Не потрібно бути добрими аналітиками, щоб сказати: „Людське життя сповнене проблем та страждання”. Скрізь зустрічаємо докази такого твердження. Бачимо людей, котрі терплять важкі недуги, людей, залежних від алкоголю, від наркотиків, людей, в яких закорінений гріх у душі змушує ранити інших і ставитись до них без любові. Чи ми дійсно приречені жити серед проблем і труднощів?
Радісна вість Ісуса Христа нам говорить про щось інше. Звіщає нам, що в Бозі можемо знайти розв’язання усіх своїх проблем та труднощів.
Життя нас вчить, що на превеликий жаль, не всі люди мають право називати себе християнами. Реалії нашого життя такі, що сам факт того, що ми приходимо до Святого місця зовсім не свідчить про нашу праведність, та чистоту нашої душі. Християнами нас не робить місце у котрому ми стоїмо, не робить посада яку ми займаємо, і навіть не робить нас те, що ми у добрих стосунках зі “своїм” парафіяльним священиком.
Всі ці речі – лише зовніші прояви можливого духовного стану людини. Часто буває так, що зовні ми можемо демонструвати увесь необхідний мінімум того, що повинні робити усі практикуючі християни: ми і молимось часто, і постимо регулярно, і не пропускаємо церковних молитов. Це все добре і чудово! Але, якщо ми непоміняємось, не зробимо зміну зовнішню на внутрішню – не бачити нам з вами спасіння, дорогі браття і сестри!
У Святому Писанні є цікава фраза про те, що Господь не дивиться “на особу”, але на серце людини. Що це значить? А це значить тільки те, що Богу не є важливим соціальний, матеріальний, чи будь-який інший, наш, людський, спосіб охарактеризувати людину. Всі ці характеристики – є лише земними, мають свій кінець, та зовсім ненадійні. Всіх іх не лише можна здобути, але й втратити. Отож для вічності – вони пусті та дешеві.
Я вірю, чи принаймні, хочу вірити, що ці згадані мною елементарні істини ви не раз уже чули з уст не одного проповідника. Тож, маю й надію на те, що рано чи пізно, усі ми, але кожен у свій час, зрозуміє наскільки важливо уміти розрізняти душевне та духовне, зовнішнє та внутрішнє. Так, приводять людей у храм різні дороги. Це лише навпаки – саме з храму найчастіше ми повертаємось до рідної оселі. Але до храму ми з вами можемо йти різними шляхами.
Для одних, шлях до храму – простий і легкий. Якщо ми народились і виховувались у християнській сімї, то церква була нашим другим домом. Ще для інших – шлях до храму був сповнений великих душевних і емоційних потрясінь, серед муки випробовування віри розумом, через безліч запитань та риторичних фраз.
Але є ще й інші люди, стежка до храму котрих колись була побудована на болі, нещасті, сімейному чи особистому горі та стражданнях. Рано чи пізно ми розуміємо, що тільки Господь, наш Небесний Батько може і хоче допомогти нам у наших проблемах. І більше того, тільки Він по-справжньому може і хоче це зробити, та й робить це для людей!
І здається, що саме люди котрі прийшли у храм через страждання найбільш переконані у силі Християнства. Тоді вже не звертаєш уваги ні на “пориви раціонального розуму”, ні на “духовні пошуки”. Все це є, але насправді вже немає того значення, що було раніше. Коли людина на власному досвіді переконується, що Бог Живий, то більше ніяких слів не потрібно. Та й чи знайдеш тепер їх?…
Ми чули, як сьогодні недільне Євангельське читання (Луки 8:41-56) розповідало нам, про будні Спасителя. Звичайнісінький день Його служіння. А сьогодні він зцілив кровоточиву жінку, та воскресив (!!!) з мертвих дванадцятилітню дочку одного зі старший служителів синагоги. Для нас ці речі не можуть виглядати по-справжньому дійсними, оскільки в своєму житті ми ніколи не зустрічались з фактами воскресіння померлих.
