Сьогодні дуже гостро постала проблема читання в сучасному суспільстві. На жаль сучасна молодь стала дуже мало читати, взагалі не сприймає класичну літературу. Але без гарного знайомства з літературою неможливе повноцінне становлення особистості.

 

Книга допомагає сформувати моральні принципи, духовні цінності, оволодіти інформацією, вчить мислити оцінювати, аналізувати власні та сторонні дії та вчинки. Зниження статусу читання, як засобу духовного та інтелектуального життя суспільства, є одним з найбільш важливих і небезпечних явищ в розвитку сучасної вітчизняної культури. За даними досліджень в нашій країні з кожним роком збільшується кількість людей, що не читають.

 

Дитяче та молодіжне негативне ставлення до книжок стає нормою сучасності: діти та молодь не бажає та не вміє читати, спостерігається повна відсутність зацікавленості до повноцінної художньої літератури, класики, поезії, казок.Негативний вплив на любов молоді та дітей до читання має сучасна «електронна культура».

 

Комп’ютерна освіченість стає необхідною рисою сучасної людини. Молодь стала читати менше, адже вони «не мають часу», та для комп’ютера та телевізора час завжди знаходиться. На жаль книга все більше і більше витісняється з сімейного дозвілля.

 

На питання анкети «Улюблене заняття вашої сім’ї» учні другого класу однієї з українських шкіл відповіли: «Улюблене заняття – дивитись телевізор та DVD» (так відповіло 15 учнів з 20).

 

Так, дійсно, сучасне сторіччя це – сторіччя новітніх технологій. Не будемо подібно до страусів ховати голови в пісок і визнаємо той факт, що комп’ютери досить впевнено витісняють друковану продукцію і Інтернет вже є доступним навіть в найвіддаленіших селищах нашої країни. Як же тоді повернути любов людей до літератури?

 

По-перше, ми повинні усвідомити ту загрозу, яку становить така тенденція в сучасному суспільстві, адже доведено, що людина починає найактивніше діяти лише, коли стикається з небезпекою.  Видатний класик літератури Федір Достоєвський сказав: «з підлітків творяться покоління», з цим важко сперечатись, але дивлячись на сучасну ситуацію одразу виникає бажання, щоб це було не так.

 

Сучасна молодь майже повністю переорієнтувалася на масову культуру, яку так легко зустріти будь-де: по телевізору, в Інтернеті, мобільних телефонах, тощо. Та на жаль сучасна масова культура далеко не відповідає ніяким критеріям нормальності.

 

В дійсності сучасні засоби масової інформації найчастіше займаються маніпуляціями свідомості, і зовсім не ставлять собі за мету задоволення інтелектуального та духовного голоду молоді. Молодь, яка разом з бажанням читати, втратила можливість критично та розумно мислити найчастіше просто «ковтає» подану інформацію і стає легкокерованою масою, що охоче сприймає будь-яку позицію.

 

Такі тенденції не лише віддаляють нас від норм моралі, але і від духовного життя. А тепер уявимо на хвильку, що ці люди у майбутньому стануть керівниками підприємств, вчителями, депутатами, взагалі людьми з високим рівнем відповідальності. Дійсно страшна картина, чи не так?

 

По-друге, як будь-яку проблеми потрібно починати вирішувати з себе, так і ми найперше повинні самі змінити своє ставлення до книжок і не проводити увесь свій вільний час пасивній позі глядача на дивані перед телевізором.

 

Вже давно помітили, що в сім’ях, де не читають книги, або читають дуже мало, навіть діти, які полюбляють читати, спочатку лінуються, а пізніше і зовсім перестають цікавитись книгами. Потім ці діти стають дорослими, створюють свої сім’ї і все повторюється знову і знову.

 

Книга повинна стати невід’ємним  супутником дитини від самого її народження, обов’язковою умовою її мовленнєвого розвитку, розширення знань про оточуюче середовище. Ставлення підлітка до книги майже повністю залежить від рівня розвитку, який він отримав ще в ранньому дитинстві.

 

Лише при такому правильному і уважному вихованні можна повернути зацікавленість дітей та молоді до таких скарбів духовної культури, як книги. Тільки там ми можемо знайти біографії, вислови, міркування найвеличніших постатей історії, з якими ми вже не можемо зустрітися особисто, але завдяки книгам ми дізнаємося про них, розуміємо їх позиції. Тож, пам’ятаймо те, що лише особистість може виховати особистість.

