Я вирішив цю бесіду присвятити темі про сім’ю та шлюб. Мені здається, що в світі, законом якого є розмежованість, протистояння, напружені відносини між окремими людьми, суспільними групами і народами, ця тема надзвичайно важлива.

 

Шлюб – диво на землі. В світі, в якому все нарізно, шлюб – це місце, де двоє, завдяки тому, що покохали один одного, стають одним цілим, це місце, де розбіжності закінчуються, і починається відлік нового – спільного життя. І в цьому найбільше чудо людських взаємин: двоє стають єдиною особистістю, різні особистості, тому що покохались і прийняли одна одну до останку, беззаперечно, стають чимось більшим, ніж двійця, ніж просто дві людини, – стають цілістю.

 

Над цим кожному потрібно замислитися, тому що жити нарізно нестерпно, важко, а водночас – легко й звично. Розумові інтереси, смаки розбігаються, і тому дуже легко сказати собі: я хочу жити тим, що мене цікавить. Хтось живе для прибутку, хтось – для культури, хтось шукає ідеал, але я – самодостатня одиниця, мені вистачає мене самого… А насправді від цього відбувається розпорошення людства. У підсумку – не залишається нічого від тієї дивної єдності, яка могла б існувати між людьми. І шлюб, як я вже сказав, є дивом відновлення єдності там, де вона не може бути відновлена людськими силами.

 

Але для цього потрібно зрозуміти, що таке любов і як ми один з одним можемо єднатися любов’ю, тому що любов буває різна. Ми це слово використовуємо в різноманітних випадках. Ми говоримо, що любимо Бога, любимо батьків, любимо дружину, чоловіка, дітей; але ми також кажемо, що любимо найнезначніші речі. Ми це святе, дивовижне слово принижуємо висловами: я люблю морозиво; я люблю прогулянки; я люблю футбол; я люблю театр… І цим принижуємо власне вагомість слова і самі стаємо в’язнями цієї заплутаності.

 

Любов – дивовижне почуття, але воно не лише почуття, воно – стан всієї істоти. Любов починається в ту мить, коли бачу перед собою людину і прозріваю її глибини, коли раптом бачу її сутність. Звичайно, коли кажу: „Я бачу”, то не маю на увазі „осягаю розумом” або „бачу очима”, але – „осягаю всією своєю суттю”. Якщо можна дати порівняння, то так само я осягаю красу, наприклад, музики чи природи, твору мистецтва, коли стою в невимовному зачаруванні перед тим, що бачу, чую і не взмозі вмсловити це жодним словом, окрім як вигукнути: „Боже мій! Яке ж це диво!..” Таємниця любові до людини починається в ту мить, коли ми на неї дивимося без бажання нею володіти, без бажання володарювати, без бажання якимось чином скористатися її дарами або її особистістю, – тільки дивимося і захоплюємося тією красою, яка нам відкрилася.

 

*****

Коли я поруч з людиною, яку бачу очима любові, не очима байдужості або ненависті, а саме любові, то я прилучаюся до цієї людини, у нас з’являється дещо спільне, спільне життя. Сприйняття людини відбувається на глибині, за межами слів і емоцій. Віруючий сказав би: коли я бачу людину в цьому світлі, в світлі чистої любові, то я бачу в ній образ Божий, ікону. Знаєте, кожен з нас є своєрідною іконою, образом Божим, але ми забуваємо про це і не вміємо відповідно ставитись один до одного. Якщо б тільки ми могли згадати, що перед нами ікона, святиня!.. Це зовсім не означає, що така ікона зусібіч прекрасна. Ми всі знаємо, що часом трапляється з картиною великого майстра, або з іконою, або з іншим твором мистецтва, з будь-якою формою краси: будь-яка краса може бути понівечена – недбалість, обставини, злість можуть понищити найпрекрасніший предмет.

 

Але коли перед нами витвір великого майстра, картина, яка була частково понівечена, спаплюжена, ми можемо в ній побачити або зіпсованість, або красу, яка збереглася. Якщо ми дивимося на цю картину, на будь-який витвір мистецтва очима зачудованої любові, то бачимо прекрасне, а за іншим можемо жалкувати й плакати. І ми можемо вирішити, інколи, все життя віддати для того, щоб все знищене в цьому образі, в цій картині, в цьому творі мистецтва – відновити. Це справа любові: подивитися на людину і одночасно побачити в ній її невід’ємну красу – і страждання, біль через те, що людина недосконала, і одночасно радість від того, що вона так неповторно прекрасна. Ось якщо так подивится на людину хочаб раз, можна її полюбити, незважаючи ні на що, наперекір усьому, що впадає в очі іншим людям.

 

Як часто трапляється, що тому, хто любить когось, хтось скаже: „Що ти в ньому знайшов? Що ти в ній знайшов?” – і людина відповідає, здавалось би, нісенітницею: „Невже ти не бачиш, як вона прекрасна, який він гарний?..” І виявляється: так, так воно і є, ця людина прекрасна, тому що той, хто любить, бачить красу, а той, хто не любить, або ставиться байдуже, або й неневидить, бачить лише вади. Ось це дуже важливо не забувати. Надзвичайно важливо пам’ятати, що любов реалістична до кінця, що вона оволодіває людиною цілковито – так, що вона бачить, зряча, але замість того, щоб засуджувати, щоб відрікатися від коханої людини, вона плаче над недоліками і готова життя віддати для того, щоб все болісне, зіпсоване виправити і зцілити. Це – те, що називається доброчесним ставленням до людини, це – справжній початок любові, перше серйозне бачення.

 

Я вже говорив про любов як про споглядальний стан, коли людина, дивлячись на іншу, бачить в ній, незважаючи на її зовнішність, на звуки голосу, незважаючи ні на що, якусь глибину, яка і є тією іконою, яка означає красу. Ця краса часково уражена життям, минулим, обставинами, але вона тут, і лише вона важлива в цій людині; хоча, звичайно, і недоліки беруться до уваги.

 

Але якщо говорити про споглядання, то чи можна також говорити про те, щоб створити якісь живі людські відносини? Споглядати Бога, споглядати ікону, споглядати красу природи, вдивлятися в картину, переживати глибоко музику – це все зрозуміло; але як це споглядання може зумовити справжні людські відносини? Мені здається, відповідь у тому, що споглядання це відкриває закоханим стан, коли вони можуть у найпотаємніших глибинах злитися воєдино, можуть без будь-яких слів один одного розуміти і відчувати.

 

 Ми всі це знаємо на досвіді, але так легко забуваємо. Хто з нас не сидів з дорогою йому людиною – матір’ю, дружиною, чоловіком, другом – у вечірніх сутінках, коли все стихало навкруги. Спочатку лине розмова, потім вона завмирає, але залишається тиша; ми прислухаємось до звуків: потріскування дров у каміні, цокання годинника, віддалених, приглушених шумів; потім ці звуки зникають, і настає глибока тиша, мовчання душі.

 

 І ось в цьому мовчанні душі раптом відчуваєш, що став таким близьким своєму другу, тій людині, яка поруч тебе. Це, звичайно, не злиття в тому значенні, що одна людина стає іншою, але обидві з’єднуються на такій глибині взаємного співпереживання, де слова вже зайві: вони удвох, і якщо любов достатньо глибока, стають одним цілим.

 

І це стосується шлюбу у всіх його проявах, не тільки почуттів, однодумного мислення, але й тілесних контактів. Тільки потрібно пам’ятати і твердо знати, що тілесна єдність двох люблячих один одного людей – не початок, а повнота і межа їх взаємин, що лише тоді, коли двоє людей поєднались серцем, розумом, духом, їх єдність може зрости, розкритися в тілесному єднанні, яке стає вже не жадобою володіти один одним, не пасивною віддачею іншому, а таїнством, справжнім таїнством, тобто дійством, яке прямо виходить від Бога і приводить до Нього.

