10 правил Великого Посту

 

04-7zapoved-3

Ми часто чуємо та говоримо про Великий піст як про особливий час в житті Церкви: час тривалішої молитви, обмеженні себе у всіх сферах життя, час уважного ставлення до свого духовного стану.

Щоб провести Великий піст з Господом і Його учнями, а не перетворити його на півтора місяця важкої та безглуздої дієти, рекомендуємо дотримуватися декількох важливих правил.

1. Завжди радійте!

«Завжди радійте, невпинно моліться, за все дякуйте» (1 Фес. 5:16-18), – мудра порада апостола як ніколи актуальна у великопісні дні.

Велика спокуса впасти в смуток: «Як же я проживу без смачної їжі! Тепер ніяких розваг! Які довгі служби!» – тоді як причин для смутку немає. Довгі служби – це і високі зразки середньовічної духовної поезії, і філософські роздуми про місце людини у вічності, і відчуття єдності з тими, що моляться, і спілкування з Самим Богом.

Не рідше, а то і частіше, зустрічається зворотна сторона великопісного смутку: «Я не можу постити за уставом. Я пропускаю служби. Я відволікаюся на мирську метушню».

Банально, але від того не менш справедливо: пам’ятайте, що Богові потрібні не шлунок і ноги, а серце, Він бачить в душі людській щире прагнення послужити Йому, бачить і неміч.

Ось ця постійна пам’ять про Бога – і буде нашою безперестанною радістю про Нього.

2. Невпинно моліться!

Ні, звичайно, всім нам не потрібно ставати за піст ісихастами, але спробувати стати на півкроку ближче до ідеалу можливо.

Молитві варто приділити трохи більше часу, ніж виходить зазвичай. Більше уваги на службах – іноді варто узяти з собою книгу з текстами богослужіння. Ретельніше виконувати молитовне правило – відійти від комп’ютера на півгодини раніше і прочитати вечірні молитви. Додати молитву преподобного Єфрема Сиріна. В дорозі послухати або почитати Псалтир.

З численними пісними спокусами корисно боротися молитвою: на роздратування, гнів, смуток самому собі відповідати короткою Іісусовою молитвою.

3. Храмова молитва

Домашні турботи, дорога в час пік, шум на роботі – навіть якщо ми змогли організувати своє життя так, щоб вживати тільки дозволену їжу, читати повне молитовне правило і навіть молитися протягом дня, від всієї цієї метушні ми страшенно втомлюємося. І тут нам на допомогу приходить храм.

В монастирях і в багатьох приходських храмах у великих містах в дні Великого посту богослужіння здійснюються щодня вранці і увечері. Варто перед або після роботи зайти хоч би на частину служби – це настроює на абсолютно відмінний від навколишньої дійсності лад.

Є богослужіння, заради яких не гріх і відпроситися з роботи раніше. Такі – Великий канон Андрія Критського в перші чотири дні Великого посту та ввечері в середу п’ятої седмиці, акафіст Божій Матері ввечері в п’ятницю, служби Страсної седмиці…

Хоч би один раз протягом посту було б добре відвідати Літургію Передосвячених Дарів – між іншим, в деяких храмах її іноді здійснюють вечорами.

4. «Покаяння відкрий мені двері Життєдавче!»

Загальновідомо: піст потрібний не Богові, а нам. Великий піст складається з двох частин: Чотиридесятниці та Страстної  седмиці. Перша – час покаяння, друга – час очищення, підготовки до Великодня.

Не дарма Церква двічі за Чотиридесятницю пропонує нам читання канону Андрія Критського. Не дарма кожну великопісну суботу на всенічній ми чуємо спів «Покаяння відкрий мені двері Життєдавче». Не дарма за три тижні до посту Церква закликає до покаяння: притчею про митаря і фарисея, притчею про блудного сина, нагадуванням про Страшний суд і вигнання Адама з раю.

Саме для покаяння нам і потрібний час Чотиридесятниці. Якщо не збираєшся каятися, не варто починати і постити – марна витрата здоров’я.

5. Стеж за здоров’ям!

До речі, здоров’я. Якщо під час посту виникають проблеми з самопочуттям, ступінь стриманості слід негайно обговорити з духовним наставником.

Ні про який самочинний піст за уставом або навіть близько до уставу не може йти мова, якщо є хвороби, пов’язані з шлунком або обміном речовин. У сучасних умовах навіть монастирі в окремих випадках постять з сухоїдінням – не засудить Господь і працюючої людини, що не має доброго здоров’я.

(Варто пригадати, що в дні Великого посту в храмах здійснюється таїнство Соборування – помазання спеціально освяченим маслом з молитвою за зцілення хворих.)