 

Ігор Костріков

Газета – “Волинь Православна”, 2013, №6

 

(23)

 

Соціологи з’ясували: серед сімейних людей менше щасливих, ніж серед самотніх. Проблеми з житлом, лікарями та навчанням дітей вганяють в тугу.

 

Що робити, якщо віруюча людина розуміє, що до неї «дотягнулися» кігті життєвих негараздів?

 

 Звичайно, свободи в шлюбі у людини стає менше. Але і тільки. У іншому люди в сім’ї, навпаки, набагато щасливіші. Адже щастя – це коли ти любиш, і тебе люблять. У сім’ї реалізувати це набагато легше. Мені здається, що головне багатство людини на землі – це люди, які її люблять. Чим їх більше, тим людина багатша.

 

Сім’я – це саме такі люди: дружина, якої не було, а зараз вона є; діти, яких взагалі не було, а зараз Господь їх вам дав. Якщо людина любить тільки себе, то, звичайно, в сім’ї їй важче. Нещасним людину робить не сім’я, а невміння любити.

 

Нещодавно я придивлявся: хто з моїх прихожан та знайомих виглядає щасливим? Виявилось, що це люди, які працюють у сфері християнського служіння іншим, наприклад, в дитячих будинках. Отримують дуже мало – не тільки матеріального, але і подяки. А очі світяться.

 

Господь сказав: «Блаженніше давати, ніж приймати» (Діян. 20:35). Можна сказати і так: щасливіше давати, ніж приймати. Тобто людина, яка уміє від­давати, має до цього смак і знаходить в цьому ра­дість, – щасливіша, ніж той, хто уміє тільки брати і в цьому шукає радості.

 

Чим менше людина уміє від­давати і служити іншим – тим менш вона щаслива, скільки б у неї не було матеріальних благ. Щасливий той, хто реалізує своє уміння віддавати та служити – і ми знаємо, скільки щасливих бідних людей та скільки нещасних багатих. Це аксіома, про це можна вже не говорити.

 

Саме нерозуміння природи сім’ї робить людей такими, що їм здається, ніби вони нещасні. І якщо віруючій людині так зда­ється, якщо сімейне життя з її турботами замість радості вганяє її в депресію – значить, вона десь помилилася в побудові своєї сім’ї.

 

Якщо подивитися на православне богослов’я сім’ї – а воно майже все поміщене в словах Таїнства Вінчання – то там говориться і про славу, і про честь, і про радість. У Таїнстві Вінчання священик говорить, що чоловік і дружина повинні мати таку ра­дість, яку мала свята цариця Єлена, коли знайшла Животворящий Хрест. Ви можете собі уявити, як вона раділа?

 

Якщо цього немає, значить, збій десь усередині тебе. Причини смутку знаходяться, як ми знаємо, усередині людини, і лише приводи смутку – зовні. Основна причина смутку – завжди гордість та себелюбство. Покірлива людина не сумує ні за якої ситуації, це аксіома християнського духовного досвіду. Якщо людина впадає в смуток, значить, десь була проявлена гордість. Якщо сімейне життя не дає задоволення – значить, я не отримую того, що, як я думав, як я уявляв собі, я повинен отримувати.

 

А насправді сімейне життя – це постійний вихід за рамки себе. Ти пізнаєш світ і Бога очима улюбленої людини, все від­кривається тобі з іншого боку. Ти не повинен прагнути витесати іншу людину «під себе». Звичайно, буває, що інша людина поводиться непривабливо.

 

Сім’я – це велика колода, яку несуть за два кінці. Якщо на другому кінці відпустили, то і ти не втримаєш. Іноді сім’я розвалюється із-за іншої людини. Але сам ти чи все виконав? Чи упокорювався? Чи слухав? Сучасна людина цього, на жаль, абсолютно не уміє.

 

Одного разу я розмовляв з чоловіком, у якого почала розпадатися сім’я. І він, і вона – віруючі, прихожани нашого храму, вінчані, воцерковлені. За його словами, дружина була у всьому винна. Години півтори я намагався достукатися до чоловіка, щоб він побачив свою частину провини, але у мене нічого не виходило. І тоді я запитав: «Ти, коли одружувався, взагалі хотів зробити її щасливою?» Він подивився на мене здивовано: «Ой, а я про це і не думав».

