, яка народила Спасителя, або чи був хрест, який здійняли над Голгофою, подібним, чи восьмираменним, чи чотирираменним. Ми маємо думати і молитися до тих, хто пов’язаний із цим хрестом, із цією іконою. Споглядаючи образи, уявляємо Первообраз і молимося до Нього.

 

Саме через пізнання історії Церкви, через пізнання євангельської історії ми торкнутися своїми руками ран на тілі Христовому — рани від цього ще більше роз’ятряться, — але вигукнути разом із Фомою: Господь мій і Бог!

 

І врешті-решт перечитаймо, коли прийдемо додому, ще раз цю частину з Євангелія від Іоанна. Чи написано там, що Фома визнав Христа Богом після того, як торкнувся Його ран? Ні. Коли Христос являється йому і звертається до нього із словами любови, тоді Фома вже вигукує: «Господь мій і Бог мій!» Йому було досить відчути, що Господь прийшов на його поклик, що Він зумів зрозуміти і, найголовніше, вибачити учневі його некоректне питання. Він відчув біля себе Бога. І тоді радісний вигук пролунав із його вуст.

 

Нехай же Господь допоможе нам із вами мати силу, мудрість, знання, але найперше — віру і любов, аби ми також не могли пропустити тієї миті, коли Господь хай невидимо, в Своїй любові, прощенні, милосерді з’являється у нашому житті, і разом із Фомою радісно вигукнути: «Господь мій і Бог мій!» Амінь.

(109)