 

Один з отців Церкви в давнину сказав, що світ не може існувати без таїнств, тобто без того, щоб якісь стани, взаємини були б неземними, небесними, чудесними; і, – продовжує він, – шлюб як єдність двох у світі, де немає єдності, є тим таїнством, дивом, яке перевершує всі природні взаємні відносини, всі природні стани. І тілесний шлюб також, за вченням одного з отців Церкви, стає таїнством, подібним до Євхаристії, причастю віруючих.

 

Як саме? У Євхаристії силою Божою, чудом єднаючої любові і віри один в одного віруючий і Христос стають одним цілим. І в шлюбі (звичайно, на іншому рівні і по-іншому), завдяки взаємній вірі і взаємній любові, двоє людей долають будь-яку розбіжність і стають єдиною істотою, однією особистістю в двох особах. Це є одночасно повнотою шлюбу душевно-духовно-тілесного і повнотою доброчесності, коли двоє один до одного ставляться як до святині і свої взаємини, зокрема й тілесні, перетворюють в таїнство, в дещо, що вивищується над землею і підносить до вічності.

 

*****

В Священному Писанні шлюб є виявом граничної радості, граничної повноти. Це не повнота заспокоєності, а торжества радості і любові. Найдовершеніший приклад її – в так званому шлюбі Агнця, тобто в поєднанні, в радості зустрічі Бога, Який став людиною, віддав Своє життя, Своє буття світові, – з творінням: коли все вже завершено, коли немає протиставлення, коли Бог і людина поєднані спільним життям. І це не обмежується людиною, а переростає її, охоплює все творіння, так що Апостол Павло міг сказати: „Буде Бог все у всьому” (1Кор.15,28).

З іншого боку, у нас є також образ, який використовує Апостол і який характеризує Церкву як Наречену Агнця (Об’явл. 21,9). Хто така наречена? Наречена – це дівчина, яка виявила таку глибину і таку силу, що зуміла покохати єдиною, неповторною любов’ю одну людину і готова залишити все і бути з нею; послідувати за нею, куди б вона не йшла. А слово Агнець нагадує нам про старозаповітне пасхальне ягнятко, якого вперше заколото в ніч, коли євреї утікали з Єгипту: непорочний, невинний агнець, жертва людського гріха. Згодом цей образ перенесено на Спасителя Христа як на непорочного Страждальця, який прийняв муки, тому що люди відпали від Бога і перестали бути в повному розумінні людьми.

 

Отже, образ Нареченої Агнця – це уособлення трагічної любові; любові, що йде тернистим шляхом в нашому трагічному світі, сповна усвідомлюючи цей трагізм, сприймає його не як небажану муку, а як покликання, як участь в долі світу і в таємницях Божих. Обидва ці образи свідчать про любов: любов досконалу, любов жертовну і самовіддану, любов радісну. 

 

В одному древньому рукописі Євангелія є місце, де Христа запитують: „Коли настане Царство Боже?” І Христос відповідає: Царство Боже вже настало там, де двоє – вже не двоє, а одне…”

 

Можна тоді поставити запитання: якщо Царство Боже справді є в шлюбі, то як стосується воно людини, яка обирає усамітненість? В Церкві є два інститути, які видаються протилежними один одному, – це шлюб і чернецтво. Разом з тим для будь-якої людини, яка належить Церкві, є її членом, живе її життям, цілком зрозуміло, що протиріччя в її бутті, її сутності бути не може.

 

І насправді, якщо замислимось над питанням про шлюб і чернецтво по їх суті, то зрозумієм, що шлюб і чернецтво – ніби два образи однієї Церкви. В шлюбі єдність впадає у вічі: двоє поєднують долю так, щоб весь земний шлях пройти пліч-о-пліч. В чернецтві людина відмовляється від особистої людської близькості, що означає радість і повноту шлюбу, ніби в передчутті часу, коли Бог переможе, і восторжествує все найкраще в людині.

 

Так, монах від шлюбних стосунків відрікається, але не відмовляється від любові: по-перше, від любові до Бога, по-друге, від любові до людей. Монахом може стати тільки та людина, яка усвідомила і сприйняла достатньо глибоко трагізм світу; для якої страждання світу настільки значне, що вона готова про себе забути остаточно, щоб пам’ятати про світ, що перебуває в стражданні, у відірваності від Бога, в борінні; і для того, щоб пам’ятати про Самого Бога, розіп’ятого через любов до світу. 

 

І тому відхід в чернецтво зовсім не означає втечі від світу. Мені пригадується послушник Валаамського монастиря, про якого розповідав мій духівник. Він п’ятдесят років пробув в монастирі, але так і не згодився на постриг. Він все життя подвигався, але вважав себе неготовим до чернецтва. Мій духівник, тоді ще мирянин, який шукав свій шлях, спитав у нього: „Що ж таке чернецтво, хто такий монах, що ти не можеш стати ним, хоча ведеш чернецьке життя?” І той відповів: „Монах – це людина, яка всім серцем уболіває і плаче над горем світу, і цього я ще не досяг”.

 

Як бачите, і в чернецтві, і в шлюбі корінь усього – в любові, притому особистій, живій, конкретній любові до світу, в якому живемо, в усвідомленні його трагічності, а разом з тим ( і це виявляється, можливо, яскравіше, видиміше в шлюбі) – в радості від того, що в цьому трагічному світі є любов, є єдність, є дружба, є такі людські відносини, які роблять його не пеклом, а можливим раєм.

 

І тут велику роль в чернецтві, як і в шлюбі відіграє надія, яку розуміють не як мрію, але як акт торжествуючої віри, впевненості. Священне Писання нам говорить, що надія – це вже передчуття майбутнього, як віра – вже впевненість в невидимому.

 

Надія – не мрія про те, що, можливо, в майбутньому стане кращим. Досвід сьогодення (незважаючи на його похмурість і, подеколи, жах), вочевидь свідчить, що серед цього дня, повного моторошності, сяє світло, горить любов, що світло у пітьмі дійсно сяє і його жодною силою не може подолати темрява. Ми, завдяки надії, сповнюємося впевненості, що переможе світло. Це – надія наша і це – віра наша, і з них виросте перемога любові як в чернецтві, так і в шлюбі…

 

Віруючі, як і невіруючі, стривожені в наші дні нестійкістю шлюбів і горем, що приносить нестійкість як подружжю, так і дітям. Багато людей стурбовані роздрібленістю сімей і відсутністю радості в сімейному житті, що царює зараз повсюди. Це відбувається частково тому, що ідеал шлюбу, який колись існував, зараз виявився для людей незрозумілим. Багато хто розглядає шлюб просто як приватний договір. Вони відчувають себе окремими людьми, поза суспільством, і тому вважають, що мають право поводити себе як їм заманеться.

 

Багато хто розглядає шлюб з чисто суспільно-державної точки зору. В такому випадку сім’я стає нічим іншим як частинкою, дуже малою частинкою загальнодержавного апарату, який накладає на неї великий тягар, і цей тягар іноді виявляється непосильним. Якщо вгледітися в причини цього, або в те, як люди зараз вступають в шлюб, мені здається, можна розділити людей на декілька категорій.

 

Деякі вступають в шлюб, вірніше, я б сказав, в співжиття, тому що вони подобаються один одному, тому що між ними існує фізичне і психологічне притягання. Вони не шукають в шлюбі здійснення якої-небудь мети, не хочуть чогось досягнути, їм здається, що якщо вони можуть задовольнити один одного тілесно або психологічно, то все вже досягнуто. Для цього вони не шукають ні Божого благословення, ні того, щоб включити себе в людське суспільство і внести в нього щось нове. Інші шукають шлюбу, тому що між ними є узгодженість душевна, тілесна, але, разом з тим, і спільність якогось ідеалу.

