Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
Возлюблені у Христі браття і сестри!
І нині дорога з Галилеї, північної провінції сучасної держави Ізраїль, до Єрусалиму викликає почуття тривоги та причаєної небезпеки. Землі історичної Самарії, замешкувані тепер, переважно, палестинськими арабами, свого часу були окуповані Ізраїлем, поставлені під контроль ізраїльської адміністрації і почали надаватися єврейським переселенцям. Хоч сучасні плани палестинсько-ізраїльського розмежування і передбачають повернення більшої частини Самарії до складу незалежної Палестинської автономії, це не зменшує міжетнічної і міжрелігійної ворожнечі. Машина з ізраїльськими номерами не може почуватися тут безпечно, арабські ж мешканці Самарії, попри славнозвісну східну гостинність, навряд чи зустрінуть єврея, який раптом надумає звернутися до них за допомогою, дружньо.
Серед арабів у найбільшому місті Самарії Шхемі – євангельському Сихемі або Сихарі, як називає його євангеліст Іоан, чи ж Наблусі, як воліють звати це місто араби, переробивши римську назву «Неаполь», – ми можемо зустріти колоритні архаїчні постаті з довгими бородами. Це – самаряни. Їхня громада в кількасот чоловік і досі живе в сучасній столиці Палестинської автономії. Народ самарян виник, коли ассирійські завойовники вивели в полон жителів колишнього Північного Царства, Ізраїлю, й оселили натомість вихідців з інших країн, котрі почасти змішалися із тамтешніми залишками ізраїльтян. Самаряни зберігали старі вірування, а от Єгову (Ягве) ж сприйняли як Бога-охоронця цієї землі, долучивши Його до своїх божків. Вони перейняли шанування Тори (Мойсеєвого П’ятикнижжя), а коли Зоровавель почав був відбудовувати Єрусалимський храм, зголосилися йому допомагати. Відмову від їхньої допомоги самаряни сприйняли за образу й – на противагу Єрусалимському храмові – спорудили собі храм на горі Гаризим, неподалік від Сихему. Згодом єврейський правитель Йоханан Гіркан зруйнував цей храм, і це ще більше загострило стосунки самарян і юдеїв.
Євреї сторонилися самарян як, з їхнього погляду, зайд і напів’язичників. Самаряни ж ненавиділи юдеїв за зверхність і самовпевненість. І обидва ці народи, живучи під спільним гнобленням римлян, несли через історію образи та взаємну ворожість, що раз у раз проривалися сплесками насильства. Майже так, як і зараз на історичних землях Самарії та Юдеї.
Христос мусив долати непросту дорогу через Самарію, коли подорожував з Юдеї до Галилеї або провадив учнів на прощу до Єрусалимського храму. Самаряни, здебільшого, ставилися до Нього як до ненависного юдея – одного разу в самарянському селі, попри звернення посланців, «не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалиму» (Лк. 9:52). А Сам Ісус, направляючи на проповідь Дванадцятьох, радив їм: «На путь до поган не ходіть, і до самарянського міста не входьте» (Мт. 10:5).
І ось – поряд самарянське місто (а точніше – відносно невелике селище), чомусь назване апостолом Іоаном Сихар. Може, й справді існувало містечко чи передмістя Сихему під такою назвою, а, може, апостол вжив іронічну назву Сихему, утворену від дієслова «шикар» («поїв вином») або «шекер» («брехня»).
На обрії височіли, нагадуючи про давніх пророків й пережите в минулому, гори Гевал і Гаризим. Десь неподалік знаходилася гробниця Йосифа Прекрасного. Довколишні поля пам’ятали патріярхів Авраама та Якова, що часто зупинялися в цих місцях. Пам’яткою предкам-кочовикам лишалася криниця Якова. «І Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці».
Саме тоді, серед денної спеки, наближалася до криниці самарянка. Не просто представник ворожого юдеям народу, а ще й жінка. Навіть тепер ортодоксальний юдей, зазвичай, ніколи не сяде поряд з жінкою в автобусі і не промовить до неї ані слова. Що ж говорити про стародавню Обіцяну землю, де суворі східні звичаї трактували жінку як істоту нижчого рівня. Рабини вчили: «Ніхто не повинен розмовляти дорогою з жінкою, навіть зі своєю дружиною». Або: «Краще спалити слова Закону, ніж навчити їх жінку».
Ісус з Назарету був знаний у Святій Землі як учитель – «Равві». А, отже, від Нього очікували манер, звичних для книжників і законовчителів. І самарянка, призвичаєна до холодної відсторонености чужих духовних авторитетів, не чекала, що її навіть помітять. Та раптом вона почула: «Дай напитись Мені!»Ісус не просто перший звертається до самарянки. Він визнає її за рівну. Він з довірливою глибиною розкриває їй вчення про благодатні дари Святого Духа і першій – першій з усіх людей! – відкривається як Месія-Христос. «Відказує жінка Йому: Я знаю, що прийде Месія, що зветься Христос… Промовляє до неї Ісус: Це Я, Що розмовляю з тобою…» Жінка повірила не слову – її переконала незвична шляхетність і чуйність Співрозмовника, Його безпрецедентна готовність розглядати самарянську традицію з повагою, Його свобода від обмеженої самовпевнености. Ісус навернув жінку прикладом любови та пошани до її гідности.
Небезпека ксенофобії – ворожости до чужих – завжди існує в світі. Ми інстинктивно насторожуємося, зустрічаючи представників іншої культури. Сучасна Європа, приймаючи на свою землю мільйони біженців, імміґрантів і заробітчан, боляче переживає експансію чужих звичаїв і традицій у цивілізацію Старого Світу. На вулицях Харкова, Києва, Донецька з’являється щораз більше смаглявих і вилицюватих облич, лунають незрозумілі нам гортанні звуки. Ми опиняємося перед новим викликом – викликом їхньої присутности в нашому щоденному житті.
Христос не чекав, як поведе себе самарянка. Він Сам перший звернувся до неї. Він виявив щодо неї, чужинки, людини, по суті, іншої – напів’єретичної релігійної традиції та культури, несподівану відкритість і довіру. Він шокує Своїх учнів, бо, як з рівнею, розмовляє з жінкою. І тим перемагає! Самаряни, які з ненавистю сахалися юдеїв, «ввірували через слово Його. А до жінки казали вони: …Самі бо ми чули й пізнали, що справді Спаситель Він світу». Згодом же саме самаряни стануть першими іноплемінниками, наверненими у християнство.
Не запобігливість, не пристосування до чужої традиції являє Христос. Він розкриває правду, з суворою чесністю говорить про заплутане й аморальне приватне життя самарянки. Але Він приймає самарянку як особистість, гідну бути вислуханою й почутою, здатну бути партнером у розмові. І тим Ісус дає Своїм учням і нам усім дуже практичний приклад ставлення до чужинця й іновірця, через стосунки з яким ми проходимо випробування своєї християнської зрілости, любови й милосердя. Проходимо через вибір між запеклою ксенофобією та місіонерською ревністю про навернення й спасіння душі ближнього. Амінь.
(183)