А ще, дуже часто, сприймаючи Святе Писання – як черговий збірник казок та придуманих красивих легенд, ми з вами ставши дорослими у себе в розумі ми не змогли таки остаточно позбутися ототожнення біблійних оповідань зі створеними людьми казками. Тож, чуючи такі страшні речі як воскресіння померлих, ми швидше сприймаємо їх як красиву і добру легенду, ніж історичну подію, та реальний факт.
Отож, хочеться звернути увагу і на те, що усі християни також цінують історичну реальність біблійних подій, а не лише задовільняються їх духовним змістом та значенням.Нам, прагматичним людям ХХІ століття дуже важливо памятати те, що біблійна розповідь – це всього лиш констатація факту, який дісно мав місце в історії – історії земного життя Спасителя, та історії людства. Бог, втілившись у людську природу зробив все, щоб змінити життя людей. Внести в нього якісні зміни. Преобразити його, та визволивши від прокляття гріха та смерті наповнити наше з вами життя справжнім сенсом.
Отож, і сьогодні, через ці євангельскі рядки про уздоровлення кровоточивої, а також про воскресіння дочки мужа на ймення Яїр, Христос хоче показати нам з вами і Його наміри щодо зміни нашого життя. Ми можемо бути фізично здоровими, і до нашої телесної смерті ще далеко. Проте, у нас може бути кровоточивою від гріхів та пристрастей душа. У нас може бути мертве духовне життя, яке вимагає термінового Божого втручання! Виходячи з факту, що за духовною смертю найчастіше йде смерть фізична, усім нам терміново потрібно ретельно і критично оглянути на свій душевний і духовний стан. Запитаймо себе: що ми робимо для того, щоб наша душа вчасно отримувала поживу для себе? Що ми робимо для того, щоб дати можливість Богу діяти в нашому житті?
Дивно якось виходить: ми сьогодні вшановуємо архистратига, тобто, говорячи мовою стародавньої римської армії, – старшого начальника над військом, начальника всіх ангельських чинів. А закінчується сьогоднішнє євангельське читання словами про немовлят, які виявилися вищими від премудрих і розумних (Лк. 10:21), бо саме їм було відкрито Царство Небесне.
Коли ми пригадаємо саму історію прославлення скромного ангела, який за свою вірність Богові дістав ім’я Михаїл – “Хто як Бог”, – то переконаємося, наскільки ж це євангельське читання є саме сьогодні доречним. Бо в чому виявилася сила архангела Михаїла? В його відданості, в його щирості, в його вірності Богові. В тій дитячий безпосередності, з якою він, нічим непомітний з-поміж інших духів небесних, раптом узяв на себе сміливість протистояти найславнішому з ангелів – Люциферові. Архангел Михаїл не замислювався над тим, чи стане в нього сили боронити Божу славу. Він не міг стерпіти зазіхань на неї, не міг стерпіти зраду і відразу імпульсивно закликав усіх, хто не втратив совісти, не втратив віри, на захист Бога.
Чи треба було захищати Бога? Та, напевно, що не треба! Але вони боронили самих себе. І те почуття справедливости й любови до Творця, яке в кожного з них, творіння Божого, було закладене, – воно противилося богоборницькому бунтові. Саме це зробило Михаїла архистратигом. Саме це зберегло честь і близькість до Бога у міріадів духів світла, які повстали разом із Михаїлом.
Ті ж, хто був ведений власними амбіціями, неймовірною пихою та гординею, ті, хто справді хотів сам панувати над усім, не знаючи над собою жодного права і закону, не знаючи над собою Бога, – ті і були скинуті у безодню. І вони стали бісами та демонами, духами темряви.