 

Вони хочуть стояти не обличчям один до одного, а плечем до плеча, вони не хочуть провести життя у взаємному спогляданні і взаємному задоволенні, вони хочуть разом вступити в життя і творити життя. В залежності від того, які їх переконання, одні – невіруючі – будуть будувати суспільство без Бога, але шукати в ньому всю доступну їм глибину по відношенню до людини; інші – віруючі – будуть шукати якогось іншого виміру. Деякі вірять просто в якесь невизначене божество, в якусь вищу силу і будуть, з одного боку, шукати благословення цієї сили, доброго слова, сказаного від імені цього божества, а, з іншого боку, будуть вдумуватися: як можна створити шлюб, який би був більше від людини, був би настільки великим, щоб стати вселюдським.

 

Ті, хто вірує у визначеного Бога (зараз я буду говорити з точки зору християнина), будуть шукати здійснення шлюбу по таким зразкам, які нам дані в християнській Церкві: шлюб як єдність, шлюб як образ вічного життя. Про шлюб як єдність я вже згадував. І, крім того, є вічний вимір в шлюбі, який, можливо, краще всіх виразив французький письменник Габріель Марсель. Він пише: „Сказати людині „Я тебе кохаю” – те саме, що сказати їй: „Ти будеш жити вічно, ти ніколи не помреш…”

 

В такому відношенні шлюб для християнина не являється чимось статичним, а богослужіння, обряд вінчання – суспільною формою. Шлюб – це динамічне явище, будівництво, вся його сила – в русі, цілеспрямованості і в його вселюдському значенні. А обряд його здійснення в спільноті християн – не релігійна форма „реєстрації”, а глибокий, повчальний спосіб, яким Церква хоче нам відкрити, що таке любов і які глибокі людські відношення. В цьому змісті всяке християнське богослужіння, з одного боку, є ліричним вираженням людських почуттів, але, з іншого боку, має й символічне значення.

 

Що таке символ? Це не образ, не притча, не картина, не ілюстрація. Різниця між символом і визначенням ось у чому: визначення старається ніби поставити межі тому, про що воно говорить. Воно старається все вловити і виразити, наскільки це взагалі може бути вираженим. Символ, навпаки, завжди вказує поза собою. Найпростіше було б так пояснити символ: якщо ми людині показуємо відображення неба в воді, його перший рух буде не в тому, щоб вглядатися в це озеро, а в тому, щоб, відвернувшись від нього, подивитися вгору.

 

Це принцип символу: показується щось земне для того, щоб вказати на щось небесне; показується щось, що можна вловити почуттями, для того, щоб вказати на те, що можна пізнати лише в самих глибинах людини і найглибшим сприйняттями. Служба, обряд, який ми здійснюємо в Церкві, в цьому відношенні дуже багато говорить про те, які людські, глибинні відношення любові і взаємності; і над ними, мені здається, потрібно замислитися і віруючим, і невіруючим.

 

Віруючим – тому, що всім нам потрінбно на основі набутого досвіду заново передумати те, що як нам здається, ми вже знаємо давно. А якщо в цьому обряді є щось цінне (він би не устоявся в людському суспільстві, якщо б в ньому не було глибини і значущості), можливо, віруючі і невіруючим відкриють щось не тільки про Бога, але й про людину, про ті відношення, які складають саму серцевину людського життя: про любов, про шлюб, про сім’ю.

 

*****

 

Як я вже сказав, одна з цілей цієї бесіди – не лише прояснити для віруючих глибину і значущість обрядів, але зробити ці обряди зрозумілими і для невіруючого. І не просто заради того, щоб віруючий став більш прийнятним і зрозумілішим для людей нерелігійних, а тому, що обряди Церкви, що йдуть своїм корінням в досвід і віру тисячоліть, образно, картинно. Символами часто розкривають перед нами такі глибини людського досвіду любові, радості, горя, які можуть не лише бути корисними для віруючого, але й невіруючому розкриють якусь глибину його власної душі і його власного життя.

 

Ми всі думаємо, ніби знаємо, що таке любов, і вміємо любити. Але насправді ми дуже часто вміємо лише ласувати людськими відносинами. Ми думаємо, що любимо людину, тому що у нас до неї ласкаве почуття, тому що нам з нею добре; але любов – щось набагато більше, вимогливіше і, часом, трагічне.

 

У любові є три сторони. По-перше, людина любляча дає, хоче давати. Але для того, щоб давати, для того, щоб давати до кінця, давати, не роблячи тому, хто одержує, боляче, потрібно вміти давати. Як часто буває, що ми даємо не по любові, справжній, самовідданій, щедрій любові, а тому, що, коли ми даємо, в нас наростає почуття значущості, своєї величі. Нам здається, що давати – це один із способів самоствердитися, показати собі самому і іншим свою значущість. Але отримувати від людини на цих умовах – дуже тяжко. 

 

Любов лише тоді може давати, коли вона забуває про себе; коли людина дає, як один з німецьких письменників сказав, як птах співає, від надміру свого: не тому, що дар у нього потребується, вимушується, а тому, що давати – це пісня душі, це радість, в якій можна себе забути для радості іншої людини. Така любов, яка вміє давати, зустрічається набагато рідше, ніж ми можемо собі уявити. З іншого боку, в любові потрібно вміти отримувати; але отримувати, іноді, набагато тяжче, ніж давати.

 

Ми всі знаємо, як болісно буває отримати що-небудь, відчути благодіяння від людини яку ми або не любимо, або не поважаємо; не принизливо, образливо. Ми це бачимо на дітях: коли хто-небудь, їм не любий, хто-небудь, в чию любов вони не вірять, дає їм подарунок, їм хочеться розтоптати подарунок, тому що він ображає саму глибину їх душі.

 

 І ось для того, щоб вміти давати і вміти отримувати, потрібно, щоб любов того, хто дає, була великою до самозабуття, а той хто отримує, любив того, хто дає і вірив безумовно в його любов. Західний подвижник Венсан де Поль, посилаючи одну з своїх черниць допомагати бідним, сказав: „Запам’ятай – тобі потрібна буде вся любов, на яку здатне твоє серце, для того, щоб люди могли пробачити тобі твої благодіяння…” Якщо б ми частіше це пам’ятали, ми менше б дивувалися б, що оточуючі без радості, іноді з стисненим серцем звертаються до нас за допомогою і її від нас отримують.

 

Але навіть там, де і давати, і отримувати – свято, радість, є ще один бік любові, яку ми забуваємо. Це – жертовність. Не в тому смислі, в якому ми звичайно про неї думаємо; наприклад, що людина, яка любить іншу, готова на неї працювати, обмежувати себе в чомусь, щоб та отримала потрібне; що батьки можуть позбавляти себе необхідного заради того, щоб діти були ситі і вдягнені і іноді отримували радість від подарунка. Ні, та жертовність, про яку я говорю, більш строга, вона відноситься до чогось більш внутрішнього. 

 

Вона заключається в тому, що людина готова по любові до іншого відійти в сторону. І це дуже важливо. Адже часом буває так між чоловіком та дружиною: вони один одного люблять сильно, ласкаво, радісно. І один з них ревнує чоловіка чи дружину – не по відношенню до кого-небудь, хто ось тут, тепер може поставити під питання їх кохання, а по відношенню до минулого. 

 

Наприклад, відсторонюються друзі або подруги дитинства; відштовхуються кудись в глибину споминів переживання минулого. Тому, хто так безумно, нерозумно любить, хотілося б, щоб життя почалося тільки з моменту їх зустрічі. А все те, що було перед цим, все багатство життя, душі, відношень здається йому небезпекою; це щось, що живе в душі коханої людини окрім нього. Це одна з найбільш небезпечних речей.

 

Тому що людина не може почати жити з якогось, навіть найсвітлішого дня зустрічі з коханою, дорогою людиною. Вона повинна жити з самого початку свого життя. І той, хто любить, повинен прийняти таємницю минулого як таємницю і її зберегти, повинне припустити, що в минулому були такі відношення коханої людини з батьками, з друзями, з подругами, такі події життя, до яких він не буде причетним інакше як з оберігаючою, ласкавою, шанобливою любов’ю. І тут починається область, яку можна назвати областю віри: віри не лише в Бога, а взаємної віри однієї людини в іншу..