Жодним чином не наблизить до Бога виразка шлунку, а може і істотно віддалити – вкрай тонка межа між щирим прагненням до послуху церковному уставу, не шкодуючи свого здоров’я, і гордістю за свою старанність.

6. Дивися в свою в тарілку!

«Пощу – горжуся, і не пощу – горжуся», – скорбить преподобний Іоанн Лествічник в своїй «Лествіці».

«Пихатість тим, що постишся» небезпечна своєю очевидністю і рука в руку йдуть із засудженням. Брат вживає рибу на першій седмиці Великого посту, тоді як ти сидиш на хлібі та воді? Не твоя справа. П’є молоко, а ти навіть цукор в чай не кладеш? Ти не знаєш особливостей роботи його організму (до речі, в семінаріях часто студентам дають молочні продукти). З’їв сосиску і наступного дня пішов причащатися, тоді як ти почав євхаристичний піст ще до Всенічної? Це справа його.

«Пихатість тим, що не постишся» – тонша пристрасть. У наш час існує такий персонаж, як митар, що гордиться тим, що він не фарисей. І тут вже виникає інша тенденція: він не їсть рослинного масла – а зате я вдома кладу сто земних поклонів перед сном! Він не вживає ніякого алкоголю – а зате я каюся кожні вихідні!

Тому хочеться повторити заклик вихователів в дитячому саду: «Дивися в свою тарілку!»

7. Не одним хлібом живе людина

І взагалі, менше міркуй про їжу. Як би не набридла ця проста істина, Великий піст тільки в найменшій мірі – зміна режиму харчування. Вегетаріанці ніколи тваринної їжі не їдять – до Бога їх це ні наближає, ні віддаляє, в точності відповідно зі словами апостола.

Продовження відомої цитати: «але кожним словом Божим», – ідеально підходить до великопісного періоду, коли читанню Біблії – слова Божого – приділяється особлива увага.

За Великий піст прийнято прочитувати повністю Євангеліє. Також в цей період в храмах щодня читається Старий завіт.

Недаремним буде почитати Святих Отців – «Лествіцю», Добротолюбіє, тлумачення на Євангеліє…

8. Поспішайте робити добро

Добре б поєднувати зменшення інтересу до вмісту чужих тарілок із збільшенням уваги до ближніх в цілому.

Зосередження на власному духовному стані не повинне перетворюватися на байдужість до тих, хто тебе оточує. Піст повинен йти на користь вихованню в собі обох чеснот: любов до Бога і любов до ближніх.

Святитель Іоанн Златоуст закликав витрачати заощаджені на пісній трапезі кошти на допомогу бідним. Декілька днів пообідавши в їдальні гарніром без котлети, можна купити рукавички жебракові що замерзає на вулиці або розвиваючу гру в дитячий будинок.

Зовсім не обов’язково під час посту переривати спілкування з людьми, яким воно може стати в нагоді, – вагітною подругою, недужою сусідкою, самотнім родичем. Бесіда з ними за чашкою чаю чи кави – це не розвага, а допомога ближньому.

9. Людинолюбство без людиноугождання

Добре ставлення до ближніх іноді обертається до нас найнеприємнішою стороною: людиноугожданням. Насправді, ніякого доброго ставлення тут, як правило, немає – є власна слабохарактерність і залежність від чужої думки. Саме в дні Великого посту ця пристрасть загострюється.

«Давай зустрінемося в п’ятницю після роботи в кафе!» – пропонує  подруга, і ось ти вже разом з нею замовляєш тістечко – не можна ж кривдити!

«Приходь в гості в суботу увечері!» – звуть  сусіди, і ти пропускаєш службу, замість того, щоб вибачитися і перенести зустріч на пізніший час або недільний день.

«Скуштуй шматочок курки, а то я ображуся!» – відверто вередує родичка, і тут можна навіть шаною до старших прикритися, тільки це буде лукавство: небажання йти на конфлікт далеко не завжди пов’язане з любов’ю до ближнього.

Щоб звільнитися від гріха людиноугождання, можна пригадати пораду, дану старцем Паїсієм Святогорцем: ми повинні приховувати наші особисті пости, щоб не постити напоказ, але піст загальноцерковний – це стояння у вірі. Ми повинні не тільки самі поважати ближніх, але і прагнути, щоб нас і нашу віру поважали.

Найчастіше люди розуміють ввічливі пояснення і входять в становище. А ще частіше виявляється, що наші мудровані тлумачення – надумані. Подругу в кав’ярні зовсім не бентежить наша порожня чашка еспрессо, сусіди будуть раді зустрічі і після служби, а родичка із задоволенням пригостить гостя, що постить, картоплею з грибами.

