Чи правда, що під час посту на людину нападають спокуси? Чи варто цього боятися?

Багато православних думають – це помилка чи це дійсно так – про піст як часу особливих спокус. І бояться не витримати цих спокус. Розмірковує настоятель храму Святителя Миколая у Солом’яного сторожки протоієрей Володимир Новицький.

(22)

Пост, по логике вещей, должен отнимать у человека силы. Но прибегают к нему, чтобы силы обрести. Разве не парадокс?

Пост духовно укрепляет христиан. Казалось бы, ограничение в пище должно у человека, наоборот, силы отнимать. Тем не менее, правильно совершаемый пост укрепляет христианина благодатной силой Божией. Правильный пост – значит умеренный, без нежелательного фанатизма.

Трудно отыскать такую религию, такой народ, где не было бы поста, совсем не было. Под постом мы будем подразумевать самое простое – воздержание в пище по религиозным причинам.

Люди постятся, можно сказать, по всему земному шару. Понятно, что формы поста в отдельных религиозных традициях наблюдаются самые разные, но суть-то одна. Эту суть мы называем аскезой. По-гречески «аскеза» означает «упражнения», в смысле – духовные упражнения.

Да, для христиан пост служит одним из самых важных духовных упражнений. Пост духовно укрепляет христиан. Казалось бы, ограничение в пище должно у человека, наоборот, силы отнимать. Тем не менее, правильно совершаемый пост укрепляет христианина благодатной силой Божией. Правильный пост – значит умеренный, без нежелательного фанатизма.

Спор об аскезе

На одном научном семинаре у нас произошел маленький религиоведческий спор. Обсуждалась тема аскезы в иудаизме. В центре внимания на семинаре была кумранская община, события двухтысячелетней давности. Со всеми положенными оговорками про неортодоксальность Кумрана, про подчеркнуто аскетический характер общинной жизни.

На семинаре присутствовал исламовед, серьезный ученый. Он предложил вопрос: «Есть ли в иудаизме аскеза? Например, уважаемые представители суфийской традиции категорически заявляют, что в исламе аскезы нет». Интересный поворот темы. В обсуждении темы я тоже принял участие. Для меня ясно, что аскеза есть не только в христианстве, в буддизме, индуизме, но и в иудаизме, и в исламе.

Ясно, потому что пост практикуется во всех перечисленных религиях. А пост – это одна из главных аскетических практик. Православные христиане соблюдают Петров пост, иудаисты постятся на Девятое ава, мусульмане – в Рамадан. Как видим, пост специально приурочен к особому религиозному солнечно-лунному календарю. Постом может быть достаточно «голодная» подготовка к великому празднику-пиршеству. Или же ощутимое на «физиологическом» уровне воспоминание о таких событиях прошлого, что приводят душу в священный трепет.

Ясно, что религиоведам не надо смешивать разные религии, не стоит механически переносить понятия одной религии на другую. Христианский пост имеет множество особенностей, первостепенных по значению и второстепенных.

В христианском посте тема покаяния, например, важнее, чем тема ритуальной чистоты или тема религиозной дисциплины. Пост помогает христианам каяться. Именно в покаянии христианин обретает духовную чистоту и послушание Богу (религиозную «дисциплинированность»). О покаянии нет возможности сейчас говорить, потому что покаяние в христианстве – особая духовная практика, до тонкостей разработанная. А тема у нас не «покаяние», а «пост», и еще – вторая прибавилась – «аскеза».

Когда суфии утверждают, что в исламе аскезы нет, они хотят подчеркнуть отличие ислама от христианства. И суфии подразумевают, видимо, монашескую аскезу христианства (воздержание от супружеских отношений). В исламе, действительно, нет монашества. Соответственно, начисто отсутствует монашеская аскеза. Но ведь бывают формы немонашеской аскезы, их немало. Они есть в христианстве, имеются они и в исламе, свои для каждой религии. Разве не аскетическая практика – пожизненное воздержание от вина и любых алкогольных напитков? Ответ напрашивается сам. В самых разных религиозных традициях легко найти аскетическое воздержание от пищи и питья.