 

Людина починає любити іншу, тому що раптом, неочікувано для себе самої, бачить в ньому щось, чого раніше ніколи не бачила. Буває: молоді люди, дівчата належать до якогось спільного кола, живуть бік о бік, працюють разом, приймають участь в суспільному житті. І раптом той, хто до цих пір ніким не був помічений, стає центром інтересу для одного з цього кола; в якийсь момент одна людина побачила іншу не лише очима, але якимось проникненням серця і розуму.

 

І ця людина, яка була просто однією з багатьох, раптом стає єдиною. Людина тоді постає з новою красою, новою глибиною, новою значущістю. Таке бачення може тривати роками, може продовжуватися все життя. Але іноді, через деякий час, це бачення тьмяніє (так буває, коли сонце відійде від вікна і раптом сяйво цього вікна тьмяніє). І ось в цей момент вступає віра. Віра ось в якому смислі: віра як впевненість, що те, що було колись побачено, а тепер стало невидимим – достовірно, безсумнівно. Такою вірою ми всі живемо, більше чи менше.

 

Бувають моменти особливих зустрічей, глибоких, хвилюючих; потім ми повертаємося до звичайного життя: але знову опинившись віч-на-віч з людиною, пов’язаною з цим переживанням, ми знаємо, що бачене нами – не вся людина; що в ній є така глибина, яку ми тепер більше не можемо прозріти. І ми ставимося до цієї людини по-новому. Це дуже ясно виявлено в цілому ряді молитов чину одруження.

 

В розмові про шлюб, про взаємовідносини чоловіка та дружини, я згадував, що окрім кохання, тобто лагідного, полум’яного і тихого потягу однієї людини до іншої, цим взаємовідносинам ще притаманна віра. На початку служби заручення ми молимося про те, щоб Господь послав тим, хто збирається вінчатися, не тільки взаємну любов – справжню, мирну, не тільки Свою допомогу, але ще й єдину думку і тверду віру. І, звичайно, перше, що приходить на думку віруючому, це: “Дай, Господи, міцну віру в Тебе, і тоді все буде добре…”

 

Це справді так; але в цьому є ще й інша сторона. Не може бути істинних, справжніх відносин, якщо немає між чоловіком та дружиною, між нареченою і нареченим взаємної віри, тобто, з одного боку, справжньої довіри, з іншого боку, вірності. Це дуже важливо, і це розкривається дуже ясно далі в службі, коли читається молитва, де згадується блудний син. Він пішов з отчого дому, прожив розпусне, негарне життя, розкаявся під тиском обставин і повернувся додому.

 

 І що ж сталося? – Батько його зустрічає, він до нього біжить назустріч, його обнімає, цілує, і коли син говорить батькові: “Я згрішив проти неба і перед тобою, я недостойний називатися твоїм сином…” – батько йому не дає сказати останніх слів, яку були приготовані сином в дорозі. Він хотів сказати: “Прийми мене хоча б як одного з твоїх робітників…” – батько не дає йому це сказати, тому що недостойним сином він може бути, але не може бути нічим меншим, ніж сином. А далі батько не питає ні про що; йому достатньо, що син повернувся, для того, щоб вірити в нього до кінця.

 

І ось ми просимо Господа про таку віру, про таку довіру, просимо, щоб вона збереглася на все життя між чоловіком і дружиною. Щоб, якщо буде щось між ними: сварка, непорозуміння, навіть зрада, і один з них повернеться і скаже: “Я прийшла до тебе, я до тебе прийшов”, той, який залишився вірним, розкрив би обійми і сказав: “Нарешті! Я так тебе чекала, я так тебе чекав…” І якщо винний скаже: “Можеш ти мене пробачити? – щоб той його тільки обійняв, поцілував і навіть не згадав про минуле. 

 

Тут потрібна віра, така віра, яка може народитися тільки з тієї любові, про яку я говорив в інших бесідах: любові зрячої, любові споглядальної, любові зворушливої, яка здатна бачити всю красу людини навіть в той момент, коли ця краса потьмарилась або коли щось в цій красі потьмяніло. Тому що немає краси, яка була б понівечена до краю в людині: любов до неї, віра в неї може відновити те, що, здавалося б, ніхто і ніщо не може відновити ні покаранням, ні повчаннями. І це ми бачимо весь час в Євангелії. Ми бачимо, як Христос зустрічає грішників: Він їх любить, і у відповідь на любов, яка дається задарма, яка дається як подарунок, людина запалюється вдячністю і заради вдячності стає достойною цієї любові.

 

Вона може бути коханою, але не тому, що достойна: вона може навчитися бути достойною, тому що вона кохана. Є прислів’я: “Полюби нас чорненькими, а біленькими нас усякий полюбить”. Справжня любов вміє полюбити людину “чорненькою”, і приклад цього відношення я дам, розбираючи одну з найкоротших початкових молитов служби заручення.

 

Я вже говорив про те, що людину люблять не за щось, а що, навпаки, вона може стати значущою, прекрасною людиною, тому що вона кохана. 

 

В другій молитві чину обручення говориться про те, що Бог вибрав Церкву, як чисту діву з середовища язичників. Якщо ми задумаємося над цим і уявимо собі: хто ця Церква? Церква – ми з вами: і я, і ти, і всі наші друзі; як же ми можемо сказати, що Бог нас вибрав як чисту діву. Ми всі грішні, у всіх нас недоліки, ми всі в значній мірі зіпсовані, – як же тоді Бог міг на нас подивитися і вибрати як діву чисту? Справа в тому, що Бог на нас дивиться, бачить можливість краси, яка в нас є, бачить в нас те, чим ми можемо бути, і заради того, що Він бачить, Він нас приймає.

 

І тому, що ми любимі, тому, що з нами сталося це чудо: що хтось в нас побачив не погане, а прекрасне, не зле, а добре, не потворне, а чудесне – ми можемо почати рости, рости через здивування перед цією любов’ю рости із здивування перед тим, що цією любов’ю нам показана наша власна краса, про яку ми й не підозрювали. Я говорю, звичайно, не про ту зовнішню, поверхневу красу, якою ми всі чванимося: рисами обличчя, розумом, чуйністю, талантом – ні, про іншу красу. І ось нам потрібно пам’ятати, що єдиний спосіб відродити людину, єдиний спосіб дати людині можливість розкритися в повноті – це її любити; любити не за чесноти, а не дивлячись на те, що вона недосконала, любити просто тому, що вона людина, і тому, що людина така велика і така прекрасна сама по собі.

 

 В це ми можемо вірити завжди. Ми не завжди можемо це бачити, тільки очі любові можуть нам дозволити прозріти це. На людину можна дивитися байдужим поглядом – і тоді ми нічого не бачимо, ми помічаємо лише зовнішні прояви, риси обличчя, розцінюємо людину так само, як ми розцінюємо все інше: собаку, коня або предмет, який хочемо купити. Нам потрібно вчитися бачити людину такою, якою вона є в самій своїй глибині, в самій своїй суті, і відповідно до цього відноситися. Так відноситься до нас Бог.

 

 Бог нас любить не тому, що ми хороші, Бог до нас милостивий не тому, що ми заслуговуємо милості або любові: Він нас просто любить. Якщо ми здатні бути вдячними за те, що нас хтось – Бог або людина – може полюбити без будь-якого приводу, просто тому, що серце через край переливається до нас, ми можемо стати іншими людьми. І в шлюбі це так важливо; так важлива ця віра в людину і ця здатність пам’ятати, що тільки любов’ю можна з неї зробити – ні, не з неї – можна їй допомогти стати всім, чим вона лише може бути, якою задумав її Бог, можна розкрити всю її красу.

Антоній Сурожський

(1295)

Отже, сталося! Це неможливо відразу усвідомити, але дев’ять місяців очікування, тривог і хвилювань позаду – у мене в руках маленький, зворушливий грудочку. Моя донька … Найкрасивіша, найкраща, най-най. Я тобі обіцяю, що зроблю все можливе і неможливе, щоб ти була щаслива … 

 

Думаю, всі нормальні батьки переживали подібні почуття, хотіли б бачити своїх дітей здоровими та радісними. Ми намагаємося дати своєму чаду все необхідне: їжу, одяг, освіта, здавалося б, продумуємо все до дрібниць. Але часом забуваємо про найголовніше у вихованні дитини – його душі. 

