З одного джерела наливаються дві склянки води. Над одним з них читає молитви священик, здійснюючи освячення води. Після чого обидві склянки залишаються на відкритому повітрі. Що відбувається в результаті? На неосвяченій воді починають з’являтися бульбашки, поступово вона псується.

 Навпаки, вода, над якою було здійснено освячення, навіть залишена на повітрі, взята з того ж самого джерела в той же самий момент, залишається чистою і свіжою, ніби її тільки що сюди налили.

Сімдесятирічний священик з Епіру по імені Г. П. в 1980 році розповідав наступне: «Нещодавно ми знесли будинок, який мій дід побудував ще в минулому столітті. І в фундаменті будинку виявили розставлені по чотирьох кутах запечатані пляшки зі святою водою. Вода залишалася найчистішою».

І ця вода перебувала в закритій пляшці та залишалася під землею протягом щонайменше ста років. У цій воді не було ніяких консервантів, але вона не зіпсувалася, витримавши настільки несприятливі умови зберігання [1].

Немає сумнівів у тому, що освячена вода не може зіпсуватися сама по собі. У ній укладена якась “сутність”, що не дає їй руйнуватися. Вона містить сильний і стійкий “консервант” – невидиму Божественну благодать, що робить природне надприродним, а тлінне – нетлінним.

Ця благодать Божа володіє ще однією здатністю: вона виділяє прекрасний святий небесний аромат. Іншими словами, Божественна благодать, крім усього іншого, змушує освячену воду пахнути.

Високопреосвященніший єпископ Герцеговінський Анастасій Евтіч, розповідає: «В одному будинку жила мати з сином. Одного разу мати покликала місцевого парафіяльного священика, щоб він звершив освячення води. Зробивши це, священик пішов. Опівдні її син, двадцятирічний юнак, втомлений повернувся з роботи.

– Мамо, звідки в будинку цей аромат? Що відбувалося?

– Прийшов священик, дитино моя, і освятив воду. Іди, попоїш. Ти голодний!

– Зараз, мама, дай мені спочатку насолодитися ароматом святої води!

Він жив скромно, і душа його відчула пахощі освячуючої благодаті святої води».

Освячення води здійснюють і католицькі християни. Проте вода, яку освячують їх ієреї, не відрізняється від звичайної і псується.

У XVIII столітті в Румунії сталася подія, яка вразила місцевих християн. Католики говорили православним: «У нас – істина, а у вас – омана». Те ж саме і православні говорили католикам. Це обернулося великими розбратами. У результаті зустрілися глави церков, православний архієпископ і кардинал, і домовились:«Нам необхідно зробити щось, що заспокоїть народ». І вони постановили, що обидві сторони повинні здійснити освячення води. Так, кожен з них окремо звершив молебень, після чого купелі з освяченою водою були запечатані.

Православний архієпископ сказав кардиналу: «Якщо наша вода зіпсується, а ваша – ні, значить, ми перебуваємо в омані, а ви – у правді. Якщо ж ваша вода зіпсується, значить, це ви помиляєтеся». І католик погодився, і вони домовилися, що купелі з водою будуть відкриті після сорока днів.

Але не минуло й десяти днів, як православному архієпископу з’явилася Богородиця і наказала: «Біжи до кардинала і вирушайте до церкви, щоб перевірити освячену воду». Вони зробили, як було велено. І що ж вони побачили? Вода католиків пахла нестерпно, в той час як вода православних залишилася найчистішою» [2].

Ця велика подія зображена на фресці Румунського патріархату в Бухаресті.

Примітки:

[1]. Деякі кажуть: “Поки я не побачу дива, не повірю в Бога”. Ти відповідаєш їм: “Хіба свята вода – це не чудо? Чому вона не псується?”. Вони відповідають: “Вся справа в базиліці, який туди кладе священик”. Ти заперечуєш: “Поклади і ти базилік”. Але вони цього не роблять. І ти повторюєш: “Зроби хімічний аналіз води”. Вони не роблять,але продовжують стверджувати: “Поки не побачу дива, не повірю в Бога”. Народна мудрість говорить: “Хто лінується замішувати тісто, п’ять днів просіює борошно”. Так, той, хто не хоче увірувати, робить все, щоб не вірити.