 

Якщо людина одружується або виходить заміж, щоб стати щасливою самій, а не щоб служити, то це безвихідь. Якщо навіть людина служить в очікуванні нагороди, а нагороди – щастя – не отримує, значить, це служіння ще не зовсім чисте, хоча воно і відбувається.

 

Звичайно, сім’я – це неймовірно складно. Але прекрасний засіб подолання багатьох складнощів – це щоденна сумісна молитвя. Навіть, якщо чоловік і дружина сваряться, або щось між ними розладналося, але увечері вони примушуватимуть себе вставати на сумісну молитву, то відроджуватиметься те, чого ми чекаємо від сім’ї. Від­новлюватиметься мала Церква як союз людей, об’єднаних присутністю Святого Духу. Через це можна все подолати.

 

Один знайомий священик розповідав мені, як приїхала до нього випещена пані у супроводі «джипа» охорони. Діти навчаються в Лондоні, все є, але в житті вона розчарувалася і зайнятися їй нічим. Батюшка і те пропонував, і інше, але вона відповідала, що вже і молитися пробувала, і постити, а нічого не допомагає. І батюшка відповів: «А ви сядьте в свій джип з охороною, їдьте в будь-який дитячий будинок. Подивіться, як там діти живуть».

 

Вона фиркнула і пішла. А через три місяці повернулася: зовсім інша людина, очі світяться. Розповіла, що спочатку образилася на священика, а потім думає: раз нічого не допомагає, то треба і це спробувати. Поїхала в дитячий будинок, почала допомагати, усіх свої подруг до цього привернула. У неї почалося нове життя.

 

Механізм завжди один, даний Богом, не людьми придуманий: «Блаженніше давати, ніж приймати». Служи іншим – і будеш щасливий.

 

Протоієрей Федір Бородін

Журнал про православне життя – Нескучный сад

Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №11

 

(110)

Владико, у нашій рубриці, як правило, кавуємо. Ви любите каву?

Я майже завжди п’ю чисту джерельну воду. Каву взагалі не вживаю, чай – дуже рідко, от, наприклад, сьогодні.

Пам’ятаєте, коли саме Ви зрозуміли, що бути монахом – Ваше покликання?

Звичайно. Що найцікавіше, це не був один момент, а період часу. Коли мені було 6-7 років, я ходив до стареньких людей, і переписував молитви з їх молитвеників у блокнотик коричневого кольору, який завів для цього ще у першому класі. Він для мене дотепер залишається великою святинею. Хоч і переписував, зрозуміло, з помилками, та й взагалі то не букви були, а скоріше каракулі, якими дитина щойно навчилася писати. Ті перші молитви дуже пам’ятаю донині.

Які це були молитви, що так припали до душі дитині?

Різні короткі молитви – ранішні, вечірні. Вони для мене зараз є ностальгійним спогадом безтурботного, благого і доброго дитинства. Найщасливіший період у житті людині – це дитинство. Безспірно, безапеляційно.

 

Відомо, що Ваш батько був військовим. Дитинство минало у роз’їздах?

Коли мене питають, де я родився, відповідаю словами радянської російської пісні: «Моя родина – Советский Союз». Так, ми їздили у різні міста, 6 років жили у Німеччині (з 2 по 8 клас), я вчився там, поки батько служив.

Який із спогадів дитинства приходить на думку найчастіше?

Напевно, найщасливіший момент – коли дитина рано просинається і перед собою бачить найдорожчу людину у світі. Це мама. Я наголошую: людина у повній мірі щаслива може бути тільки до тих пір, поки живе мама. Моїй мамі через півроку виповнюється 70. Після смерті батька вона стала монахинею.

Чому Ви прийняли чернечий постриг саме з іменем Феодор?

За традицією православної церкви монахи не вибирають ім’я і не знають, як їх назвуть при постригу. Ім’я вибирає той, хто постригає у монашество. Мені ім’я дав ректор Московської семінарії архієпископ Олександр, нині покійний. Назвав на честь Феодора – священномученика, архієпископа Олександрійського.

Як Вам живеться з цим іменем?

Феодор у перекладі – «Божий дар», і я вдячний Богу, що маю такого небесного покровителя.

У чому для Вас основна різниця між світським життям і життям священнослужителя?

Крім того, що я є архієреєм, священнослужителем і монахом у мій послух входить постійне спілкування з паствою, з представниками владних структур, з інтелігенцією, простим нардом, молоддю, дітьми.