 

Духовне життя неможлива без Церкви. Дорослий зазвичай рано чи пізно сам приходить до такого висновку. Але дитина цього зрозуміти не може, і батько, усвідомлюючи повну міру відповідальності перед самим дорогим для себе істотою, просто зобов’язаний зробити за нього правильний вибір. 

 

Воцерковлення – важкий, але необхідний працю , і потрібно докласти всіх зусиль до того, щоб у малюка воно пройшло як можна легше. Починати треба з себе. Діти не сприймають брехні. Якщо дитина буде бачити разючу відмінність того, що відбувається в храмі, від того, що він спостерігає вдома, він ніколи не зможе стати повноцінним членом Церкви. І навпаки, якщо він буде бачити, що його сім’я – це “мала церква”, то він природно і легко увійде в життя Церкви як такої. Тим більше що дитинство – благодатна пора, все, засвоєне в цей час дитиною, збережеться їм на все життя, і йому не доведеться болісно шукати Істину. 

 

Напевно, я не помилюся, якщо назву центром церковного життя по перевазі два Таїнства: Сповіді і Причастя. У Таїнстві Покаяння людина одержує прощення від Господа. Причащаючись Святих Христових Таїн – знаходить сили для благодатного життя у Христі. У Таїнстві Причастя відбувається саме реальне, справжнє єднання з Христом, оскільки виповнюється те, про що Господь сказав в Євангелії: Хто тіло Моє споживає і п’є Мою Кров в Мені перебуває, а Я в ньому (Ін. 6, 56). 

 

Коли людина тільки починає свій шлях в Церкві, багато викликає у нього питання і здивування. Тим більше виникає запитань у батьків, які входять в церковне життя разом зі своїми маленькими дітьми. На деякі з них, а саме ті, що пов’язані з Причастям дітей, ми постараємося відповісти на цей раз. 

Яку роль відіграє Причастя в життя дітей? Адже причащаємося ми “на відпущення гріхів”, а які гріхи можуть бути у дітей? 

 

– Єство кожної людини, незалежно від його віку, уражено тієї страшної псуванням, яку ми найчастіше називаємо первородним гріхом. Крім того, ми всі немічні і потребуємо благодатної допомоги Божої. А хто беззахисної дитини? Він не вміє сам молитися. Його захищають молитви батьків і молитви Церкви. Причащаючись, він стає її частиною, і над ним тягнеться її материнський покров. До 7 років дитина за традицією причащається без сповіді, оскільки вважається, що до цього віку він ще не в змозі по-справжньому усвідомити гріховність або, навпаки, безгрішність скоєних вчинків, а після 7 років перед Причастям йому необхідно буде сповідатися. 

 

З якого віку можна причащати дітей? Існує думка, що дитину треба хрестити на 40-й, а причащати, отже, на наступний день.

 

Хрестити дитину можна відразу ж після народження – як тільки він буде до цього готовий фізично. Але на практиці хрещення найчастіше справді відбувається на сороковий день або ж пізніше. Сорок днів – період так званого “післяпологового очищення”, протягом якого жінка не повинна переступати поріг храму. По закінченні цього часу над мамою і дитиною повинні бути прочитані особливі молитви (так звані “молитви сорокового дня”), після чого мама знову може ходити в храм і брати участь в церковних Таїнствах. Як правило, їх читають безпосередньо перед Водохрещем. І, зрозуміло, коли дитина хрещений, то, починаючи з цього часу, він вже і може причащатися.

 

В який день можна приводити дітей на Причастя? Коли краще приходити?

Причащатися можна в будь-який день, коли служиться Божественна літургія. У великих храмах це ранок кожного дня (крім понеділка, вівторка і четверга в період Великого посту, коли літургія зазвичай не служиться). У тих же храмах, де служба проходить не кожен день, краще дізнатися про це у священика заздалегідь. До початку служби з маленькими дітьми приходити не обов’язково, оскільки вони дуже втомляться самі будуть плакати, і цим втомлять оточуючих. Але, звичайно, і не прямо до Причастя, краще трохи раніше. 

 

Як часто треба причащати дітей і чи потрібно батькам завжди причащатися одночасно з ними?

 

Причастя Святих Христових Таїн благотворно позначається на дитині. Чим частіше це відбуватиметься, тим краще. За великим рахунком, якщо є така можливість, то ніщо не перешкоджає причащати їх і кожен день. У всякому разі, причащати дітей треба не рідше 2 разів на місяць. Батьки ж причащаються так часто, як їх благословляє духівник, після сповіді. 

Як підготувати дитину до Причастя? Чи потрібно дітям постити? 

 

Причастя – це Таїнство, тому до нього повинна бути відповідна підготовка. Для дорослих встановлені певні правила, які вони повинні дотримуватися неухильно. Діти ж у силу їхнього віку не здатні виконати все в повній мірі. Однак і в цьому випадку є рекомендації, в основному стосуються прийому їжі. Так, немовлят слід годувати за годину-півтора до Причастя, дітей до трьох років – трохи більше або хоча б скоротити обсяг сніданку (замінити його на пісне печиво і воду).
Дітей старшого віку треба утримувати від прийому їжі зовсім. Але в будь-якому випадку привчати до цього потрібно поступово, стежачи за тим, як дитина себе почуває. 

 

Не менш важливо перед Причастям пояснити дитині (якщо його вік вже дозволяє це зробити) сенс Таїнства, розповісти, як йому потрібно себе вести: стояти спокійно, схрестивши руки на грудях, підходячи до Чаші, назвати своє ім’я, отримане при хрещенні (світські імена найчастіше не збігаються з церковними), і повністю проковтнути Святі Дари, а потім спокійно підійти до столика з теплотою і просфор. Якщо дитина не в змозі запам’ятати все це, то керувати ним повинен дорослий, але робити це потрібно тихо. Перед Чашею краще взяти дитину на руки. 

 

Також було б добре, якби напередодні дитина прослухав молитви з Послідування до Причастя – стільки, скільки він зможе вислухати з увагою. 

 

І , найпростіше, але, на жаль, часто упускається з уваги: ??на дитині обов’язково повинен бути хрестик. 

 

Чи зможе немовля причаститися Тіла й Крові Христових? 

 

Грудних дітей причащають тільки Кров’ю, причому дають зовсім трохи (тому Великим постом, на літургії Передосвячених Дарів, коли віруючі причащаються заздалегідь освяченими Дарами – часткою Тіла Христового, нагодована Кров’ю, маленьких дітей не причащають). Багато висловлюють сумнів з цього приводу, припускаючи, що дитина “недостатньо причастився”. Це припущення не так, тому що навіть у найменшій частинці присутній весь Христос. Підходячи до Чаші, не треба тримати малюка вертикально, оскільки в цій позі йому важко прийняти Святі Дари. Краще покласти його на свою праву руку, як при годуванні. 

 

Найменших дітей краще сповивати або міцно тримати, щоб вони ненароком не зачепили Чашу і не перекинули Її. Виходячи з цих же міркувань безпеки маленьких дітей до Чаші прикладати не треба. Взагалі, за поведінкою дітей будь-якого віку в цей момент потрібно стежити особливо. Навіть, здавалося б, великі діти, вже не раз причащалися, можуть несподівано зробити необережний рух. 

Що робити з одягом дитину, якщо на неї випадково потрапили краплі Крові Христової? 

 

Іноді буває так, що дитина після Причастя відригує, або його нудить, або ж він просто може випустити з рота Святі Дари. Звичайно, потрібно постаратися цього не допустити (мама може зауважити, за яких обставин відбуваються подібні речі). Але якщо це все ж сталося, і Кров опинилася на одязі, потрібно її зняти і віддати після служби для спалювання, якою б дорогою вона не була. Тому добре б перед Причастям надіти на дитину нагрудник або серветку, яку було б не шкода. 