10. Йти за Христом

Нарешті, найголовніше правило Великого посту – пам’ятати, заради чого існує цей період.

Великий піст – час зосередженого очікування Світлого Христового Воскресіння. Очікування діяльного: разом з Господом ми спробуємо пройти сорок днів посту, разом з Господом підійдемо до гробниці Лазаря, разом з Господом увійдемо до Єрусалиму, слухатимемо Його в Храмі, причастимося разом з Апостолами на Його Тайній Вечері, пройдемо за Ним Хресним шляхом, з Божою Матір’ю  і улюбленим Христовим апостолом Іоанном будемо скорбіти на Голгофі…

Нарешті, разом з мироносицями ми прийдемо до відкритого Гробу і знову, і знову переживемо радість: Його тут немає. Христос Воскрес!

Марія Сеньчукова

Православие и мир

Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №3

 

(42)

Чому християнам нав’язують штучне святкування 14 лютого (духовність)

7www.stihi.ru

Церква має свято закоханих – 8 липня – це день святих Петра і Февронії. 

 

Згадаємо про  дату, яку у нас гучно і масово святкують. Це день «святого Валентина» Свято це язичницьке і православним християнам святкувати їм не варто.

 

Якщо говорити про «Валентина», то тут маємо прямий обман, адже 14-го лютого немає згадки про святого з таким ім’ям. Не зустрінемо його ні в православному ні в католицькому календарях під цією датою. Натомість у житіях святого мученика Валентина Доростольського (228 рік, пам’ять 7-го травня), священномученика Валентина єпископа Італійського (274 рік, пам’ять 12-го серпня), священномученика пресвітера Валентина Римлянина (269 рік, пам’ять 19-го липня) не знаходимо розповсюдженої версії про романтичну історію виникнення цього «свята». Причому ці святі спільні як для Православної, так і Католицької Церкви.

 

Вигадали свято на заході як елемент масової культури та індустрії розваг, завдяки чому зацікавлені кола заробляють великі гроші. А оскільки сучасна масова культура просякнута еротизмом, тобто явищами і речами, що покликані збуджувати тілесний потяг до протилежної статі (і не лише до протилежної), то потрібно було вигадати і день закоханих.

 

Підтвердженням цьому є те, як, зазвичай, нам пропонують «святкувати». Це і конкурси поцілунків на майданах, і більш відверті речі на дискотеках та в нічних клубах, на телебаченні і в пресі. Дуже часто все це не закінчується подарунком «валентинки». Характерно, що цього року в одній зі шкільних газет, підготовленій старшокласниками до «Дня закоханих», автору довелося побачити символіку блудного журналу «Плейбой».

 

На противагу культу чуттєвості, на противагу язичницькій традиції виставляти на показ інтимну сторону життя людини, ми у християнській вірі знаходимо те справжнє, що єднає чоловіка і жінку – цнотливість до шлюбу, скромність, стриманість, жертовність, повагу, любов у шлюбі.
До речі, Православна Церква має свято закоханих – це день святих Петра і Февронії, яких вшановуємо саме за згадані вище чесноти (8 липня).

 

(49)

Проповідь у неділю: про блудного сина

bludnyjj_syn

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі брати і сестри!

„Отче, я прогрішився проти Неба й проти Тебе”. (Лк 15,18).

 

Сьогоднішня притча гарно змальовує подію відда­лення блудного сина від батьківського дому, а також його моральне падіння, відтак розкаяння і повернення знову у батьківський дім..

 

    Блудний син, який розтратив все майно, – це грішник, який втратив Божу ласку. Блудний син своїм учинком показав усім грішникам приклад розкаяння і поправи. Щасливий блудний син, що вчасно пізнав глибину свого падіння і розкаявся. Так повинен поводитися кожен грішник, який втратив ласку Божу і потрапив у неволю гріха. На велике щастя, людина у цій неволі має доброго приятеля — Боже милосердя. При цьому пам’ятаймо, що Боже милосердя також має свої межі.

 

    Найкраще висвітлене Боже милосердя у притчі про Блудного Сина. Він дуже важко засмутив свого батька, забрав частину майна, покинув рідну хату, змарнував усе на чужині у розпусному житті, а коли він, голодний, обідраний, із жалем повернувся до батька, то добрий батько забув про все, вибіг йому назустріч, обняв його, як свою найкращу дитину і запросив до хати. Так приймає Господь Бог розкаяного грішника. Ніякий гріх, ніяка образа не може перебороти Божого милосердя…

 

    Якщо сьогодні уважно глянемо на світ, то побачимо, що в ньому є дуже багато блудних синів, які подібно стали жертвою гріха. Оче­видно, що і їм бракує цієї чудотворної сили, яка би порушила їхнє серце і совість та вказала б на дорогу до доброго батька — Небесно­го Отця через щирий жаль, розкаяння у Святій Сповіді. Тому, хто відчуває на своєму серці якусь провину, скажімо і ми: „Встану, по­кінчу з усяким беззаконням і гріхом, розпочну каятися і просити з жалем прощення: “Отче, я прогрішився проти Неба й проти Тебе”,..