Смысл поста на поверхности

Почему люди постятся? Спросите и Вы получите сто ответов на один вопрос! Среди них будут и глубокие. Будут и те, что попроще, – лежащие на поверхности. Если пост продолжается много дней и ведет к празднику, то заговение ставится в неразрывную связь с разговением, как начало с концом. Смысл заговения надо искать в разговении. День Первоверховных апостолов – это «цель» Петрова поста, он весь устремлен к ней. Церковный праздник будет еще радостнее, если его предваряет пост, если совершается постовая подготовка к празднику.

Вспомните семейные праздники, вспомню и я. Вот ребенком я наблюдаю, как мама готовит всяческие вкусности. Аппетитные яства выстраиваются на кухне перед отправкой за накрытый столовыми приборами стол. Гости еще в дороге, умопомрачительные запахи щекочут мой нос:

– Мам, дай попробовать…

– Подожди, гости скоро приедут. Все сядем за стол. Попробуешь вволю, для того и готовлю.

Хотя и маленький, я понимаю, что просить бесполезно, придется ждать, когда наступит «вкусный час». Все родные и близкие соберутся, будут поздравлять друг друга, солнечно улыбаться, вкусно кушать и хвалить удачные блюда, поднимать за хозяев здравицы. Вот вам типичная картинка из семейного быта, не из церковной жизни. Однако и в церковной жизни что-то похожее тоже просматривается.

Вспомним о библейских праотцах. Когда Исаак хотел благословить сына, как он готовился к благословению? «Он призвал старшего сына своего Исава и сказал ему: сын мой! Тот сказал ему: вот я. [Исаак] сказал: вот, я состарился; не знаю дня смерти моей;  возьми теперь орудия твои, колчан твой и лук твой, пойди в поле, и налови мне дичи,  и приготовь мне кушанье, какое я люблю, и принеси мне есть, чтобы благословила тебя душа моя, прежде нежели я умру» (Быт. 27: 1–4).

Что было дальше? Исаак ждал любимого блюда от любимого сына. Готов был долго терпеть, ведь охотничьи трофеи не по расписанию достаются. Святой Исаак дождался любимого кушанья, вкусил его в радость сердца и благословил угодившего ему сына, который оказался… «расторопнее» Исава и больше Исава дорожил благословением отца. Это уже не типичная картина из семейного быта, но часть священной истории, в которой праведный Бог спасает грешных людей.

Мы постимся, чтобы угодить Богу и получить от Него праздничную радость и укрепляющее нас благословение.

(35)

Зрители находили видео милым и смешным, а вот мне оно показалось грустным…

Я тоже часто снимаю короткие и забавные ролики о том, как растет дочка. Пересматривая их недавно, я обнаружила, что дочка сердито бьет ручонкой по столу «ак» («так!»). Видимо, это я, не контролируя себя в споре, доказывала кому-то свою точку зрения. Мне стало горько и стыдно.

По интернету одно время гуляло видео, которое собирало тысячи «лайков» и «перепостов». Два младенца говорили на своем, понятном им одним языке, активно жестикулировали, имитируя диалог взрослых.

Зрители находили видео милым и смешным, а вот мне оно показалось грустным. Ссора родителей, – такая неприятность уже, очевидно, случалась в их маленькой жизни. И произошла она, судя по всему, на их глазах. Почти наверняка родители не хотели ничего плохого! Кто может обойтись совсем без споров? «Они еще ничего не понимают», – возможно, думали мама и папа чудесных малышей. Но, судя по всему, понимают больше, чем нам кажется.

Моя дочка недавно играла на детской площадке и готовила в формочке аппетитную порцию песка, которой собиралась отобедать, как только мама отвернется. Мальчик, которому год отроду, рядом ревниво наблюдал, как кто-то хозяйничает в песочнице, которая еще пару минут назад всецело принадлежала ему одному. Мы с его мамой и глазом не успели моргнуть, как песок из формочки оказался у моей дочки на голове. Дочка зарыдала, но в долгу не осталась, схватила обидчика за руку. Драться ее, конечно, никто не учил, схватила инстинктивно.

Скорость, с которой мама мальчика приближалась к песочнице, заставила меня волноваться. Я приготовилась к трудному диалогу и первой «песочной баталии», рассказами о которых полны форумы молодых мам. Но вторая мама наклонилась и, разняв юных бандитов, погладила обоих по голове, принялась успокаивать их и улыбнулась мне: «хулиганы».