 

Чи можна причащати дитину проти його волі? 

 

Буває так, що дитина відмовляється підходити до Чаші або, навіть перебуваючи на руках у батьків, виривається і плаче. Цьому може бути кілька пояснень: малюк втомився, він голодний, а значить, вередує, він не розуміє того, що відбувається і боїться і т. д. У кожного батька особливий підхід до своєї дитини. Потрібно постаратися зацікавити його, розповідаючи дому про Таїнствах, життя Церкви, переказуючи житійні сюжети. Перед походом до храму створити вдома святкову обстановку. У храмі вказати на дітей, які причащаються, щоб дитина не боялася. Гарним прикладом може стати причащання батьків або знайомих. Після Причастя можна пригостити малюка чим-небудь смачним. Якщо дитина причастився, треба обов’язково похвалити його. І з часом він звикне і буде з нетерпінням чекати Причастя. 

 

Хоча потрібно звернути увагу батьків і на такий дуже суттєвий момент: деколи причина подібної поведінки дитини перед Чашею – їх власне життя. І тому, збираючись причащати сина чи дочку, тато з мамою повинні, звичайно, подумати, чи не занадто давно сповідалися та причащалися вони самі. 

 

Коли можна годувати дитину після Причастя? 

 

З годуванням малюка потрібно трохи почекати – для того, щоб Причастя краще “засвоїлося”. Дітей старшого віку можна годувати одразу після Причастя і куштування просфори, до цілування Хреста (особливо, якщо дитина з вечора нічого не їв і не пив). Але якщо дитина в змозі обійтися без їжі до кінця служби, краще його не годувати. 

 

Якщо у дитини сильна алергія, чи можна його причащати? І чи є ризик при Причасті чим-небудь заразитися? 

 

По-людськи таке хвилювання зрозуміло, але якщо батьки міркують подібним чином, це говорить про те, що вони самі не усвідомлюють того, що відбувається при Причасті. Ці страхи – від маловір’я. Звичайно, замість теплоти можна дати дитині принесене із собою питво. Але чи може відбутися що-небудь шкідливе при залученні Святих Христових Таїн? Адже в Чаші не хліб і вино, а Кров і Тіло Христове, це Життя, а значить, здоров’я. Не було випадку, щоб Причастя викликало напад алергії або призвело до якоїсь іншої хвороби.

 

Якщо людина вірить у те, що хліб і вино дійсно втілюються в Плоть і Кров Сина Божого, то невже він може вважати, що при Причащанні всіх з однієї лжиці його чимось “інфікують”? І, навпаки, якщо він не в змозі повірити, що Господь збереже його при цьому від будь-якої шкоди, то як він повірить у те незбагненне диво, яке відбувається в цьому Таїнстві?

(2585)

В наш час, певно, не знайдеться такої людини, яка б не знала про таке явище, як татуювання. Але для чого люди наносять на себе татуювання, що воно означає, звідки взялося в нашому побуті і який несе в собі сенс, знає не кожен.

 

 Можливо, хтось вбачає в цьому дань моді, хтось таким способом намагається виділитися з сірого натовпу, а хтось хоче просто прикрасити себе, виказати свої почуття чи продемонструвати свою незалежність…

 

Який погляд на це явище має Православна Церква? Як впливає на людину подібне захоплення? І чим дійсно повинен прикрашати себе «вінець Божого творіння» – людина? Спробуємо відповісти на ці запитання.

 

Почнемо з історії. Слово «tatoo» походить від таїтянського слова «tatau» і маркезанського «ta-tu», що в перекладі означають «знак», «рана», «відмітка».

 

Є версія, що татуювання винайшли випадково. Помітивши, що фарбувальна речовина, наприклад сажа, яка потрапила під порізану шкіру, залишає сліди, які не можна змити, люди стали навмисно наносити пошкодження з додаванням фарби.

 

Перші пам’ятки татуювань були знайдені при розкопках єгипетських пірамід. На знайдених там муміях, яким за оцінками експертів нараховується не менше 3-4 тисяч років, чітко видно татуювання.

 

Вважається, що натільні знаки у стародавніх людей виконували більш інформаційну функцію, служили свого роду паспортами – вказували на приналежність до того чи іншого племені, роду та вказували на соціальний статус.

 

Місце розташування, візерунок і розміри татуювання визначалися звичаями племені. Зустрівши незнайомця з іншого роду-племені і подивившись на нього уважніше, можна було без слів отримати всі необхідні відомості. Але основною функцією тату вважався захист від хвороб та нещасть.

 

Священне Писання Старого Завіту безперечно відносить татуювання до язичницьких культів, а їх нанесення на тіло вважає гріхом та засуджує. Про це, зокрема, ясно говорять наступні тексти: «І не робіть на тілі своїм нарізу за душу померлого, і не робіть на собі наколеного напису» (Лев. 19, 28), «Ви сини Господа, Бога вашого, не робіть нарізів, і не вистригайте волосся над вашими очима» (Втор. 14, 1).

 

Тема «надписів на тілі» була продовжена і в Новому Завіті. Так, в Одкровенні Іоанна Богослова говориться: «хто вклоняється звіру та образу його, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву… І не матимуть спокою день і ніч усі ті, хто вклоняється звіру та образу його, і приймає знамено ймення його» (Откр. 14, 9-11).

 

Очевидно, неприйняття татуювань в християнській культурі було пов’язано не лише з їх язичницьким походженням, але й зі статусом людини як «образу і подоби Божої», які опоганюються нанесенням на тіло різних знаків.

 

Після того, як в Європі утвердилася християнська релігія, татуювання практично зникли, – якщо не рахувати традиції таврувати злочинців. Приміром, шулерам ставили на тіло знак у вигляді шестикутника, засудженим на галери робили напис «GAL», порочним жінкам наколювали на плече лілію.

 

Про декоративні знаки на тілі в Європі знову згадали набагато пізніше, а саме коли мореплавець Джеймс Кук відкрив невідомі раніше жителям Старого Світу острови в Полінезії і Меланезії. Побувавши в 1773 році на Таїті, він дізнався, що жителі острову використовують татуювання, щоб прикрасити свій зовнішній вигляд. Однак ніхто не міг припустити, що коли-небудь вони стануть елементом молодіжної субкультури.

 

В XIX столітті відомий італійський лікар та один із засновників криміналістичної науки Чезаре Ламброзо розглядав нанесення тату як ознаку моральної неповноцінності. Ламброзо вважав, що татуювання найчастіше зустрічаються у природжених злочинців.

 

Реальність, здавалося, підтверджувала його слова: татуювання тривалий час були найважливішим атрибутом кримінальної субкультури. І в наш час на юридичних факультетах та у школах міліції студенти й курсанти можуть вивчити цілі атласи, присвячені значенню того або іншого малюнку у представників злочинного світу.

 

В 1960-х роках татуювання увійшли в побут молодіжних угруповань. Велику популярність вони набули серед байкерів у США. До нас мода на татуювання прийшла лише в середині 1990-х років. Цей період став часом романтизації і героїзації всього, що колись називали «антигромадською поведінкою».

 

Саме тоді процес нанесення татуювань отримав особливе значення.Вирішальним фактором, який спонукав наших співвітчизників до татуювання, став вплив соціального середовища. В нових умовах татуювання стали грати декоративну і демонстративну функцію.

 

Їх носії вважали і вважають, що демонструють свою перевагу, силу та унікальність. Проте психологи вважають, що татуювання часто приховує властивий таким людям комплекс неповноцінності або агресії.

 

Сьогодні стимулом для нанесення татуювання у законослухняних громадян може бути лише дань моді, психічне захворювання або ж наслідок необдуманого вчинку. Але серед тисяч, а можливо і мільйонів наших сучасників, які збираються нанести на себе клеймо татуювання, мало хто замислюється, або навмисно не хоче думати над тим, що їх чекає по закінченні болісної процедури. Що ж це за проблеми?