Як потрібно нам сьогодні нагадування про ці події! Як багато ми страждаємо від того, що в світі бракує справедливости! Страждаємо від того, що менша частина суспільства, нікчемно менша, порівняно з більшістю народу, цинічно й безпардонно почуває себе безкарною, непідвладною законові. Що вона вважає за своє право зверхньо ставитися до всіх довкола, нехтуючи їхніми правами. Саме в цей час, як ніколи, можливо, нам і потрібно відчути силу непереможного добра, непереможну силу віри і вірности. Добро, віра, вірність, любов і милосердя ніколи не девальвуються. І немає і не може бути такого суспільного устрою, які б неправду й беззаконня зробили сильнішою за відданість Богові, які б цинічне ставлення і до земного, і до небесного права визнали сильнішим за вірність Євангелію. Бог відкриває Себе немовлятам. І Він нам, немовлятам перед Богом, безсилим у земному сенсі, дарує непереможні, незрівняні з жодними земними, сили, які набуваються вірою і вірністю.
Чимало трапляються в розвитку суспільства ситуації, коли ми маємо випробувати свою вірність. Нам же часом здається спокусливим сховатися від відповідальности, пославшись на власну немічність, безсилість, на свою неспроможність протистояти тріумфальній силі зла. Та ось перед нашими духовними очима виводиться скромний і слабенький ангел, який зі словами «Хто як Бог» – «ми кмо Елогім», скорочено «ми-ка-Ель», веде нас на боротьбу зі злом. А що значить “бути як Бог”? Це означає бути чистим серцем, непідвладним злу і неправді. Це означає бути готовим мужньо протистояти будь-якому насильству й знущанню над гідністю людини – не лише над нашою власною, але й над гідністю іншої людини. Бути готовим боротися із несправедливістю і беззаконням…
Саме тому архангел Михаїл і сьогодні для нас виступає джерелом духовної сили. Тієї духовної сили, без якої жодна військова чи фінансова сила не спроможна перемогти. Бо духовна сила озброюється у правду і добро. І її надихає Сам Бог. «З Богом ми покажемо силу, і Він знищить гнобителів наших», – так виголошується у прокимні, який часто чуємо ми на молебнях. І саме цю правду доносить до нас архистратиг Михаїл. Він закликає нас не боятися земного насильства і жорстокости, не боятися міражів “всемогутности”, якими сильні цього світу хочуть ввести нас в оману. Він нагадує нам про незнищенність Божої ласки й любові і здатність тих, хто озброєний нею, протистояти будь-яким випробуванням і негараздам.
Хай же частина цієї сили перейде і до кожного з нас! І хай непереможний оптимізм, який струменіє з євангельського слова, який плине з досвіду архангела Михаїла, нагадує про присутність Неба тут, із нами. Бо хоча ми з вами й не є ангелами, але й ми, як ангели, є творіння Божі. Кожен із нас, маючи безсмертну душу, належить не тільки до цього матеріяльного світу, але й до Неба! Нехай же ця частина небесного єства, наша безсмертна душа, озброюється у надзвичайну силу й потугу того гасла, яке і стало запорукою перемоги і вивищення скромного ангела: «Хто як Бог!». Амінь.
19 листопада 2016 року виповнилося 40 днів від дня кончини настоятеля Свято-Миколаївського храму прот. Іллі Галич.
У Свято-Миколаївському храмі було відслужено заупокійну Божественну Літургію, яку очолив Великолучівський благочинний – протоієрей Михаїл ПАК та священнослужителі єпархії.
На спільному богослужінні разом із священнослужителями молилися рідні та прихожани храму за новопреставленим о.Іллею.
Після Літургії відбулась панахида біля спочилого прот. Іллі Галич.
Осінь 2016 року була теплою, хоча часто-густо йшов дощ… Бог завжди дає гарну погоду людям і дбає про них, але іноді Він, як на великому полі під назвою життя забирає, «зриває» з цього поля дозрілу квітку. Забирає нас, бо любить. Тільки в Християнстві є парадоксальні слова антоніми, які не піддаються логіці: «Навіть в явищі смерті є Любов».