Священнослужитель має бути свічкою, яка завжди горить і ніколи не гасне. Ми не можемо чітко розмежувати життя церкви і життя світської людини, адже живемо у світському суспільстві і завдання священика – тому суспільству показати тепле  благодатне світло євангельської любові.

Ви згадали про обов’язкові зустрічі, зокрема, із представниками влади. Чи цікава Вам політика?

Я категорично аполітична людина. І моя політика – це служіння перед престолом Божим, служіння Богу і своєму народу.

Ви стежите за новинами політичного, державницького життя?

Щодня ввечері після робочого дня я заходжу на багато сайтів – і загальноукраїнських, і місцевих, де стежу за життям і церковним, і світським. Бо як єпископ маю дати відповідь вірникам про ситуації, які складаються. І, звичайно, мені цікаво, чим живе, чим дихає наш народ.

Наскільки важко потрапити до Вас вірникам?

Я кожний день приймаю людей, крім святкових днів і четверга. З 9-ї години приймаю всіх без винятку в єпархіальному управлінні. Двері мого кабінету завжди відкриті для всіх.

З якими питаннями до Вас найчастіше звертаються люди?

95 % людей, які відвідують архієрея, приходять, звичайно, із своїми скорботами, проблемами, у першу чергу духовними. Що цікаво, неодноразово до мене зверталися і щоб, на скільки це можливо, захисти їх у неординарних світських обставинах.

Чи було якесь питання, яке здивувало і запам’яталося?

До мене одного разу прийшла одна жінка – дуже старенька, дуже бідна вдова. Вона виховувала свого онука, у котрого загинули батьки. Вона зайшла в кабінет і, на моє здивування, у сльозах зразу стала на коліна. Я, звичайно, підняв стареньку, посадив і вислухав її прохання. Виявилося, її внук зробив недобрий вчинок і йому загрожувало досить серйозне покарання. Я не міг дивитися на страждання цієї старенької вірниці і негайно з нею разом поїхав по всіх інстанціях, щоб, на скільки можливо, вирішити цю проблему і допомогти хлопцеві виправити помилку. Зараз цей хлопець – священик.

Господь через біду, страждання привів цю бабусю до єпископа, а чим все закінчилося… Тобто Бог привів священика до Церкви у такий незвичайний спосіб. Взагалі нічого не буває на Землі без промисла Божого.

Як і, очевидно, Ваш прихід до служіння, якщо ще першокласником так любили переписувати молитви, та ще й у СРСР.

У нас дома крім бабці ніхто не ходив до церкви, тільки на великі свята. Я і сам дивуюся донині промислом Божим, який у моє серце вклав істинну любов до Бога, потяг до божественного, до церкви. Я справді  жив тим, що кожен вечір піду на вечірню службу у Божий храм, я з тим вставав і лягав, з тим сідав за парту і вчив уроки.

 

Утім, нерідко важко зрозуміти Божий промисел, особливо у тяжкі моменти життя…

Подібні питання постають або перед ще невіруючими людьми, або неофітами – тими, хто лише прагне пізнати істину, прийти до Бога. Люди часто задають питання, чому Бог «допускає» війни, смерть. Нам тяжко зрозуміти промисел Божий, для людського розуміння він не завжди осяжний. Але я часто задаю у відповідь таке питання: «А що ви зробили для того, щоб Бог вас захистив? Ви вірите в Нього щиро? Ви ходите до церкви щотижня? Стараєтеся жити за його заповідями? Чи зробили Ви щось, щоб Господь був милосердним?» Якщо людина буде чесною, то скаже, що або мало, або взагалі нічого.

Як Ваша маленька «ферма» домашніх тварин? Ким опікуєтеся зараз?

Я дуже люблю тварин, відколи почав ходити, то завжди з вулиці приносив їх додому. Мама теж любить, напевно, це від неї передалося. Зараз маємо дві папуги, що вміють розмовляти. Вимовляють, наприклад, «Слава Богу», «Владика», «Добрий день», «Хочу яблуко». Один з них говорить «Владико» практично маминим голосом. Ви б не відрізнили. Маємо 150 голубів різних порід, курей раніше мали 200 штук, зараз – менше. Є ще кролики, декоративні пташки – десь біля 15 порід, 3 акваріуми, один з них – на тонну води. І рослини люблю, землю. О шостій встаю, йду годувати тварин, працюю в саду, на городі, взагалі люблю сільське господарство.

