ІНТЕРНЕТ-ЗАЛЕЖНІСТЬ ПІДЛІТКІВ. СТАТИСТИЧНІ ДАНІ

article1705

Під терміном «звичка» ми маємо на увазі потяг суб’єкта до певного почуття задоволення. При цьому суб’єкту не вдається впоратися з цим поривом, він відчуває нав’язливе бажання чинити певну дію, яка може бути шкідливою як для самого суб’єкта, так і для оточуючих.

Всі форми залежності, як і розглянутий нами випадок інтернет-залежності, характеризуються пошуком почуття задоволення, в даному випадку – при користуванні інтернетом. В результаті збільшується час, який витрачається на досягнення цього почуття. При цьому відсутність інтернету може бути рівнозначним стресовій ситуації.

Дослідження фахівців з психічного здоров’я щодо інтернет-залежності почалися вже в 1996 році, але узгодженості щодо назви цього терміна, критеріїв та методів діагностування поки не досягнуто. Існує ряд термінів, пов’язаних з непомірним використанням інтернету: виникнення звикання до інтернету, патологічне використання інтернету, проблемне використання інтернету, інтернет- залежність.

Однак незважаючи на те, яку назву використовується для опису феномена звикання до інтернету, наявністьзалежності людини від інтернету не піддається сумніву. Залежність існує за умови, якщо поведінка людини, спрямована на досягнення почуття радості і на позбавлення від будь-якого психологічного вантажу, виходить з-під її контролю. Людина поступово перестає контролювати свою поведінку і тягу до інтернету, незважаючи на її негативні наслідки.

Така втрата контролю, що виникає у людини, яка потрапила в інтернет – залежність, є безперечною. Вивчаючи статистичні дані останніх досліджень, а також згадуючи сучасну соціальну дійсність, в якій всі ми перебуваємо, ми переконуємося, що використання інтернету, зокрема, в сучасній Греції зрослося з повсякденним життям підлітків і прийняло колосальні масштабів. Тут варто навести статистичні дані дослідження, проведеного Науково-дослідним інститутом психічного здоров’я, щоб переконатися в справедливості сказаного. Дослідження показало, що один з чотирьох підлітків (24,3 %), принаймні, три години на день проводить за комп’ютером та інтернетом, при цьому на вихідні дні цей відсоток практично подвоюється і досягає 41 %.

Учні середніх і старших класів присвячують багато вільного часу завантаженню музики з інтернету, завантаженню фотографій, ігор і спілкуванню з друзями в соціальних мережах (Facebook, Twitter і т.д.). Відсоток збільшується залежно від віку: 14,1 % – 11 років, 25,8 % – 13 років, 33,7 % – 15 років. Результати відмінні і в залежності від статі: 26,8 % – хлопчики, 21,9 – дівчатка. З 2006 по 2010 рік число підлітків, які проводять за комп’ютером не менше трьох годин кожен день, збільшилася в чотири рази (з 5,7 % до 21,7 %).

Крім того, принаймні, один з шести п’ятнадцятирічних підлітків виявляє ознаки залежності від користування інтернетом. 5,5 % підлітків, особливо хлопчики, виявляють симптоми залежності від комп’ютерних ігор.

Троє з п’яти п’ятнадцятирічних школярів (59,4 %) проводять в інтернеті більше часу, ніж спочатку планують. Двоє з п’яти (42,3 %) зізнаються, що постійно думають про інтернет, один з трьох (30,8 %) використовує інтернет як спосіб відходу від своїх проблем і як вихід негативним емоціям, таким як безнадія, почуття провини, стрес, депресія та інше.

Крім того, один з чотирьох (25,4%) підлітків відчуває, що повинен перебувати за комп’ютером все більше часу, щоб відчути себе задоволеним. Аналогічний відсоток підлітків говорить неправду своїй сім’ї чи будь-кому іншому, щоб приховати кількість часу, проведеного за комп’ютером. Один з п’яти підлітків (19,7 %) зізнається, що має невдалі спроби контролювати, обмежити або припинити використання інтернету, в той час як один з шести (16,8 %) піддав небезпеці важливу складову свого життя (стосунки з близькими, роботу, навчання) через надмірне використання інтернету. Все перераховане підтверджується останніми дослідженням «Safer Internet 2008» для Греції, згідно з яким троє з десяти грецьких батьків не знаходяться поруч з дітьми, коли ті «сидять» в інтернеті, і 35% грецьких батьків ніяк не обмежують користування дітей інтернетом.

Навпаки, тільки один з десяти батьків забороняє скачування музики, фільмів та ігор. Згідно з іншим міжнародним дослідженням, 74,4 % опитуваних дітей відповідають, що мають доступ в інтернет в будь-який бажаний час без жодних обмежень, а 9,7 % зізнаються – але не батькам – що піддавалися нападкам педофілів в чаті, по електронній пошті та в різних соціальних мережах. Примітно, що, згідно з міжнародними дослідженнями, середнім віком першого знайомства з порнографією вважається одинадцять років. Найбільше споживання порнографії відбувається у віці 12 – 17 років, при цьому сто тисяч інтернет-сайтів пропонують величезну кількість дитячої порнографії.

