Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі брати і сестри!
Одна з неділь, що приготовляє нас до Великого Посту має назву митаря та фарисея. Назву цю бере від Євангелія, яке читається в цей день. Щоб ми з вами краще розуміли про кого ця євангельська притча, слід повернутись на один стих перед цією притчею. Ісус говорить : « Для деяких, що пишалися своєю праведністю і ні за що мали інших говорить цю притчу » Лк.18.9 В час, коли Христос вийшов з благою вісткою до євреїв серед них було багато таких, які вважали себе праведниками, а тому через свою «лжеправедність» думали, що мають право осуджувати своїх ближніх, які своє життя ведуть у гріхах.
Якщо ми дивимось тільки на себе, то не зауважуємо за собою якихось недоліків. Якщо порівнюємо себе з кращими від нас, тоді в оправдання себе кажемо, що нам завжди бракувало такого виховання і ми в цьому не є винуватими. Коли ж себе порівнюємо з гіршими від себе, то таким людям не знаходимо жодного оправдання, коли бачимо їхні гріхи.
Кожен з нас хочемо це визнати чи ні має в собі дух фарисейства, а більше того ми дуже часто поступаємо як фарисеї. Тоді всі ми думаємо, що маємо ексклюзивне право осуджувати та принижувати своїх ближніх, тому що думаємо, що кращі за них.
Все ж повернімось до притчі і ближче познайомимось з двома героями євангельської науки Спасителя. Перед єрусалимським храмом,на одній із площ прийшли на молитву фарисей та митар. Люди не молились у храмі, бо до нього могли входити на молитву тільки священики. Всі ж вірні стояли, подібно як зараз євреї біля Стіни Плачу в Єрусалимі і під відкритим небом молились. Євреї були навчені, що споглядаючи на небо вони відчували на собі погляд Бога. Тому стоячи на молитві, вони піднімали свої очі до неба. Щось немов би їм говорило : зверни свою увагу на небо і забудь за все земне, Бог є Творець всього, Він є невидимий, немає образу, ні на кого не схожий.
З прочитаного можемо зробити висновок, що фарисей дотримуючись таких побажань сконцентрував свій погляд до неба. Можливо навіть підняв свої руки. Йому щиро здавалось, що в такий спосіб він дякує Богові. Всі свої заслуги він приписує собі, а не Богові. «Благодарю, що я не такий як інші люди». В цих словах вже є присутній осуд. В давній Греції ще за Сократа, був заведено так, людина, яка в чомусь провинилась на свою адресу могла почути не тільки закиди, щодо свого проступку, але й багато інших «компліментів», які і не стосувались її вчинку. В такий спосіб присутні припускали, коли людина вчинила такий вчинок значить вона може зробити і не тільки це, але й багато інших поганих вчинків як словом так і ділом.
Митар чуємо з Євангелія «несмів і очі підвести до неба»…Він не підводить своїх очей до чистого та голубого неба, бо він відчував за собою провину. У тому чистому та голубому небі приховувалось лице Творця, якого ніхто не бачив. Всі уявляли, що там де є небо там є Царство Боже. Недарма Спаситель згадує Царство Духа та порівнює з небом називаючи Царство Небесне. Видиме небо для євреїв стало символом неба духовного. Митар не перераховує свої заслуги перед Богом, бо можливо їх і не так багато мав, як фарисей, але б’є себе в груди : «Боже милостивий будь мені грішному». Бачачи власний гріх щиро з нього кається. Споглядання власних гріхів заслонює перед ним його добрі вчинки. Преподобний Ісаак Сирійський каже : «Початок людського спасіння полягає у визнанні людиною себе грішником».
Сьогодні коли людині в очі скажеш про її якісь недоліки вона ображається, а на власний захист контратакує якимись аргументами щоби врятувати свою так звану праведність. Святитель сербський Микола Велимирович дає нам цікавий урок щодо сьогоднішньої притчі. Святитель Микола радить щоб ми уявили собі велику лікарню, де багато хворих, які чекають на лікаря. Одна група людей усвідомлюючи, що вони не здорові, лежать та очікують свого лікаря.
Друга група хворих вважають себе здоровими, а тому не лягають і продовжують ходити. Коли приходить лікар своєму помічникові говорить : « Я маю ліки для тих, хто лежить, але для ходячих ліків немає, вони невиліковні». Ось так і всі ми, весь людський рід, знаходимося у великій лікарні. Хвороба у всіх нас одна – гріховна виразка. Той хто стає на дорогу виправлення знає, що хворий важкою хворобою, і навпаки, коли людина не визнає своєї недуги то її не можна вилікувати. Ще один приклад від святителя Миколи. Один чоловік приходить у ліс, щоб вибрати дерево на дошки – одно було величезне, гладеньке, але гниле в середині, а друге навпаки – невисоке, не досить рівне, але зі здоровою серединою. Чоловік довго не думав вибрав друге з якого можна зробити дошки.
Так дорогі в Христі, і Господь з двох людей вибере не того, хто виглядає праведним, але того, хто таким є. Виходячи з храму митар був оправданий не за свою праведність, але за покору та покаяння. Преподобний Ісаак Сирійський говорить : «Якщо хочеш знайти драбину на небо, то пошукай її перш за все у собі».
Один старець, пояснюючи сьогоднішню притчу говорить. Звернулись до мене одного разу дві жінки. Одна з них у розмові сказала, що має тяжкий гріх, а друга – визнала свої повсякденні гріхи. Тій, що мала тяжкий гріх старець наказав принести великий камінь, а другій цілу сумку з малими каміннями. Після того як їх принесли старець каже віднести їх на місце. Та, що мала великий камінь без проблем віднесла на те місце де його взяла, а та що назбирала їх цілу торбу не знала де їх має покласти. Подібне ми дуже часто чуємо під час сповіді. Людина, яка кається з тяжкого гріха справді старається, а люди, які сповідаються, я б точніше виразився оправдують себе, з так званих «щоденних» чи «повсякденних» гріхів за звичай нічого собі не роблять щоб справді виправитись.
Хотілося б щоб кожен з нас зробив для себе великий урок з молитви цих двох чоловіків. Бо справді мусимо визнати, що наша боротьба буде тривати так довго поки ми не визнаємо що ми в цьому протистоянні є безсиллі, і тільки Бог може нас вивести з поля бою цілими та неушкодженими. Подібно говорить старець Силуан Афонський : «Смирення є викорінення всіх страстей». До даймо до нашої молитви покори і Господь нас оправдає, як зробив це з митарем. Амінь.
(69)