Які ще із світських радостей Вам приємні?

Дуже люблю класичну музику. Крім церковних пісноспівів люблю і українські народні пісні. Естрадну музику практично ніколи не слухаю, вона мені не подобається. Дуже люблю ходити на природу, по лісу, але сам, один. Як монах, люблю самотність. Тому що маю можливість у той час приділити більше часу молитві. Графік єпископа дуже щільний і рідко є можливість бути самому.

Якщо б не у служінні, то у якій сфері Ви могли б реалізувати себе, у якій професії?

Якщо б я не став монахом, я би обов’язково… став монахом. І нічого другого не може бути, ніякої альтернативи.

Я пройшов до цього свій шлях і завжди знав, чого саме хочу. Коли я поступив в семінарію, батька звільнили, маму теж, сім’ю переслідували – за те, що виховали сина, який пішов вчитися на священика. Батьки дуже багато пережили, але без нарікань і все робили терпеливо, поважаючи мій вибір.

 

У цій рубриці ми часто ставимо гостям питання із анкети Марселя Пруста – що Ви сказали б, зустрівшись із Богом? Та ще ніколи ми не запитували про це у священнослужителя.

Я б сказав словами апостола: «Господи, це я і діти, які ти мені дав». Служіння єпископа є служінням апостольським і єпископ відповідає за свою паству – як вона живе і яким чином священнослужителі приводять її до Христа.

Ви маєте великий досвід духовного самовдосконалення. Та чи є щось, чого Ви хотіли б навчитися ще? Чого Вам не вистачає. 

Я б хотів навчитись непрестанній молитві, Христовому смиренню і всепрощаючій любові.

Така любов, мабуть, доступна тільки Богові. Як вміти любити всіх, хто так чи інакше поранив?

Уявіть, я мав щастя спілкуватися з людиною, яка мала цю всепрощаючу любов. Це архімандрит Василій Пронін. Він із 55 років свого пасторського служіння у Мукачівському монастирі ні разу нікого не осудив, нікого не образив, ні разу не підвищив голос і з його уст ніколи не було чути негативу. Коло такої людини було відчуття, ніби у прихожій самого Бога. З ним хотілося бути, просто помовчати з ним, посидіти біля нього. Ця людина випромінювала неймовірну силу і благодать, яку мала у свої чистій душі.

А всепрощаюча любов, без сумніву, невід’ємна від жертовності.

Єпархія висловила ініціативу канонізувати архімандрита Василія Проніна. Ви працювали поряд з ним, чого навчилися від, імовірно, святого?

Я 7 років мав щастя жити і працювати поряд з ним. Бачив перед собою людину, яка на практиці жила по Божих заповідях. Це була людина, яка всіх любила, прощала, готова була весь світ обійняти своєю любов’ю. Презентуючи його доробок на одній з перших прес-конференцій, коротко я назвав архімандрита «втілення любові».

Я бачив страждання цієї людини – останні 3 роки він був прикутий до ліжка, але я ніколи в житті не забуду очі, які випромінювали світло внутрішньої духовної тиші і миру. Таке у сучасному житті рідко можна побачити.

Коли я став єпископом, то подав документи на Священний Синод про канонізацію, причислення до лику святих архімандрита Василія Проніна. Нетлінні мощі його спочивають у Свято-Миколаївському храмі Мукачівського монастиря.

На адресу окремих сучасних священиків сьогодні лунає чимало дорікань – зокрема, стосовно використання дорогих атрибутів заможного життя. Як Ви коментуєте це вірникам?

Коли мені задали таке питання журналісти в єпархіальному управлінні, я запропонував їм у Мукачеві піти на пост ДАІ і, якщо це можливо, попросити інспекторів зупинити 100-200-300 «іномарок». Я гарантую, що із 300 дорогих машин, які проїдуть коло нас, не буде ні одної машини священика. Водночас, якщо священику з вдячністю духовні чада подарують, наприклад, машину, думаю, неетично було б відмовитися від неї.

Зневірених людей вистачає… Що Ви сказали б такій людині насамперед?

Думаю, що насамперед треба, щоб людина самокритично подивилася у власну душу. Не треба звертати увагу на гріхопадіння та недоліки оточуючих нас людей. Виправлення людина має почати тільки з себе. Такій людині буде легко жити і вона обов’язково осягне у своїй душі Бога. Люди звикли винуватити всіх і вся навколо, тільки не себе.