Щодня, так само і у всі роки хтось народжується, хтось відходив від нас… Так трапилося і 13 жовтня 2016 року коли сотні парафіяни Свято-Миколаївського храму смт. Чинадієво на чолі з керуючим Мукачівською єпархією Високопреосвященнішим Феодором, архієпископом Мукачівським і Ужгородським провели у останній шлях спочилого у Бозі настоятеля храму – протоієрея Іллю Галича (16.05.1955-†11.10.2016).
В дні коли виповнюється 40 днів від дня його кончини ми вирішили зібрати кілька спогадів про цього доброго і чесного священнослужителя. Спогади, які є не просто думками вголос окремих людей, але відлунюють в собі його ритм життя, думки, служіння, бачення, переживання.
•••••
Архієпископ Мукачівський і Ужгородський Феодор
Архієпископ Мукачівський і Ужгородський Феодор:
– Життя кожної людини є екзаменом, який ми здаємо протягом того життєвого періоду, який нам велить Господь. Отець Ілля, нині приснопоминаємий, служив Церкві Христовій в нелегкі часи. В роки, коли Ім’я Господнє переслідували і сповідували не так вільно, як ми тепер Отець Ілля без боязні, без будь яких сумнівів вступає до духовної семінарії, а згодом приймає дияконську і священицьку хіротонії. Відтак, як вірний служитель Христовий він постає перед Престолом Божим для майбутнього служіння в сані священнослужителя.
Життя отця Іллі було неординарним. Особисто був знайомий із ним майже 25 років і без перебільшення скажу, що це був один із найкращих священиків нашої єпархії. Ні я, і думаю ніхто, хто його знав, ні разу не чув із його уст слова засудження, докору чи обурення на когось, – завжди був тихий, смиренний, з душевною чистотою дитини. В нього не було ворогів, він всіх любив.
Отець Ілля був величний пастир, від якого громогласно звучали слова Євангельської проповіді. Читаючи його проповіді в інтернеті можна було отримати величезне задоволення від того, як він відверто, істинно, просто, смиренно призивав свою паству до вічного блаженства.
Згадується, як отець Ілля несучи послух в єпархії, а це понад 20 років, завжди тихенько працював у робочому кабінеті, добросовісно, чесно і на вищому рівні виконуючи ті обов’язки, які на нього покладались.
Для нас звістка його кончину була трагічно пережита всіма без винятку, тому що втратили прекрасну людину і вірного пастиря Церкви Христової. Він був зразком для всіх нас, священнослужителів. Його праведна душа після раптової і важкої недуги відійшла до вічності…
Нині і повсякчас ми взиватимемо до Всемогутнього Бога, щоб упокоїв душу отця Іллі в селеннях праведних, там де немає вже скорбот і переживань, а вічна радість в Христі.
Василь Гуцал, учень та послушник покійного отця Іллі:
– Наше знайомство з о. Іллею відбулося у 1995 році. Я цього не пам’ятаю фізично, бо був немовлям – він здійснював наді мною Таїнство Хрещення. Згодом, у 2003 році, він разом з матушкою прийшли до нашої хати на Водохреща. Пригадую, як матушка Марія сказала мені: «Васильку, чи хочеш прислуговувати біля о. Іллі?». Я відповів, що так і вже через місяць, в лютому того ж року почав прислуговувати. Загалом біля нього я ніс послух 14 років. До останнього дня земного життя батюшки.
Отець Ілля був дуже доброю людиною, спокійною, нікого не засуджував. Він дуже любив наших парафіян. Я прийшовши до храму завжди йшов до нього на благословення, радів, що бачу його, а тепер боляче уявляю його у олтарю, де він біля престолу Божого служив літургію. Він дуже багато допоміг мені в житті. Зокрема порадами. Я радився з ним щодо ходу богослужіння, розпитував про поведінку під час нього. Розумів я його з півслова…
Теплим спогадом є ще й те, що на наше престольне свято храму у 2009 р. він дав мені право носити орар, ніколи не забуду його слова: «Ти тепер іподиякон, Вася». Згадую, як одного разу о. Ілля зателефонував мені і похвалив, що дуже гарно підготував його проповідь для нашого приходського сайту. Мені це було дуже приємно чути, це додавало натхнення далі трудитися. До речі, сайт храму я йому запропонував зробити у 2014 р. і він з радістю погодився на це і благословив мене на цю справу.