[2]. Свята вода не просто сама по собі є дивом, а й здатна творити чудеса. Чудо породжує чудо. Одного разу якась сім’я їхала на автомобілі. Раптово двигун машини спалахнув. Вогонь розгорався. Членів сім’ї охопив жах. Небезпека наближалася! Але, по божественному промислу, в машині знайшлася пляшка святої води. І як тільки вони виплеснули кілька крапель у вогонь, він раптово відступив. Ось які чудеса вершаться за допомогою святої води!

Архімандрит Василь Бакоянніс, «Велике і мале водосвяття. Чудо», 2-е видання, Патра 2002

Джерело: Пемптусія

Переклад українською: Православний оглядач

(123)

 

Святитель Миколай Сербський в одному із своїх місіонерських листів пояснює значення цих молитовних слів, які для багатьох людей, і навіть християн, є малозрозумілими, або ж невірно виясненими:

«Тебе мучить те, що ти не розумієш значення цих слів, які стільки разів чув і сам часто вимовляв над покійними. Добре робиш, що запитуєш: чим краще людина знає нашу споконвічну й добру православну віру, тим більше любить її.

«Вічная пам’ять» – вічний спогад про людину.

Одного разу я чув, як хтось у прощальному слові над померлим вигукнув: «Вічна тобі пам’ять на цій землі!» Я був здивований такому невірному тлумаченню нашої віри. Чи може бути що-небудь вічне на землі, де все минуще, де всі ми гості?

Справді, незначного блага ми хочемо покійному, якщо бажаємо вічної згадки про нього на світі, який сам наближається до кінця. Але, навіть якщо пам’ять про когось буде жити на землі до кінця часів, що йому від того, якщо він буде забутий Небесами?

Правильно думати, що ми бажаємо покійному вічної пам’яті у вічності, в житті вічному і в Царстві Божому. У цьому полягає значення слів «вічна пам’ять». Одного разу похвалилися учні Христові Учителеві своєму, кажучи: Господи! і біси коряться нам у Ім’я Твоє. Господь же відповів їм на так: радійте тому, що імена ваші написані на небесах, тобто тому, що їх знають, пам’ятають і поминають у Небесному Царстві світла і життя.

У Священному Писанні часто говориться, що імена праведних будуть записані в Книгу живих, а імена грішників будуть стерті й забуті. З притчі про багача і Лазаря ми знаємо, що Господь Своїми пречистими вустами називає ім’я Лазаря, ім’я ж неправедного багатія замовчує. Значить, Лазар увійшов в Царство Небесне і знайшов вічне життя і вічну пам’ять, а грішний багатій втратив життя, і Царство, і ім’я. 

У божественній науці ім’я іноді ототожнюється з самою людиною. У Одкровенні говориться: стався великий землетрус, і загинуло сім тисяч людських імен (пор.: Одкр. 11:13). Під землетрусом варто розуміти великі спокуси, яким піддалися сім тисяч імен тих, що відпали від Христа і погубили свої душі. Загинули не тільки їхні тіла – це менш важливо, – але загинули імена й душі. Їхні імена були викреслені з Книги живих і з вічності.

Хто бажає безсмертного поминання у вічності, той євангельського духу шукає. Хто хоче своєму імені безсмертя на землі, той марнославний. Знай, що багато з тих, хто тихенько і непомітно пройшов по цьому життю, знайшли безсмертя іменам своїм у тому світі, який вище смерті і змін.

Подумай про це, і Господь ще багато чого відкриє тобі. А коли почуєш про мою смерть, тихо помолись: «Вічная йому пам’ять».

Мир тобі й здоров’я від Господа».

(885)

14 вересня (1 вересня за старим стилем) Православна Церква відзначає новоліття, тобто початок церковного року, що у богослужбових книгах зветься також початком індикту.

Індиктом у Візантії називали 15-річний період обчислення данини. Офіційно числення по індиктам, яке називається також Константинопольським численням, почалося 1 вересня 312 року. У Церкві це числення було впроваджено за часів Юстініана, у VI столітті.

Цього дня за богослужінням згадується, як Ісус Христос читав у назаретській синагозі зі свитку пророцтва Ісаї слова про пришестя «літа Господнього сприятливого». У Візантії вважали, що ця євангельська подія сталася саме 1 вересня. У Менології Василія ІІ (Х ст.) із цією проповіддю Ісуса пов’язано встановлення свята Нового року: «З цього часу Він дарував нам це святе свято».