 

    Немає такої людини на світі, яку би Господь Бог не хотів помилувати. Немає гріха, якого би Господь Бог не міг простити. Ще не пізно і нам, але не будьмо байдужими до власного спасіння.

 

    ПРИКЛАД. Монах на ім’я Арсеній молився якось за навернення грішників і почув голос: “Ходи, Арсенію, я покажу тобі людські діла”. Показав йому різних людей, які щось важке несли на своїх плечах. “Бачиш, – сказав ангел, – такими не розумними є всі люди, які мають на своїй совісті важкі гріхи, але вони, замість того, щоб каятися у них і зменшувати свій тягар, ще збільшують його”. Багато людей серед духовної байдужості відкладають поправу із дня на день, а тим часом тягар збільшується. Серце кам’яніє, а життя на­ближається до свого кінця. Що скажемо у своє оправдання Богові, Який так багато проявив до нас милосердя, але ми не бажали скори­статися із нього?

 

Хіба поміж нами немає таких? Коли хтось заподіяв нам якусь кривду, образив, знеславив, ми говоримо, що нас це бо­лить, тому ми не можемо йому чи їй простити! Але Господь нам прощає! У Святому Письмі написано: “У той час, коли ти до Мене навернешся, прощаються всі твої гріхи і провини, бо Я не хочу смерті грішника, але хочу, щоб навернувся і жив”.

 

Якщо сьогодні ласкавий Небесний Отець кличе нас до навернення, не відкладаймо, але промовмо так, як промовив колись Євангельський блудний син: “Отче я прогрішився проти Неба й проти Тебе. Я не достойний більше зватися Твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів” (Лк 15, 18-19) Отже, маймо непохитне переконання, що Ісус Христос прийме нас у Свої обійми, винесе нам нову чисту одежу ласки Божої, вкладе нам перстень на руку на знак синівства Божого і справить нам велику гостину, і буде велика радість на Небі, бо “син цей був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся для Неба, Бога і вічного спасіння!” Амінь.

 

(100)

Проповідь про митаря і фарисея

ngt_3438

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі брати і сестри!

Одна з неділь, що приготовляє нас до Великого Посту має назву митаря та фарисея. Назву цю бере від Євангелія, яке читається в цей день. Щоб ми з вами краще розуміли про кого ця євангельська притча, слід повернутись на один стих перед цією притчею. Ісус говорить : « Для деяких, що пишалися своєю праведністю і ні за що мали інших говорить цю притчу » Лк.18.9 В час, коли Христос вийшов з благою вісткою до євреїв серед них було багато таких, які вважали себе праведниками, а тому через свою «лжеправедність» думали, що мають право осуджувати своїх ближніх, які своє життя ведуть у гріхах.

 

Якщо ми дивимось тільки на себе, то не зауважуємо за собою якихось недоліків. Якщо порівнюємо себе з кращими від нас, тоді в оправдання себе кажемо, що нам завжди бракувало такого виховання і ми в цьому не є винуватими. Коли ж себе порівнюємо з гіршими від себе, то таким людям не знаходимо жодного оправдання, коли бачимо їхні гріхи.

 

Кожен з нас хочемо це визнати чи ні має в собі дух фарисейства, а більше того ми дуже часто поступаємо як фарисеї. Тоді всі ми думаємо, що маємо ексклюзивне право осуджувати та принижувати своїх ближніх, тому що думаємо, що кращі за них.

 

Все ж повернімось до притчі і ближче познайомимось з двома героями євангельської науки Спасителя. Перед єрусалимським храмом,на одній із площ прийшли на молитву фарисей та митар. Люди не молились у храмі, бо до нього могли входити на молитву тільки священики. Всі ж вірні стояли, подібно як зараз євреї біля Стіни Плачу в Єрусалимі і під відкритим небом молились. Євреї були навчені, що споглядаючи на небо вони відчували на собі погляд Бога. Тому стоячи на молитві, вони піднімали свої очі до неба. Щось немов би їм говорило : зверни свою увагу на небо і забудь за все земне, Бог є Творець всього, Він є невидимий, немає образу, ні на кого не схожий.