 

Найпершою є проблема чисто практична. З часом будь-яке, навіть найчіткіше і найкрасивіше татуювання видозмінюється, адже ніхто не може гарантувати, що протягом життя вага людини не зміниться, а шкіра буде такою ж свіжою та еластичною.

 

Тому і лінії татуювання, навіть найвитонченіші, розпливуться, а малюнок перетвориться в щось безформне, з невизначеними контурами. До того ж існують статистики, згідно з якими близько 80% людей, які зробили малюнки на тілі, через деякий час хочуть їх позбутися. А це вже більш болючий і трудомісткий процес, причому з сумнівним результатом.

 

Наступною є більш серйозна проблема – фізична. Мало хто знає, що в результаті численних досліджень було встановлено, що деякі фарби для татуювання містять барвник, який є дуже сильним алергеном. Його попадання в організм людини призводить до розвитку хронічної алергії на сонцезахисні креми, болезаспокійливі таблетки, а також виникнення ряду дерматологічних захворювань.

 

Тепер про найголовніше – про ризики духовного плану. Велика кількість людей, особливо молодих, будучи незнайомими зі значенням того чи іншого символу, наносять його на шкіру лише тому, що він їм сподобався. При цьому більшість любителів татуювань навіть не підозрюють, що символи мають духовний зміст.

 

Ось, наприклад, існують так звані рунічні татуювання, яким сучасні неоязичники приписують магічну силу. Можна не вірити в магію, але людині, знайомій з історією, відразу стає зрозуміло: той, хто дає місце таким символам на своєму тілі, «присвячує» його темним духам давнини, співвідносить себе з далеко не безневинними кривавими ритуалами, якими супроводжувалося виконання язичницьких культів. Досить двоякий характер мають і татуювання-ієрогліфи, смислове навантаження яких також далеко не завжди буває безпечним.

 

Але, звичайно, є і більш вагомі причини, які повинні утримувати всіх людей, а особливо християн, навіть від думки про понівечення свого тіла чужорідними і штучними прикрасами. Перш за все – це Заповідь Божа, яка була дана в Старому Заповіті про заборону наносити на тіло зображеня наколюванням або втиранням фарб, як це було поширено у язичницьких народів (тексти наведені на початку статті).

 

Ця Заповідь ніколи не була скасована, і до нашого часу є актуальною. Зі Священного Писання ми знаємо, що порушення будь-якої Заповіді віддаляє нас від Законодавця і робить Його противниками. А як свідчить практика і духовний закон – горе людині, яка свідомо виступає проти Бога.

 

Іншою причиною, чому людина повинна уникати татуювань, є вчення Церкви про тіло людини як дар Божий. Ставлення до тіла в богодухновеннній старозавітній релігії принципово відрізняється від язичництва.

 

Чудове поєднання тіла, душі і духу утворює єдину людину, створену за образом Божим. Добрі справи приносять благо не лише душі, але й тілу: «Лагідне серце то життя для тіла, а заздрість гнилизна костей» (Притч.14, 30). Людське тіло у вищому розумінні свідчить про премудрість та всемогутність Творця.

 

Біблія говорить про скривдженість людського єства гріхом, але про тіло не висловлює жодного зневажливого слова. Навмисне спотворення та штучне прикрашення нашої плоті є образою для Творця, адже все в нашому тілі створено ідеально, прекрасно і не потребує додаткових змін. Не нам говорити Богові: «Ти мало прикрасив, я ще підмалюю!»

 

Сам Господь наш Іісус Христос освятив людське тіло прийняттям на Себе нашої плоті. Будучи Богом, став людиною і дав Своїм вірним велике таїнство Причастя, в якому людина приймає Його Тіло і пречисту Кров, віддані на хресті за спасіння всіх народжених на світ.

 

«Бо дорого куплені ви. Отож прославляйте Бога в тілі своєму та в дусі своєму, що Божі вони» (1Кор. 6, 20).

 

Тому і позиція Церкви в цьому питанні чітка. Вона ставиться до таких практик негативно і наполегливо застерігає своїх вірних чад від подібних намірів.

 

Аналізуючи вищесказане, ми повинні не лише самі негативно ставитись до подібних речей, але й подбати, щоб і в наших близьких та знайомих не виникала б думка про татуювання. Особливу увагу потрібно звернути на інтереси наших дітей, які легко піддаються на спокуси сучасного світу.

 

Адже починається все, як завжди – з «безневинних» речей, таких як дитячі перебивачки на руках, на плечах, на щоках. В лапках взяте слово «безневинних» тому, що в основному ілюстрацією цих дитячих забав, окрім сердечок та зображень на тему флірту, є образи різних демонічних сил: дракончиків, монстриків, вампірчиків та інших їм подібних.

 

З плином часу діти виростають і переходять в іншу фазу життя, де все стає серйознішим, дитячі забави, з якими в дитинстві не було покінчено, переносяться на арену дорослого життя вже в серйозніших масштабах – і на руках, грудях з’являються вже перелічені образи демонічних героїв, яких, на відміну від дитячих забав, не можна буде змити, і які будуть супроводжувати людину до її смерті.

 

Яку ж пораду можна дати тим, хто все ж таки хоче прикрасити себе чимось таким, що виділяло б його від інших, привертало б увагу оточуючих і водночас не порушувало б мир з Богом? Авторитетну відповідь на ці питання дає апостол Петро: «А окрасою їм нехай буде не зовнішнє, заплітання волосся та навішання золота або вбирання одеж, але захована людина серця в нетлінні лагідного й мовчазного духа, що дорогоцінне перед Богом… будьте всі однодумні, спочутливі, братолюбні, милосердні, покірливі. Не платіть злом за зло, або лайкою за лайку, навпаки, благословляйте, знавши, що на це вас покликано, щоб ви вспадкували благословення. Бо хто хоче любити життя та бачити добрі дні, нехай здержить свого язика від лихого та уста свої від говорення підступу. Ухиляйся від злого та добре чини, шукай миру й женися за ним! Бо очі Господні до праведних, а вуха Його до їхніх прохань, а Господнє лице проти тих, хто чинить лихе» (1Пет. 3, 3-12).

 

А як бути людям, які по незнанню опорочили своє тіло татуюваннями? Потрібно пам’ятати, що не має на світі такого гріха, який би переміг милосердя Боже.Тому найкращим шляхом виправлення є покаяння, жаль з приводу вчиненого та надія на те, що в День Судний Господь по Своїй безмежній милості за наше покаяння і добрі справи простить нас і, в обновленому від всякого гріха та пороку тілі, введе в райські обителі.

 

Диякон Вадим Гаджаман

Сторінка православного журналу Кам’янець-Подільської єпархії-Православный взгляд

Газета “Волинь Православна”, 2013,№6

 

(67)

Легко сказати: потрібно любити. А як? От як це – узяти та полюбити того, кого любити начебто і потрібно, але не хочеться; і навіть якщо захотіти по велінню обов’язку, скажімо, або по навіюванню совісті, то невже можливо себе змусити любити?

 

І через що саме, яким чином примножується в людині любов? Ми говоримо зараз не про те відчуття симпатії або закоханості, яке виникає як би саме по собі і захоплює людину в «піднесений», романтичний світ, незважаючи на її зусилля. Ні, про такі відчуття – розмова окрема.

 

Ми говоримо зараз про ту християнську любов – про відчуття, як правило, тісно пов’язане з подоланням труднощів, з примушуванням себе, про яке оповідає Євангеліє, та й уся церковна література, що відображає реальність іншого, – духовною – життя. Як нам полюбити ближнього – незручного, шкідливого, нудного та неприємного іноді просто до неможливості?
Відповісти на це питання нам допоможе «метод від протилежного», а саме та вказівка Нового Завіту, де говориться про причини зубожіння любові в людях взагалі, та і в кожній людині зокрема. Так от, як це не здасться дивним, любов в людському суспіль­стві убожіє від безлічі здійснюваного в цьому суспільстві беззаконня (Мф. 24:12).