Чи є щось в релігії, що для Вас залишається нерозгаданою загадкою досі?

Я завжди з великим здивуванням дивлюсь на тих людей, які заради віри в Бога роблять на стільки великі жертовні євангельські кроки, що для мене це є маленьким потрясінням. Наприклад, до мене підійшов місяць тому молодий юнак, який попросив благословення на відпустку. Я його спитав, чи має бажання поїхати на море, чи відпочиватиме десь інде. Юнак відповів: «Я хочу піти в лікарню на місяць». Не зрозумівши відповіді, я спитався, чи він захворів, якщо збирається до лікарні. «Ні, я хочу безкоштовно хоча б місяць допомагати хворим людям – одиноким, до яких ніхто не приходить», – сказав хлопець.

Це є найвищою таємницею дії божественної благодаті на серце людини. Я преклоняюся перед людьми, які мають таке добре серце, як цей юнак, який єдину у році відпустку хоче посвятити Богу і служінню ближнім. І це один із найщасливіших людей, яких я бачив.

Що Ви кажете тим, хто вважає, що не обов’язково ходити до церкви, віруючи в Бога у серці?

Благодать Божа діє і освячує людину в таїнствах Святої Церкви. І обов’язком християнина, як пише нам Святе Письмо, є обов’язкова недільна спільна молитва. Людина, яка пропустила один або дві тижні церкву, духовно буде угасати. Проста аналогія – якщо не зарядити мобільний телефон, він через певний час розрядиться. Саме в церкві ми отримуємо благодать Божу, яка укріпляє людину і надихає її на творіння добра.

 

Ганнуся Твердохліб, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

(37)

Духовно-просвітницький центр Кафедрального собору УПЦ розпочинає цикл статей під назвою «Дитина у храмі», за допомогою яких батьки зможуть отримати відповіді на питання щодо виховання дітей у вірі Христовій.

Цю рубрику вестиме благочинний Свято-Андріє-Володимирського храму Кафедрального собору протоієрей ПАВЛО БІЛИЙ.

До уваги читачів – перший випуск, присвячений темі: «НЕМОВЛЯ У ХРАМІ».

– Отче, які перші важливі кроки у духовному житті необхідно зробити новоствореній сім’ї з появою дитини?

 

– Варто зазначити, що перші кроки мають бути зроблені не тоді, коли дитина з’явилася, а навіть ще тоді, коли майбутні батьки готуються до її зачаття. Адже будь-який позитив чи негатив вже буде відображатися на дитині ─ який спосіб життя ведуть мама і тато, як вони ставляться до свого внутрішнього світу? Це дуже важливо, тому що потім все це передасться дитині.

 

Коли дитина з’являється, важливо, щоб вона з перших же днів свого життя зростала в атмосфері спокою, любові, взаєморозуміння, адже чим менша дитинка, тим вона більш чутлива до негараздів або навпаки ─ до гарного мікроклімату, який є в сім’ї.

 

Якщо батьки розуміють всю відповідальність за дитину перед Богом, перед самими собою і перед цією ж дитиною, то у них автоматично зміниться ставлення і до себе, і одне до одного, і до дитини.

 

Перші кроки? Звісно, ми маємо приносити дитину до Причастя, адже найголовніше, що ми можемо робити в цьому житті, ─ це участь у Таїнствах, спілкування з Богом.

 

Святі отці, наші духівники часто радять, щоб мама, яка більшість часу проводить з дитиною, читала молитви вголос, щоб дитинка також чула ці молитви. Дитина хоч і не розуміє їх, але у підсвідомості ці слова відкладаються, і якщо вони постійно будуть на слуху, дитині й самій буде легше молитися, коли вона досягне відповідного віку.

 

Звичайно, молитва не буде проходити безслідно. Якщо говорити про відвідування храму з дитиною, багато батьків сьогодні практикують приносити дитину вже ближче до Причастя. Але, на мою думку, ідеально, коли дитинка знаходиться на Богослужінні від початку і до кінця, хоч і не свідомо, але вже перетворюючись на члена Церкви.

 

Коли ми хрестимо дитинку, вона також не розуміє всіх священнодійств, які відбуваються над нею, але ж ми в повному обсязі виконуємо все, що прописано в канонах Церкви.

