Про моральні причини і наслідки злодійства в сучасному українському суспільстві міркує директор православного кінофестивалю «Покров» протоієрей Олександр АКУЛОВ.

     Напевно, мало є в житті речі, які неможливо вкрасти. Люди примудрилися красти не тільки матеріальні предмети, а й думки, вимовлені іншою людиною вголос.

Крадуть також ідеї, висловлені по наївності в компанії колег, яким довіряєш і думаєш, що вони щиро радіють твоїм творчим знахідкам.

Проти такого злодійства придумали законний захист авторських прав, а за злодійство матеріальне передбачено покарання у вигляді різних тюремних термінів. І те, і інше, звичайно, діє, але до кінця не може позбавити наше співтовариство від злодіїв і шахраїв. Не може, бо не буває ідеальних законів і способів їх виконання. Та й злодюжки бігають не по горизонтальній соціальній площині, а переміщуються хаотично, змішуючись з усіма верствами нашого суспільства.

Всі так живуть

Але якщо раніше злодії визнавали себе такими, і їх було не так вже й багато, тепер все так перемішалося, що людина, навіть якщо у відкриту краде, злодієм себе не визнає, посилаючись на те, що так живе більшість.

Як «наколки» на тілі раніше були атрибутом закоренілого «зека», а тепер їх добровільно завдає собі мало не кожен десятий молодий чоловік, так і поведінку сучасного шахрая в краватці і при високих посадах вже не відноситься до чогось кримінального. Вона схвалюється і його оточенням, і тими людьми, які готові стати такими ж заради грошей і процвітання.

Виходить, що на будь-якому ринку відбувається те ж, що і у високих кабінетах, тільки в зменшених масштабах. При цьому обрахована на базарі людина, обурена цією обставиною, може спокійно на своїй роботі обдурити начальника і вважати це нормальним вчинком. І так скрізь і з багатьма.

Євангельська відповідь

Але кого, перш за все, обманює людина, що краде у свого ближнього, включаючи державу? Звичайно, у самої себе. Тому що в подальшому вона втратить у десятки разів більше, ніж було нажито злодійським шляхом. Така Євангельська відповідь на погані вчинки: «Не роби іншому того, чого не хочеш, щоб зробили тобі…»

І таких людей, що розорилися чи втратили в один момент все і відразу, до церкви приходить дуже багато. У них тільки один відчайдушний питання: «Чому це сталося саме зі мною?”

Ніхто точної відповіді дати не зможе, але прийти до розуміння своїх гріховних помилок допоможе будь-який священик, пам’ятаючи, що кожен може опинитися на місці цього злодюжки.

На чужій біді

Але зараз навіть не про це, а про мега-злодійство, яке відбувається в наші дні, коли Україна знаходиться в стані військової тривоги і силового протистояння. Начебто мобілізуються останні людські та фінансові ресурси, щоб вистояти і зберегти країну, але при цьому розкривається все більше фактів, що хтось на цьому наживається, знову-таки, на самих різних рівнях.

Бували часи, коли заради перемоги в одних полках служили і злочинці, і звичайні солдати, розуміючи міру відповідальності за майбутнє своєї Батьківщини. Люди своєю волею і високими патріотичними почуттями припиняли всякі конфлікти і злочини. І віруючі завжди були в авангарді таких поривів.

Але наскільки ми сьогодні морально і етично впали, якщо злодійство не зменшується, а збільшується під час державних лих! І хіба може бути по-іншому, якщо навіть православні не можуть знайти спільного розуміння ситуації і разом вирішити, як чинити в тій чи іншій ситуації.

Рід лукавий…

Злодійство перестало в очах багатьох бути гріхом. Його не помічають ні малі, ні старі, і до нього звикає здорова, працююча частина нашого суспільства. І якщо вже загальнонаціональна катастрофа не може змінити людину і привести її до праведного життя і до чесного служіння своїй країні, що тоді має статися, щоб ми стали вважати себе по-справжньому православним народом?!

Наше суспільство довгі роки відмовлялося від уроків релігії в школі, виганяючи священиків з класів. На перше місце ставилися завдання побудувати здорову економіку і націоналізувати свідомість людей. Що з цього вийшло, ми сьогодні бачимо. Усе валиться.

Виходить, що будинок свій ми побудували “на піску”, не скріпивши його якісною сумішшю міцної віри в Бога. Ділили Церкву, не просвіщали молодь, вчилися цілими корпораціями обкрадати свою улюблену Україну… У підсумку отримали лукавих людей, що говорять одне, а роблять зовсім інше і принципово не бояться Бога.

Виходить, що ми, суспільство, яке обікрало самих себе і навіть цього не помітило. Ми вкрали надію на чесне життя, яке перестало цінуватися і викликає лише сміх і жаль. А потім стали красти у себе доброту, терпіння і справжню Любов до ближнього – ту, яка без всяких вигод, а просто заради Христа Спасителя. Красти і викидати, щоб все це не заважало жити.

Вихід є

Але ж такими темпами може скоро настати час, коли і красти-то буде вже нічого … навіть у себе.

І все ж вихід є. Багато чого зміниться в нашому житті, коли кожною грішною душею почне опановувати нестерпне бажання покаятися в гріховних справах і вчинках. Якщо, розуміючи, що крадіжкою не проживеш, а померти для вічного життя можна назавжди, ми почнемо повертатися разом з дітьми до прийняття Заповідей Божих і строгому, але радісному їх дотриманню.

Джерело: Православіє в Україні

Переклад українською: Православний оглядач

(46)