Отець Ілля завжди запрошував мене на свята, де мав служити наш владика та й коли він десь особисто йшов служити на свята, брав мене із собою. А влітку 2015 року призначив мене учителем недільної школи, яку він сам відкрив, – було дуже приємно розуміти, як він мене любить.
Звістка про його смерть дуже мене засмутила. Для мене – це велика втрата, бо о. Ілля мені був, як хресний батько, якого я любив. Я буду любити його завжди і ніколи не забуду – справжнього пастиря Христової Церкви!
Протоієрей Віктор Місо, секретар Мукачівської єпархії:
– Після мого призначення на посаду секретаря Мукачівського Єпархіального управління отець Ілля запам’ятався мені смиренним священнослужителем, який не мало свого часу приділяв мені для допомоги в моїй нелегкій праці на даній посаді. Допомагав словом, молитвою, порадами. Дякуючи Всемогутньому Богу, допомогою отця Ільї я старанно несу свій послух в Єпархіальному управлінні.
На даний час мені не віриться, що такої людини, яка стала в моєму житті, як рідною – не має вже серед живих людей, які мене оточують щодня. Мені дуже запам’яталися його слова, які він неодноразово говорив: «Господь, отець Віктор, завжди тобі допоможе у твоєму житті».
Добра пам’ять про нього залишиться в моєму серці до кінця мого земного життя. Буду все пам’ятати та молити Бога, щоб Господь простив йому всі земні провини, дарував йому вічне життя. В нашому серці він залишиться, як добрий, співпереживаючий, завжди люблячий нас священнослужитель.
Василь Ліхтер, церківник Свято-Миколаївського храму с. Чинадієво:
– Пригадую отця Іллю тільки добрими згадками і хорошими словами. Познайомився я з ним, як із настоятелем нового храму. З його приходом в наш храм почав приходити в храм і я. Через нього я приходив Христа і до Його Церкви. Вже трохи пізніше ми зблизилися з о. Іллею по робочих питаннях: допомога в ремонті храму, благоустрій прилеглої території. Ми постійно мали з ним зустрічі, вирішували питання по капітальному ремонту куполів, – переговори завжди виходили вдалими. Неодноразово спілкувалися ми з ним й про високі матерії і завжди один одного розуміли.
Знав і пам’ятаю його як поважну, розумну й добру людину. Він ставився до людей з високим почуттям доброти, а мені особисто допомагав і духовно, і словом, і ділом – був прекрасною людиною. Жаль, що так сталося і нині отця Іллі вже немає з нами…
Протоієрей Олександр Монич, голова Інформаційного відділу Мукачівської єпархії:
– Моє знайомство з отцем Іллєю відбулося вперше у віртуальному форматі. Тобто я про нього чув, але ще його не бачив. Чув, що він вчився у духовній школі в якій на той час вчився і я. Знав, що він в 1984 році успішно закінчив Московську духовну академію захистивши кандидатську дисертацію на тему: «Шанування ікон та його основи, аналіз протиріч сучасних сект».