 

Тому, якщо підбити підсумок до цього питання, в першу чергу, вдома має бути атмосфера любові, взаєморозуміння, взаємоповаги, батьки мають вести духовне життя, тому що це відчуває дитина. І, звичайно, молитися, разом відвідувати Богослужіння і брати участь у Таїнствах.

 

– Розкажіть про перше Причастя малюка. Як часто слід причащати немовлят? Чи повинні батьки причащатися з дитиною разом?

 

– Перше Причастя малюка зазвичай відбувається, коли в сороковий день мама з немовлям приходить, щоб над нею прочитали молитву входу в храм. Дитинку воцерковлюють, і в той же день на Літургії і причащають.

 

До Причастя немовляти мають готуватися і батьки, оскільки дитині ще не потрібно ніякої підготовки. До того ж, у немовляти є режим годування, і дитина не дотримується навіть літургічного посту.

 

Святі отці взагалі говорять, що кожна людина має причащатися якомога частіше, це навіть не обговорюється. Головне ─ якість, а не кількість. Але ми маємо працювати над тим, щоб наша кількість зростала якісно, і якомога достойніше підходити до Чаші.

 

А дітки ─ взагалі ще янголи, вони не мають в собі гріха, тому їх треба причащати хоч і кожного дня, якщо є така нагода і можливість. Але щонеділі ─ це обов’язок всіх батьків ─ самим бути на Богослужінні і, звичайно, підносити до Євхаристичної чаші й малюка.

 

Якщо говорити про перших християн, вони обов’язково причащалися щотижня. Зараз, якщо ми причащаємося хоча б раз у місяць, ─  це вже добре.

 

Ми говоримо про немовля, яке потрібно причащати щонеділі, і, якщо мама буде готуватися до Причастя кожного тижня, це буде тільки плюсом. Але ще раз хочу підкреслити, що це повинно бути не кількісно, а якісно.

 

Необов’язково причащатися разом з дитиною. Але на майбутнє, коли діти вже матимуть усвідомлення Таїнства, сповідатимуться, дуже важливо, щоб до цього Таїнства сім’я готувалася разом. Адже духовно і фізично це дуже поєднує сім’ю.

 

Батьки обов’язково мають проконтролювати і допомогти в молитовному правилі дитині, тому що молитовна підготовка до Причастя є важливішою за підготовку постом. Але це ми вже трошки забігли наперед і говоримо про підлітків.

 

– Чи впливає сповідь батьків та спільне Причастя на сім’ю та її здоров’я? Чи потрібно читати молитви до Причастя немовлят? Якщо так, то які?

 

– Як я щойно сказав, під час Причастя в першу чергу ми об’єднуємося і духовно, і фізично, а це дуже важливо для сім’ї. Церква ─ це велика сім’я, а якщо сім’я ─ це мала Церква, то ми також маємо єднатися.

 

Молитов до Причастя немовлят ніяких не читають.

 

Якщо ми звернемо увагу на молитви до Причастя, то побачимо, що вони мають покаянний характер. Але дитинка не усвідомлює своїх вчинків і вважається безгрішною, тому вона ще не має необхідності просити в Бога пробачення за свої гріхи.

 

Єдина молитва ─ це молитва перед самим Причастям: «Верую, Господи, и исповедую, яко Ты еси Христос, Сын Бога Живаго, пришедый в мир грешныя спасти…» Батьки або хресні батьки мають повторювати про себе цю молитву, коли її читає священик, замість дитини. Тут перше слово ─ «Вірую». Ми підносимо дитину до Причастя в силу нашої віри, бо сама дитинка ще не може вірити.

 

– Якщо в родині є невіруюча людина, яка виступає проти Причастя немовляти, як аргументувати необхідність у Таїнстві? Адже часто в цьому випадку кажуть, що немовлятам неможна вживати вино.

 

– Важливо зазначити, що Причастя можна пояснити тільки з духовної точки зору. Якщо людина невіруюча, то її не переконають жодні аргументи. Вести дискусію просто немає сенсу.

 

Що стосується вживання вина, то ми знаємо, що приймаємо в себе Тіло і Кров Христові, хоча Вони зберігають якості хліба і вина. Тим паче, хто причащав дитину, знає, яка маленька кількість вина їй дається ─ лише на язичок. Якщо дитинка приймає Кров Христову, вона єднається з Богом. Тому та кількість Крові з якостями вина ніяк не може вплинути на дитячий організм та його фізичний розвиток у негативному плані, а тільки в позитивному.