1 вересня у Константинополі у пізньовізантійські часи на міській площі звершувалася особлива урочиста служба: чин проводів року. Євангеліє за нею читав сам патріарх.

На Русі після прийняття християнства початок нового року відзначали з першого березня, як це було і раніше у слов’ян. Про початок церковного календаря з 1 вересня відомо з XIII століття.

У 1492 році у Москві за часів Івана Третього зібрався собор, метою якого було скласти таблиці для рахування Пасхалії на восьме тисячоліття. Церква тоді користувалася календарем, що починався від «створення світу» – умовної дати, що склалася із суми років життя біблійних патріархів. 1492-й рік був кінцем сьомого тисячоліття від «створення світу».

Історик Миколай Карамзін вважав, що на Московському соборі разом із складенням пасхальних таблиць для нового тисячоліття було прийнято відзначати початок нового року з першого вересня. Але цьому твердженню бракує історичних фактів. Є свідчення про звершення церковної новорічної відправи першого вересня і у чотирнадцятому, і у тринадцятому сторіччях.

У книзі «Слов’яно-руська палеографія» академіка Олексія Соболевського – університетському підручнику початку ХХ сторіччя – з сумом констатується: «Ми не знаємо, коли саме і чому березневий облік витіснено вересневим з громадянського вжитку».

Не знав про це і Петро Перший, який 1669 року видав указ про початок нового року з першого січня: «Оскільки в Росії рахують Новий рік по різному, з цієї пори перестати дурити голови людям і вважати Новий рік скрізь з першого січня».

А у церковних книгах новий рік як був, так і залишається першого вересня. За Типіконом (богослужбовим уставом) цей день позначений як мале Господське свято.

Таким чином, сьогодні православні віруючі в Україні мають підстави святкувати Новий рік тричі: першого січня громадянський, 14 січня – так званий «старий» (за Юліанським календарем), а 14 вересня – початок церковного новоліття.

(139)

Святі Антоній та Феодосій Печерські моляться за Київ та українську землю, а Пресвята Богородиця тримає над нею свій святий Покров – докіль?

Українцям варто ставати християнами, а не європейцями. Бо європейцями ми вже є, і саме від нас залежатиме, кого вважатимуть європейцем у майбутньому. 

Коли ми говоримо про гріх чи святість, то переважно думаємо про себе чи окремих людей. Але ж не менш вартісним є розуміння гріха суспільного. Сьогодні нас намагаються переконати, що пропаганда гомосексуалізму це прогресивне європейське явище. Мовляв, головне заможно жити та комфортно пересуватися, а з якою зачіскою чоловік за кермом автобуса, навіть якщо він у спідниці, взагалі не варте нашої уваги, головне, щоб вчасно довіз до необхідного місця. Свобода, мовляв, у всьому. Ось переодягнемо наших чоловіків у спідниці, відкриємо кордони для нелегалів, і відразу станемо європейцями.

Чи має наслідки гріх в житті людини або суспільства? Багато людей навіть не задумуються на цим запитанням. У своєму посланні до християн в римській провінції Галатія апостол Павло майже дві тисячі років тому написав вічні слова: «Що посіє людина, те й пожне» (Гал. 6, 7). Чи мав на увазі святий апостол «сіяння» та «жнива» у звичному для нас розумінні? Звісно ж ні. Контекст його слів свідчить, що мова йде про вчинки людини в повсякденному житті, а не про щось інше. Саме тому він продовжує писати далі: «Хто сіє для плоті своєї, від плоті пожне тління, а хто сіє для духа, від духа пожне життя вічне» (Гал.6, 8). Іншими словами неправильне «сіяння» принесе сіячу вірну смерть, а правильне сіяння принесе йому – життя, до того ж вічне.

Хто є сіячем? Відповідь нескладна – це людина. А що є насінням? На перший погляд можна розгубитися роздумуючи про відповідь на це запитання. Але апостол Павло не залишає нас у невіданні. У цьому ж посланні, тільки трішечки раніше він вже навів приклад вчинків – «діл плоті» та «плоду духа».

Отже поганим насінням згідно Священного Писання є: «…перелюб, блуд, нечистота, безсоромність, ідолослужіння, чародійство, ворожнеча, чвари, заздрість, гнів, розбрат, незгоди, спокуси, єресі, ненависть, убивство, пияцтво, безчинство і таке інше» (Гал. 5, 19-21).