Хулиганы быстро утешились, дочка от полноты чувств, решила продемонстрировать свой недавно приобретенный навык, – потянулась поцеловать недавнего противника. Я оказалась в такой ситуации впервые и очень обрадовалась мирному ее разрешению.

Что бы случилось, если бы мама схватила своего сына и начала кричать рядом с ними испуганными и несправедливо, как им обоим показалось, обиженными «ваша дочь спровоцировала моего чудесного мальчика»? Что случилось бы, если и я пошла в атаку: «Ваш агрессивный младенец кидался песком!».

Возможно, ничего. Все отправились бы по домам, успокоились и даже забыли об этом событии. Но дети ничего не забывают, детские страхи с нами всю жизнь, о детских обидах мы, взрослые, рыдая, говорим на приеме у психотерапевта, детская боль – самая страшная, потому что ребенок вырос, его больше нет и утешать тоже некого.

Они еще не знают, как реагировать на страдание, как отвечать на обиду, – наши дети. И слезы – первая их реакция. Может быть, неправильная. Но все же – не ответный удар и не ответное зло.

Глядя на маму, которая бросилась разнимать, мирить и утешать не только своего сына, но и мою девочку, я подумала, что было бы здорово, если бы дочка, когда вырастет, с такой же готовностью кидалась совершать дела любви и добра, а не выбирала план мести.

К сожалению, прощению и добру нельзя научить, минуя сложный путь личного примера. Нельзя кричать, размахивая руками «я сказала, спокойнее себя веди», нельзя отвешивать подзатыльник и просить «ты, что не слышал? Не бей мальчика лопаткой».

Я где-то читала, что ребенок дается не только как подарок Бога, но и как наказание. Но я уверена, что ребенок всегда дается вместе с шансом пересмотреть и изменить свою жизнь. Да, к сожалению, не все этим шансом пользуются. И из детей, которые получали линейкой по рукам за плохое правописание в детстве, вырастают мамы, которые воспитывают исключительно ремнем.

Но ведь есть и тот, кто скажет «давай не будем ругаться при ребенке» и даже тот, кто действительно не будет ругаться. А гнев может стихнуть, если подождать с ним десять секунд или отложить спор о чем-то важном и определяющем в отношениях (например, варить курицу с кожицей или без/закрывать ли тюбик зубной пасты) до вечера, когда малыш уснет.

Я тоже часто снимаю короткие и забавные ролики о том, как растет дочка. Как она пританцовывает, когда слышит музыку, наблюдая за тем, как я танцую. Как вытирает бортики своей кроватки плюшевым котом, — помогает маме убираться. Как хватается за голову и сожалеет о том, что запачкала стульчик для кормления кашей «ойой». Пересматривая их недавно, я обнаружила, что дочка сердито бьет ручонкой по столу «ак» («так!»). Видимо, это я, не контролируя себя в споре, доказывала кому-то свою точку зрения.

(12)

Архієпископ Мукачівський і Ужгородський Феодор про Бога, віру, християнство, медицину та європейські цінності в інтервю сайту http://www.mukachevo.net.

– Архієпископе Феодоре, Ви вже багато років піклуєтесь про духовне життя православних християн Єпархії. Розкажіть, будь-ласка, як і коли Ви відчули в собі потребу стати ченцем? Чому вирішили навчатись саме в Московській духовній семінарії?

– Почну я, мабуть, з останнього питання. В духовну школу я поступав ще в радянський період, а на той час були лише три семінарії: Московська, Ленінградська та Одеська. Як відомо, в Москві знаходиться чудова обитель – Троїце-Сергієва Лавра, де покояться нетлінні мощі Преподобного Сергія Радонезького. В дитинстві, я багато чув про цю обитель, але ні разу там не був. І потім, я зустрів там свого духівника, Архімандрита Кирила Павлова – людину, яку до сьогоднішнього дня вважаю святим. Моє життя було тісно пов’язане з ним. Ось чому я вирішив вступати саме до Московської духовної семінарії, яка на той час вважалась центральною. В семінарії знаходиться велика бібліотека і, взагалі, вона є потужним науково-богословським центром.