 

Інше питання ─ як з цією невіруючою людиною, яка є в сім’ї, уникати конфліктів.

 

Врешті-решт ми в праві сказати, що це не ваша справа, в цьому питанні ми розберемося самостійно. Якщо це один із подружжя, чоловік чи жінка, то, якщо є можливість, потрібно робити так, щоб ця людина не знала, куди ми йдемо і навіщо. Але не для того, щоб обманювати, а щоб обрати із двох зол менше. Адже заради миру у сім’ї ми не можемо нехтувати Божими заповідями.

 

– Якщо виникають сумніви щодо Причастя немовляти стосовно зараження дитини інфекцією, адже причащаються багато різних людей, як аргументувати його необхідність?

 

– Необхідність Причастя має виключати всі сумніви. Ми говоримо про пріоритети.

 

Якщо навіть і є ймовірність підхопити хворобу, ми маємо розуміти, що це буде хвороба фізична, а ми в першу чергу лікуємо душу.

 

Про інфекцію через Причастя взагалі неможна мати навіть думок, тому що Господь Іісус Христос є Лікарем і душі, і тіла, якщо Він, за словами святих отців, є «всепопаляющим вогнем», то яка інфекція може бути? Якщо Він Своїм Тілом і Кров’ю вбиває всіляку духовну інфекцію, то про фізичну інфекцію взагалі не може бути й мови.

 

– Деякі лікарі застерігають батьків, що хрестик дитині можна надівати тільки після 3-х років. Як правильно відповісти в цій ситуації?

 

– Ми ─ люди віруючі. В першу чергу, віруюча людина має довіряти Богу. І навіть допустити думку, що дитина може задушитися хрестиком, – це неправильно.

 

Скільки дітей з самого хрещення постійно мають на собі хрестик? І, слава Богу, не було ще таких випадків. Якщо хрест є зброєю проти диявола, він воскрешає мертвих, здолав смерть ─ чи може він нести смерть? Це також нонсенс! По вірі вашій вам і буде, це вже питання слабкої віри.

 

– «Мій чоловік іншої віри. Чи можна хрестити немовлят у невінчаному шлюбі?»

 

– Звичайно, можна. У нас зараз дуже розповсюджене таке поняття, як мати-одиначка. Дитина невинна. Вона буде відповідати за свої нехороші вчинки, а не за вчинки батьків. Вона є Божим творінням і має право бути охрещена незалежно від того, у шлюбі чи не в шлюбі вона народилася, чи забороняє батько чи мати.

 

Тим більше, хто вінчався за Радянського союзу? Якщо 10-20% подружніх пар, то це дуже добре. Але ж всіх хрестили! Та в ідеалі дитина має народжуватись у сім’ї, яка отримала Боже благословення на свій життєвий шлях разом.

 

– «Члени нашої родини проти того, щоб ми з дітьми ходили до церкви. Кажуть, що ми просто гаємо час, у зв’язку з чим виникають великі конфлікти. Як правильно поводитись у цій ситуації?»

 

– Як я зазначав вище, доводити щось невіруючим людям неможливо.

 

Важко сказати, як поводитися в тій чи іншій ситуації. Мир і любов ─  це найголовніше, до чого ми прагнемо. Але ми не маємо через примхи своїх близьких порушувати Божі заповіді.

 

Якщо є можливість, ми маємо таємно відвідувати храм. Якщо такої можливості немає, то вже як буде.

 

Покладатися на волю Божу і розуміти, що це такий тяжкий хрест, який Господь поклав на наші плечі, який ми маємо нести не ремствуючи і з вдячністю Богу за можливість спасатися.

 

І стосовно вживання вина, і стосовно інфекційних заражень, і в цій ситуації дуже важливим чинником є особистий приклад. Якщо нас починають ображати, ми маємо своїм прикладом показати, що нам дає віра.

 

По-друге, це посилена молитва за вирішення цього конфлікту й за те, щоб Господь напоумив цих людей, відкрив їм Себе, і вони врешті-решт прийшли до Бога.

 

Господь говорить: «Те, що неможливо у людей, можливо у Бога». І Господь в одну мить може все перемінити, якщо ми будемо твердо вірити.

 

Але не треба зневірятися, якщо чомусь Господь не змінює цього. Мабуть, це корисно і для нас, і для цих людей, за яких ми молимось. Треба уповати на Промисел Божий.

Бесіду вела Дарія Кривошея

http://orthodoxy.org.ua/

(114)