 

З прочитаного можемо зробити висновок, що фарисей дотримуючись таких побажань сконцентрував свій погляд до неба. Можливо навіть підняв свої руки. Йому щиро здавалось, що в такий спосіб він дякує Богові. Всі свої заслуги він приписує собі, а не Богові. «Благодарю, що я не такий як інші люди». В цих словах вже є присутній осуд. В давній Греції ще за Сократа, був заведено так, людина, яка в чомусь провинилась на свою адресу могла почути не тільки закиди, щодо свого проступку, але й багато інших «компліментів», які і не стосувались її вчинку. В такий спосіб присутні припускали, коли людина вчинила такий вчинок значить вона може зробити і не тільки це, але й багато інших поганих вчинків як словом так і ділом.

 

Митар чуємо з Євангелія «несмів і очі підвести до неба»…Він не підводить своїх очей до чистого та голубого неба, бо він відчував за собою провину. У тому чистому та голубому небі приховувалось лице Творця, якого ніхто не бачив. Всі уявляли, що там де є небо там є Царство Боже. Недарма Спаситель згадує Царство Духа та порівнює з небом називаючи Царство Небесне. Видиме небо для євреїв стало символом неба духовного. Митар не перераховує свої заслуги перед Богом, бо можливо їх і не так багато мав, як фарисей, але б’є себе в груди : «Боже милостивий будь мені грішному». Бачачи власний гріх щиро з нього кається. Споглядання власних гріхів заслонює перед ним його добрі вчинки. Преподобний Ісаак Сирійський каже : «Початок людського спасіння полягає у визнанні людиною себе грішником».

 

Сьогодні коли людині в очі скажеш про її якісь недоліки вона ображається, а на власний захист контратакує якимись аргументами щоби врятувати свою так звану праведність. Святитель сербський Микола Велимирович дає нам цікавий урок щодо сьогоднішньої притчі. Святитель Микола радить щоб ми уявили собі велику лікарню, де багато хворих, які чекають на лікаря. Одна група людей усвідомлюючи, що вони не здорові, лежать та очікують свого лікаря.

 

Друга група хворих вважають себе здоровими, а тому не лягають і продовжують ходити. Коли приходить лікар своєму помічникові говорить : « Я маю ліки для тих, хто лежить, але для ходячих ліків немає, вони невиліковні». Ось так і всі ми, весь людський рід, знаходимося у великій лікарні. Хвороба у всіх нас одна – гріховна виразка. Той хто стає на дорогу виправлення знає, що хворий важкою хворобою, і навпаки, коли людина не визнає своєї недуги то її не можна вилікувати. Ще один приклад від святителя Миколи. Один чоловік приходить у ліс, щоб вибрати дерево на дошки – одно було величезне, гладеньке, але гниле в середині, а друге навпаки – невисоке, не досить рівне, але зі здоровою серединою. Чоловік довго не думав вибрав друге з якого можна зробити дошки.

 

Так дорогі в Христі, і Господь з двох людей вибере не того, хто виглядає праведним, але того, хто таким є. Виходячи з храму митар був оправданий не за свою праведність, але за покору та покаяння. Преподобний Ісаак Сирійський говорить : «Якщо хочеш знайти драбину на небо, то пошукай її перш за все у собі».

 

Один старець, пояснюючи сьогоднішню притчу говорить. Звернулись до мене одного разу дві жінки. Одна з них у розмові сказала, що має тяжкий гріх, а друга – визнала свої повсякденні гріхи. Тій, що мала тяжкий гріх старець наказав принести великий камінь, а другій цілу сумку з малими каміннями. Після того як їх принесли старець каже віднести їх на місце. Та, що мала великий камінь без проблем віднесла на те місце де його взяла, а та що назбирала їх цілу торбу не знала де їх має покласти. Подібне ми дуже часто чуємо під час сповіді. Людина, яка кається з тяжкого гріха справді старається, а люди, які сповідаються, я б точніше виразився оправдують себе, з так званих «щоденних» чи «повсякденних» гріхів за звичай нічого собі не роблять щоб справді виправитись.

 

Хотілося б щоб кожен з нас зробив для себе великий урок з молитви цих двох чоловіків. Бо справді мусимо визнати, що наша боротьба буде тривати так довго поки ми не визнаємо що ми в цьому протистоянні є безсиллі, і тільки Бог може нас вивести з поля бою цілими та неушкодженими. Подібно говорить старець Силуан Афонський : «Смирення є викорінення всіх страстей». До даймо до нашої молитви покори і Господь нас оправдає, як зробив це з митарем. Амінь.

(69)