Духовну поведінку людини відзначають наступні чесноти, а саме: «любов, радість, мир, довготерпіння, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22, 23).

Все ж названі добрі риси в житті людини, є не насінням, а плодом. Отже насінням повинно бути дещо інше. Що ж саме? Відповідь – це заповіді Божі.

Тому, просто зараз, кожен запитай себе: чи знаю я Божі Заповіді? Більшість відповість: «не знаю», або в кращому випадку процитує дві з них, наприклад, «не вкради» та «не убий». Самого знання заповідей недостатньо, але якщо немає навіть цього, то про яке сіяння в життя, можна говорити? Про які гарні наслідки в особистому та суспільному житті можна мріяти?

Не полінуюся нагадати Десять Божих Заповідей:

1. Я – Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене.
2. Не сотвори собі ідола й нічого подібного до нього, не поклоняйся і не служи йому.
3. Не згадуй імені Господа Бога твого марно.
4. Шість днів працюй і роби всі діла свої, а день сьомий – Господу Богові твоєму присвяти.
5. Шануй батька твого і матір твою – і добре тобі буде, і довго житимеш на землі.
6. Не вбивай.
7. Не чини перелюб.
8. Не кради.
9. Не свідчи неправдиво проти ближнього твого.
10. Не пожадай нічого того, що належить ближньому твоєму.

Обов’язки людини щодо Бога викладені в перших чотирьох заповідях. В інших шести заповідях викладені обов’язки людини щодо свого ближнього.
Не сумніваюся, що у багатьох читачів виникнуть різноманітні запитання щодо тієї чи іншої заповіді, щодо деяких аспектів її застосування. Це дуже добре, якщо подібні запитання не є виправданням аби не жити згідно Заповідей Божих. Виконуйте те, що розумієте, та дізнавайтеся більше про те чого не можете осягнути. Це є стежка життя.

Розділяти зовнішнє обрядове служіння та життя по Заповідям Божим недопустимо. В Священному Писанні про тих, хто обмежується лише зовнішнім боговшануванням сказано: «…цей народ наближається до Мене вустами своїми, і язиком своїм шанує Мене, серце ж його далеко від Мене» (Ісая 29, 13).

Що таке гріх? «Гріх, або зло, є порушенням закону Божого», – сказано в «Законі Божому» [1, ст.19]. Далі пояснюється, що це саме Диявол навчив людей не слухатися Бога – грішити. Катехизм Католицької Церкви перераховує наслідки гріха перших людей, Адама і Єви. «Гармонія, у якій вони жили і яка була встановлена завдяки первородній праведності, зруйнована; зруйноване і панування духовних властивостей душі над тілом; єдність чоловіка та жінки зазнає напруження; їхні стосунки тепер позначатимуться пристрастю та жадобою панування; Гармонія зі створеним світом розірвана: видиме створіння стало для людини чужим і ворожим… Нарешті, здійсниться виразно оголошений наслідок непослуху: людина «вернеться в землю, що з неї її взято» смерть увійшла в історію людства»[2, ст.102].

Сьогодні є час, коли не пізно визначитися, що саме сіяти ми вирішимо у своєму подальшому житті. Наслідки цього будуть відчутними в житті земному і тим більше позагробовому.

До речі, є два міста про які розповідається у Біблії, що вони «поставлені нам Богом у приклад». Це Содом і Гоморра. Вони «зазнали кари вогню вічного» (Іуд. 7- 8). Іншими словами, «сіяли в плоть» і пожали «тління». В Біблії багато разів нагадується, що Бог не хоче смерті грішника, але щоб він покаявся і жив. Але, коли мова йде про становлення гріховної свідомості спільноти, чи то міста чи, тим більше держави, то є чимало прикладів з священної та світської історії про катаклізми, які немов шнурами тягнули на себе бунтівливі та закоренілі в гріху нації. У 1932-33 роках ми притягнули на себе Голодомор, у 1939-45 – Другу Світову війну, у 2010… Після легалізації на рівні держави гріха, українці відкривають себе для нових загроз, поки що не знаємо яких. У квітні-травні 1986 року вітер з Чорнобиля не подув на Київ…

Андрій Толстой

 

 

(25)