В 2008 році, коли мене було прийнято в штат працівників Мукачівського єпархіального Управління, я познайомився в отцем вже близько, не віртуально, а реально. Мені судилося щодня шість років сидіти пліч-о-пліч з ним в кабінетах єпархії…
В одному з тлумачень євангельських стихів, якщо не помиляюся святитель Феофілакт Болгарський коментуючи уривок Євангелія де й де мова про євангельського Закхея пише: «Мал ростом, но велик духом». Ці слова можна сміло перенести на портрет покійного протоієрея Іллї Галича. Маючи за своєю спиною солідний багаж традиційних академічних знань і пастирського досвіду – це була людина великої тихості духа, неупередженості в діях, смиренного бачення світу і людей. Вже з його спадщини видно, що цей священнослужитель, який ніколи не шукав похвал і дифірамбів у свою адресу. Хоча, останні і постійно переслідували його. І було за що…
В 90-х роках він динамічно займався друком богослужбових книг. Зокрема, під його безпосередньою редакцією і дешифруванням вийшли: «Великий Богослужбовий Збірник», «Псалтир», «Хліб душі» та інші молитвослови. Отець Ілля ніколи цим не хизувався і не декларував чи то афішував себе, але як завжди тихо і з притаманним йому смиренням виконував свій послух і служіння.
Його любили люди і священики, бо він теж любив їх. Його богослужіння були залишені якогось пафосу, але відчувалася певна проникливість у всьому. Отець завжди хотів, щоб все було правильно і чесно. Сильно переживав за будь-які дрібниці, які за його баченням повинні були бути у відповідному місці і відповідний час. Переживав, бо хотів, щоб все було ідеально.
Дякую Богу, мав можливість бути знайомим з ним. Радий з того, що у списку вчителів свого життя є і отець Ілля. Нехай Воскреслий Бог, Який є Життя, дасть йому мир душі і спокій.
Анна Корнута, вірниця храму:
– З першого дня відколи покійного о. Іллю призначили настоятелем, я знала його. В ті часи православним було не легко, я й сама переживала що з нами буде, куди дінемося, де молитимемось. А отець Ілля спокійно казав: «Все буде добре, ми потихеньку облаштуємо собі цей храм» (з 1990 до 2010 рр. релігійна громада вела реставраційні роботи – авт.).
Він був дуже добрим, розумним, чесним, благочестивим і просто золотим священиком. Ми могли звернутися до нього з якимись проханнями і він завжди те виконував. Ми, прихожани теж старалися, хто що міг робили і так з кожним днем Бог допомагав нам. Гуртом на Різдвяні свята ходили колядувати…
Я дуже вдячна Господу, що зусиллями о. Іллі ми маємо такий дорогий нашим серцям храм – є куди йти молитися і нам, і нашим діточкам та наступним поколінням. Хай Господь дарує приснопамʼятному отцю Іллі Царство Небесне!
Протоієрей Ігор Білак, голова Єпархіального відділу по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями України:
– Хто добре знав отця Іллю, той каже, що у вічність відійшла людина-епоха…
Сьогодні до сороковин від дня смерті протоієрея Іллі, ці слова дійсно мають актуальний сенс. Я мав честь працювати з ним в Єпархіальному управлінні з 1990 року, а з 2000 року працювати і сидіти в одному кабінеті.
Його земне життя було цілковито покладено для служіння Церкви Христової та людям. Він був справжнім пастирем Церкви Христової та вчителем для людей. Він вчив жити по-справжньому не так як вчать по книгах, як то кажуть «по букві» закону, а так як це вчить Церква та підказує християнська мораль.
Священицьке служіння отця Іллі припало на нелегкий час для нашої Церкви. Час, коли на початку 90-х років почали відбирати від православних громад храми. Перед таким фактом був поставлений і настоятель Свято-Миколаївського храму в с. Чинадієво. Йому було сказано щоб він або приймав унію і залишався надалі служити або звільняв храм, так як там вже буде служити уніатський священик.
Хочу констатувати факт, що отець Ілля мав беззаперечний авторитет між прихожанами різних конфесій села Чинадієва до кінця свого земного життя і багато хто думав, що він залишиться і перейде в унію, але він не зрадив присязі священика і з невеликою кількістю свої прихожан почав відновлювати та реставрувати старий, занедбаний храм. Цей факт з його життя є свідченням глибокої віри та прикладом жертовного служіння не тільки перед своєю паствою, але і для нас молодих священників.