Бажання стати ченцем в мене з’явилось після закінчення школи. Тоді в мене ще було вагання: стати одруженим священиком або ченцем. Але коли я в перший раз, ще навчаючись в школі, відвідав Почаївську Лавру – центр західноукраїнського православ’я, то мав там можливість поспілкуватись з братією монастиря, що кардинально змінило моє світобачення. Тепер я вдячний Божій Матері і Преподобному Іову Почаївському, мощі якого знаходяться в Почаївській Лаврі, що саме ця обитель заклала в моє серце незмінне бажання стати ченцем. Я завжди повторюю те, що вважаю себе найбільш щасливою людиною на Землі тільки тому, що прийняв чернецтво. Для мене, чернецтво – головний життєвий пріоритет.

– Ви пройшли дуже нелегкий життєвий шлях перед тим, як стати Архієпископом Мукачівським і Ужгородським. Але як сталося так, що Святіший Патріарх Алексій II направив Вас духівником саме до Мукачівського Свято-Миколаївського жіночого монастиря? Це було Ваше бажання?

– Сталося так, що навчаючись в Московській духовній семінарії, вже покійний тепер Архієпископ Олександр Дмитровський, хотів залишити мене нести послух при семінарії. Пропонував він мені також адміністративну посаду, але моя душа завжди прагнула жити в монастирі, дотримуватись чернечого статуту. Бути ченцем при академії – це чудово, але моє життя та моє серце прагнуло стати іноком в обителі, яку я обрав. Тому після закінчення семінарії, вірніше ще під час навчання там, я приїхав в Мукачівський Свято-Миколаївський жіночий монастир. Тут мене вразила духовність і простота місцевого населення, його відвертість та щирість в молитві.

Ця древня обитель дуже глибоко запала в моє серце. І, поспілкувавшись з настоятельницею монастиря, вже покійною ігуменею Феофаніею, я вирішив перейти з Московської духовної семінарії до пастирського служіння при Свято-Миколаївському жіночому монастирі.

Цікаво й те, що я мав тоді бажання повернутися до Почаївської Лаври, де й отримав своє чернече покликання. Але сталося так, що в один і той самий день намісник Почаївської лаври написав прохання Патріарху на моє переведення до Почаївської Лаври. Тоді ж, настоятельниця Мукачівського монастиря Феофанія написала прохання на моє переведення, але вже духівником до Мукачева. І коли два накази, підписані Патріархом, опинилися в ректора на столі, то мене запитали: куди я маю бажання йти служити? Чесно кажучи, в мене було велике бажання служити Богу в Почаївській Лаврі, тому що не міг уявити собі служіння у жіночому монастирі.

Тоді я вирішив піти, як звичайний послушник до свого старця, Архімандрита Кирила, за порадою. Я задав йому питання: «Куди Ви благословляєте мене нести послух?». Нагадаю, що його слова були для мене проявом волі Божої. Я настільки був здивований, коли старець відповів: «Їдь в Мукачівський монастир та стверджуй там Православ’я». Ось так, підкорившись Божій волі, приїхав служити до Мукачівського монастиря, де провів вісімнадцять років скромного служіння від ієромонаха до Архієрея в древній нашій обителі.

– Владико Феодоре, нещодавно, спільно з Управлінням охорони здоров’я Закарпатської ОДА, Ви проводили семінар на тему: «Святитель-хірург Лука Войно-Ясенецький: Церква і медицина». Скажіть, будь-ласка, де все-таки поєднується Церква і Медицина, що є спільного між Вірою та Наукою? Яких ви дійшли висновків?

– В роки радянської влади існував стереотип, що Віра й Наука – це дві практично протилежні речі, і між ними нічого не може бути спільного. Зараз Церква та науковці довели, що гармонія саме цих двох інституцій приносить дуже багато користі.

Вперше в історії нашої Єпархії, спільно з керівниками медичних установ, було проведено семінар на честь Святителя Луки Войно-Ясенецького. Чому ми вибрали саме цього святого? Святитель Лука, в православній церкві, є одним із найвеличніших святителів. Він був професором хірургії та архієреєм. Його життя було наповнене стражданнями та гоніннями лише за те, що він обрав чернецтво, священство та архієрейство.