 

Дивно це чути, чи не так? Якось ми звикли вважати, що любов і закон жодним чином не пов’язані. І навіть, що любов в деякій мірі робить людину вільною від закону, і вчинки, здійснені по любові, мають оцінюватися з якоїсь іншої, відмінної від звичайного права, точки зору.

 

Це частково правда, і ми знаємо від Самого Господа, що тим, хто полюбив багато, прощається безліч гріхів. І вчинки Самого Господа та Його святих впродовж всієї історії християнства часто виходили за рамки «актуального законодавства». Але про яку любов тут йде мова? Чи про ту, яка пов’язана тільки з приємними і сентиментальними переживаннями, із зворушливими обіймами, зворушливими сльозами, захопленими поцілунками, неважкими подарунками та необтяжливими позиками?

 

Саме про таку любов прийнято у нас зараз говорити найчастіше, саме до такої любові закликати та її вихваляти. Але на перевірку така любов зовсім не відповідає євангельському уявленню про любов – про ту, що тісно пов’язана з відчуттям обов’язку та з необхідністю виконання Закону Божого.

 

Більш того, якщо від безлічі беззаконня любов убожіє, то логічно припустити, що від прагнення ретельно цей Закон виконувати, вона повинна примножитися. І ось тут дуже цікаво прослідкувати, як це, яким саме чином, виконання Закону Божого стає причиною примноження в людині любові.

 

 

Виконуючи заповіді Божі, людина свідомо, в міру своєї немочі, прагне уподібнюватися Христу. Це прагнення преклоняє, якщо можна так сказати, Христа на милість, привертає до людини Божественну благодать, так що вона стає причасником Духу Христового, без Якого ніхто не може бути християнином. Цей Дух є Джерело справжньої любові. Більш того, Бог Сам є Любов, як ми знаємо з Євангелія. Отже, послух Його волі є головний засіб єднання з Ним і здобування любові.

 

Про любов до Бога теж часто говорять, маючи на увазі душевні переживання, самовідчуття. Говорять: «Я Бога люблю!» – тому що в душі знаходять якесь відчуття до Бога, яке називають любов’ю. Дивно, але це переживання, це самовідчуття може бути помилковим, якщо воно не спонукає нас до реальних вчинків, до поведінки, згідної із Законом Божим.

 

Більш того, саме це відчуття може присипляти людську совість, тому що людині здаватиметься, що якщо вона Бога «любить», то одного цього вже досить для згоди з Ним, що це і є вже духовне життя. Але можна з впевненістю сказати: відчуття душевного розташування, «симпатії» до Бога якщо і добре, то недостатнє для повноцінного духовного життя, яке складається саме зі свідомого послуху Богові, проходження за Ним.

 

Апостол Іоанн Богослов говорить: «Бо то є любов до Бога, щоб ми дотримували заповіді Його; заповіді Його ж не тяжкі» (1 Ін. 5: 3). Очевидно, дійсна любов, будучи даром Божим, все-таки тісно пов’язана з нашим розташуванням, з нашою доброю волею дотримувати та виконувати Закон Божий. І в цьому сенсі людина стає причасником Божої любові. І зростає саме в цій любові і лише тоді, коли прагне чинити у всіх обставинах життя так, як чинив та заповідав чинити Господь.

 

Якщо ми гарненько вникнемо в суть заповідей Христа, то побачимо, що більшість з них говорить про те, як ми повинні ставитися до людей, що оточують нас, як ми повинні відчувати себе з ближніми, причому незалежно від того, при­ємні вони нам чи ні, доброзичливо настроєні чи вороже. Дивовижним чином саме в любові до ближнього і проявляється переважно наша любов до Бога. Або бажання любові, якщо ми говоримо про те, як стати причасником любові, як відчути її, як виростити і примножити в серці.

 

Закон Божий як би має дві сторони – зовнішню та внутрішню, і обидві вони важливі в рівній мірі.

Преподобний Амвросій Оптинський говорив: «Якщо ти знаходиш, що в тобі немає любові, а бажаєш її мати, то роби справи любові, хоча спочатку без любові. Господь побачить твоє бажання та старання і вкладе в серце твоє любов».

 

Тобто, якщо людина свідомо почне чинити по-євангельски заради Христа, заради Його правди, то вона поступово, по непомилковій обіцянці Божій, стане причасником та відчуття любові, яке служить основою духовного життя. Цьому навчає нас Євангеліє, до цього закликає нас Господь.

 

Вчинки любові здійснювати непросто. Особливо, коли в серці мла та озлоблення, холодність та ворожнеча. Але і в цих відчуттях, посеред них, як в серцевині урагану, завжди залишається в людини недоторканне «місце тиші» – його вільна і не зв’язувана нічим воля.

 

Отже, і посеред буревіїв, тривог та сумнівів, якщо тільки людина захоче, вона може, за допомогою Божою, і думати, і чинити по-доброму, і в цьому поміщена велика таємниця людської свободи – свободи, яку подарував нам Христос; свободи, що була викуплена для нас дорогоцінною ціною Його страждань та смерті.

 

Інша справа, що міра цієї свободи може бути наймінімальнішою, якщо людина свідомо і повсякденно підкорялася гріху, якщо добровільно та довго служила пристрастям. Але і тоді в людини залишається нехай маленьке, але невід’ємне її право на свободу, хоч маленька, але особиста воля. І якщо ця воля буде звернена до Бога, якщо людина почне себе, хоч би і в маленькій степені, примушувати до виконання Закону Божого – «територія» її свободи милістю Божою обов’язково збільшуватиметься і ростиме.

 

Пам’ятатимемо про це. І які б не охоплювали нас похмурі, тривожні та неприязні відчуття, старатимемося свідомо, всупереч їм чинити по-євангельськи, і за цю вірність Закону Божому, за це через силу здійснюваного виконання Його заповідей, Господь обов’язково – надасть нам відчути і справжню любов до Нього і до наших ближніх.

 

Але, говорячи про дотримання Закону Божого, про те, що це тверда основа та шлях придбання і примноження любові, потрібно сказати і ось про що. Закон Божий відрізняється від закону людського тим, що останній розповсюджується тільки на справи та вчинки, Закон же Божий, в першу навіть чергу, звернений до серцевих глибин, до відчуттів та думок, діє в частині віри і в цій незримій, але виразній області встановлює свої правила.

 

І можна сказати, що вчинки, відпо­відні до Закону Божого, хоч і важливі, безумовно, але не мають сили без дотримання закону внутрішнього, зверненого до глибини відчуттів, тому що саме цей Закон визначає стосунки людини з Творцем в частині віри, вільної совісті та волі.

 

Саме у цій таємничій частині і зароджується в згоді людини з Божественною волею любов, розповсюджується на всю повноту людської природи та проявляється неминуче у вчинках та в зовнішньому дотриманні Закону. Але без віри сокровенної, без живого і свідомого стремління до Бога, без наполегливого шукання Його – неможливий навіть початок виконання Його Закону.

 

Отже, початок любові в людині – любові в дійсному та вищому значенні цього слова – розпочинається в чуйному та уважному зверненні до Бога, в прагненні пізнати та виконати Його святу волю.

 

А в міру нашої наполегливості у виконанні Закону Божого – наполегливості не зовнішньої тільки, але і внутрішньої, всецілої – буде неодмінно і в нас самих, і в суспільстві нашому зростати і примножуватися любов. В усякому разі, саме до цього прагнутимемо, якщо тільки ми називаємо себе християнами.

 

І хоч ми знаємо, що беззаконня на цьому світі лише примножуватимуться, та не стане це причиною нашого зубожіння в любові. І в морі гріха можливе з Божою допомогою творення та побудова доброго життя. Це можливо в тому випадку, якщо кожен з нас, не дивлячись на важкі обставини, тривоги та смути, буде твердий і з постійністю в серці своєму і в думках та вчинках дотримуватися закону любові Христової.

 

Священик Димитрій Шишкін

Православие.RU

Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №11

 

(204)