Кожен робочий день біля нього відкривав для мене щось нове. Хочу також відмітити, що за цей довгий період, який я пропрацював з ним в одному кабінеті я ніколи не чув з його вуст ні слів засудження, грубості, слів зневаги або дорікань. Це є теж великим свідченням його доброї душі, християнського виховання та любові до ближнього. Це власне і є те, що заповідував всім нам Христос.
Зараз коли аналізую цей період свого земного життя, який я провів біля отця Іллі з впевненістю можу сказати, що він все своє життя трудився на благо Церкви і був достойним Її пастирем та добрим прикладом і наставником для молодих священнослужителів. Він завжди казав нам: «Ви обрали не легкий шлях священства, тож отримавши дух справжньої віри, свято бережіть і примножуйте його своїм служінням.
Ось таким він був. Люблячий, щирий та добрий пастир Церкви Христової.
Марія Вербʼяна, вірниця храму:
– Уперше я побачила о. Іллю у 1988 р., коли він прийшов служити до нашого храму. На перший погляд, він був звичайним священнослужителем, проте спілкування з ним було далеко незвичайним. Він був доступним священнослужителем для своїх прихожан, спілкуючись із ним відчувалась його любов до Христа, до Церкви та його піклування за всіх нас.
Отець Ілля допоміг донести і до моєї сімʼї, що таке Церква, служіння та любов до Господа. Він хрестив моїх дітей, а згодом звершував і першу сповідь доньки – у 2002 році. Згадую, як тоді він усім діткам дарував православний молитвослов виданий за своєю редакцією… Вічна памʼять справжньому пастирю Христової Церкви!
Протоієрей Василій Керецман, голова Молодіжного відділу Мукачівської єпархії:
– Отець Ілля був одним із тих людей, про яких кажуть, що після спілкування з ними, або перебування біля них стає тепло і мирно на душі. Незважаючи на його буденні переживання, чи то проблеми в його очах завжди була надія і любов. Він завжди якось унікально абстрагувався від зовнішнього негативу та вмів, як «фільтр» пропускаючи через себе очищати, преображати, змінювати світ та обставини на краще. Тим самим він звичайно жертвував собою, «згорав» заради Церкви та своїх ближніх до останнього. Тобто, робив все так, як повинен робити кожен священнослужитель по заповіді Христа.
Дякую Богу, що мав можливість бути поруч з ним, нести послух з ним в Єпархіальному управлінні біля п’яти років. Його дух «мирності» дав мені особисто багато відповідей на складні питання мого життя. Навчив завжди своїм прикладом на практиці сприймати всі обставини достойно, тихо з подякою та надією на Бога.
Іван Гуцал, дяк Свято-Миколаївського храму:
– Познайомився я з покійним отцем Іллєю у 1992 році під час реставрації Свято-Миколаївського храму у селищі Чинадієво. Він був врівноваженим, начитаним, як і повинно бути для настоятеля. За всі ті роки отець Ілля жертовно трудився на благо Церкви. Описати все так і неможливо. Було багато зроблено разом з народом, який допомагав у реставрації храму. Варто лише прийти до храму і подивитися, як при невеликій громаді стільки зробилося.
Отець Ілля дуже любив дітей, навчав їх прислуговувати біля престолу Божого, згодом біля нього прислуговував і мій син Василь. Я вдячний йому за те, що привив і мені, і сину любов до Церкви, до Бога. Я і по цей час служу Богу на кліросі, – псаломником. Жаль, але смерть забрала нашого настоятеля від нас… Нам, живим тут на землі лише потрібно молитися до Бога про спочилу душу отця Іллі і не забувати про нього!
Спогади записували:
протоієрей Олександр МОНИЧ, Василь ГУЦАЛ, Ольга ПАЛОШ
Архієпископ Мукачівський і Ужгородський Феодор