Нам було цікаво порівняти спільні знання, почути зі сторони лікарів відгуки про людину, яка, будучи ієрархом Церкви, виконувала звичайну лікарську роботу. Його книга, «Очерки гнойной хирургии», до сьогоднішнього дня є основним посібником будь-якого хірурга. Зі свого боку, ми показали лікарям іншу сторону життя Архієпископа Луки – духовне життя святого. Безмежно жертовне духовне життя, страждання за віру Христову та любов до ближнього стали невід’ємною частиною подвига великого святителя.

Зараз, Православною Церквою, його причислено до лику святих. Нетлінні мощі, Святителя Луки Войно-Ясенецького, знаходяться в Сімферополі, де тисячі людей просять зцілення через його молитву.

Проводячи семінар, ми дійшли до висновків, що лікарі і священнослужителі повинні частіше зустрічатись, щоб створювати спільні проекти та реалізовувати їх. Бог створив людину із Душі та Тіла. Тому, гармонійне поєднання цих двох основ людської природи принесе велику користь в зціленні: як Духовному, так і Тілесному. Це і була головна мета нашої спільної зустрічі.

– Нещодавно, Предстоятеля Української православної церкви, Митрополита Київського і Всієї України Володимира (Сабодана) визнали «Людиною року в українському християнстві». Чи знайомі Ви з Блаженнішим особисто?

– Митрополит Володимир – Предстоятель Української Православної Церкви, тому для всіх нас він є Першосвятителем, Архіпастирем та духовним отцем. Для мене особисто, Митрополит Володимир – більше, ніж батько.

Митрополит дуже часто приїжджає на Закарпаття. На питання одного з кореспондентів, Блаженніший відповів, що дуже любить Карпатські гори та глибоковіруюче населення нашого краю.

В моєму житті, Блаженніший відіграв ключову роль. Слідкуючи за його життям та діяльністю, ми можемо чітко розгледіти життя дійсно святої людини, людини – в серці якої живе Божа ласка і любов, з якої нам потрібно брати приклад.

– У ЗМІ поширюється інформація про загострення відносин між УПЦ МП та КП. З чим це пов’язане на Вашу думку?

– На жаль, будь-який розкол – це рана на тілі Церкви. Залікувати розкол – не легко. На мою думку, в першу чергу, потрібно проводити динамічні переговори з обох сторін, і тим самим, знайти вирішення цього питання на базі церковних канонів. Потрібно відкинути особисті амбіції, а діалог направити в русло незмінного вчення Святої Православної Церкви. В нашій єпархії не виникали конфлікти з УПЦ КП.

– Прокоментуйте Ваші відносини з Мукачівською греко-католицькою Єпархією та особисто з єпископом Міланом Шашіком?

В мене особисто відносини чудові. А які у Владики Мілана зі мною – треба запитати його особисто (ред. – посміхається). Ми зустрічаємось з ним не тільки на теренах Закарпаття, але й за кордоном. Ласкою Божою, в нас відсутні жодні конфлікти з Мукачівською греко-католицькою єпархією.

Як відомо, Закарпаття є поліконфесійним регіоном, але в нас немає жодних загострених конфліктів з будь-якою з цих конфесій, громад. Наша Єпархія, толерантно та з повагою відноситься до представників всіх релігійних конфесій Закарпаття.

 – Чи співпрацюєте ви з іншими релігійними конфесіями, які присутні на Закарпатті?

– Нещодавно, в нас було проведено декілька протиабортних акцій, з метою застереження майбутніх матерів проти вбивства ще не народжених дітей. Брали участь у цих акціях представники всіх конфесій Закарпаття, у тому числі й Мукачівська Православна Єпархія.

Маю честь заявити, що ми готові до співпраці та проведення різних соціальних акцій з представниками всіх релігійних конфесій Закарпаття. Наші двері завжди відкриті.

 – Останнім часом в Європі набуває популярності рух «Femen», який «відомий» своїми акціями в Храмі Христа Спасителя в Москві та Соборі Паризької Богоматері. Що це є на вашу думку: акт прояву богохульства чи результат вседозволеності у суспільстві?

– З великим болем мені доводиться спостерігати за тими діями. На мою думку, це не звичайний громадський рух, як ви їх назвали, а справжній «сатанинський рух», біснування. Людині зі здоровим глуздом типові якісь етичні, людські, моральні норми поведінки.

Задаймо собі питання: чому представниці цього руху не прийшли до якоїсь світської організації, щоб провести свої «акції», а саме до центральних храмів світового християнства – Храму Христа Спасителя в Москві та Собору Паризької Богоматері? Вже по цих, антихристиянських, вчинках ми можемо охарактеризувати те, що вони з себе представляють, хто вони є насправді.

Я вважаю, що повинні бути прийняті відповідні рішення на державному рівні, внесені та затверджені спеціальні законопроекти, які б встановлювали відповідальність за антирелігійні акції такого роду. Це є не лише типовим актом прояву богохульства: через подібні дії, вони ображають почуття віруючих в Бога людей. Ми не допустимо проведення таких «акцій» в наших храмах.

Нещодавно, я був негативно вражений іншою подією – спилянням Святого Хреста неподалік від будівлі Кабінету Міністрів в Києві. Всі ми, завдяки телебаченню, бачили, як близько п’ятнадцяти журналістів фіксували цей акт прояву вандалізму, і жоден з них не завадив цій брутальній акції. Чому вони, будучи християнами, не зупинили вандалів? Коли спиляння закінчилось, і Святий Хрест впав на землю, всі потроху розійшлись. Ми не повинні допускати знущання над християнськими святинями у нашому, цивілізованому суспільстві.

 – Християнство, як світова релігія, зародилась на теренах Західної Європи. Через дві тисячі років, тобто сьогодні, ми спостерігаємо, що частина європейців починає ставати атеїстами, відхиляючись від більшості християнських цінностей. Скажіть, як повернути європейців до християнства?

– Чомусь люди вважають, що лише науковий прогрес або соціально – економічний розвиток, можуть привести людину до земного щастя. Така думка є примарною. Чому? Протягом всієї історії, людство прагне досягти миру, злагоди, добра, заможності. Але, включіть будь-ласка огляд новин хоча б одного дня: війна, кровопролиття, вбивство, злидні…

Тому природно, що ми задаємо собі питання: чому хочемо сіяти одне, а пожинаємо зовсім інше? А відповідь дуже проста – основою життя християн, його центром, є Бог, Євангеліє. Якщо ми будемо жити навколо Бога, то ніколи не виникне подібних проблем. А якщо і виникнуть, то будуть швидко вирішуватись.

Людина, може говорити будь-що: Бог живе в моєму серці; я вірю в Бога і т.д. Але, насправді, замало тільки вірити. Потрібно жити навколо Бога, виконуючи Божі Заповіді, жити так, як пише Євангеліє. Людина буде тільки формально називатись християнином, якщо буде лише говорити про Бога, не дотримуючись всіх Заповідей та Канонів Церкви.

Цікавий момент: після хрещення, людина називається християнином; стає християнином – протягом всього життя. Тому, ми можемо називатись християнами, але так і не стати ними. Християнин, в перекладі з давньогрецької – це той, який належить Христу. Тому, якщо ми не будемо віддавати себе Богу, тоді нам марно називатись християнами.

Люди завжди говорять про те, що на Заході, в Європі кращі умови життя. Так, дійсно, Європа завжди славилась високим рівнем матеріального життя, але не духовного. Дуже важливим елементом служіння Богу є жива проповідь. Це означає, що священик повинен не тільки формально прочитати Євангеліє, але й в живому діалозі з паствою дійти до правильних висновків.

Коли я став архієпископом, моєю основною метою було зруйнувати межу між архієреєм та священиком, між архієреєм і паствою. Мені все ще дивно, коли мені телефонують вірники та питають, що як можна записатись до мене на аудієнцію? Тоді завжди даю одну й ту саму відповідь – мої двері завжди відкриті для Вас. В єпархіальному управлінні просто потрібно відчинити двері архієрейського кабінету. Завжди з великим задоволенням, спілкуюсь зі своєю паствою, з дітьми, молоддю та всіма людьми, яких зустрічаю в своєму житті.

(15)