80 % підлітків у віці 15 – 17 років зізнаються, що не раз спостерігали в інтернеті сцени сексуального насильства. 90 % дітей у віці 8 – 16 років дивилися порнографічні фільми, роблячи шкільні домашні завдання. Крім дослідження сайтів порнографічного змісту, діти часто вчаться азартних ігор, схиляються до прийому наркотиків, беруть участь у травмонебезпечних іграх і навіть доходять до самогубства. Мережеві ігри, що буяють насильством та розвивають ненависть, садизм і прагнення до смерті, також представляють величезну небезпеку.

Крім того, за допомогою інтернету можуть здійснюватися різні дії порнографічного характеру. Молоді люди відвідують відповідні сайти, купують різні товари в sex shop, знайомляться з жінками легкої поведінки і розбещеними людьми.

Всі вищенаведені статистичні дані вказують на поступове збільшення кількості часу, проведеного за інтернетом серед греків – 55 % населення, тобто більше 5.100.000 жителів Греції. Відповідно з останніми даними, греки посідають перше місце за проведеному в інтернеті часу. Середньостатистичний грек проводить в мережі 17,1 години на тиждень, тобто присвячує інтернету навіть більше часу, ніж телевізору (16,9 години). Це на 2,3 години більше середньої цифри по Європейському союзу. Передбачається, що до 2020 року кількість користувачів інтернету в світовому масштабі складе 5 мільярдів чоловік, в той час як у наступні три роки всі мобільні телефони остаточно стануть смартфонами.

На підставі наведених даних стає ясно, що залежність молоді від інтернету несе серйозну загрозу для її психічного і фізичного здоров’я. Активне вивчення наслідків непомірного і безконтрольного використання підлітками інтернету дозволяє зробити висновок, що терапевтичний підхід до даної проблеми стосується не тільки психологів, психіатрів, соціальних працівників та інших фахівців з психічних захворювань людини.

(222)

Если обидели в храме…

article1691

 

Четыре с половиной года назад вот так же отправили за списком грехов 75-летнюю тетю Катю. В субботу, на первой неделе Великого поста, простояв три часа в очереди на исповедь, она получила отповедь. – Вы не готовы к исповеди. Вот когда напишете перечень – приходите. Больше она не пришла

 Среди приходящих на сайт писем с определенной регулярностью встречаются горькие слова: «Больше я в наш храм не пойду». Дальше описываются разные ситуации, которые можно свести к одному – человек встретил в храме такое обращение, которого совсем не ждал. Вот фрагмент одной такой истории:

«Только переступила порог, сбросила верхнюю одежду, сполоснула лицо холодной водой.
Мама вышла встречать — в слезах, голос дрожит:
– Доча, только ты можешь мне помочь…
– Что случилось?
– Я… я …. ты возьми лист бумаги, ты только начни, а я… может я… потом перепишу?…
– Объясни спокойно, мам. Что произошло?
– Меня до Причастия не допустили.
Всхлипывает. Пот градом, рвано дышит, пальцами перебирает носовой платок.
– Видать, Богу не угодно… я не…ну, раз так…
– Как не допустили? Почему?
– Каждый раз одно и то же на исповеди говорю. Ну что… раздражаюсь, и в храме не бываю. Молоко пила… Он сказал на бумажке написать и в следующий раз прийти. А сейчас не допустил — я не готова. Без бумажки. А когда мне её писать? Ты мне напиши, а я…
Во мне конкретно закипает. Четыре с половиной года назад вот так же отправили за списком грехов 75-летнюю тетю Катю. В субботу, на первой неделе Великого поста, простояв три часа в очереди на исповедь, она получила отповедь.
– Вы не готовы к исповеди. Вот когда напишете перечень – приходите. — Больше она не пришла».

Ситуации бывают разные. Может быть, человек столкнулся с холодностью и безразличием священника. Или с грубостью сотрудников храма. Или же просто люди в храме были не в силах выполнить его просьбу, а отказ был воспринят как обида. Хорошо, если дело происходит в городе, где храмов несколько и человек, пусть и обидевшись на клир одного храма, выбирает себе приход по душе.

Страшно, когда этот храм единственный или когда первое недопонимание становится роковым и последним посещением церкви.

Патриарх Московский и всея Руси Кирилл: Мне приходилось разговаривать с людьми, которые всю свою веру потеряли оттого, что войдя в храм, встретились с грубостью

  С болью об этом говорит Патриарх Московский и всея Руси Кирилл. В      своем напутственном слове при вручении дипломов  выпускникам  Сретенской духовной семинарии Святейший Патриарх сказал «Мне  приходилось разговаривать с людьми, которые  всю свою веру  потеряли только оттого, что, первый раз войдя в храм, они  встретились с грубостью, злобой,  раздражительностью».

 «Я вам приведу такой пример: если падает напряжение в электросети,    то сила света теряется, она становится меньше; каждый это  явление  переживал в той или иной мере, особенно в провинции, где не так  хорошо обеспечено население энергоснабжением. А когда  лампочка  начинает гореть в полсилы, в четверть силы, какую-то работу можно  совершать – ну, можно, например, пол мыть в это  время, можно,  наверное, перетаскивать какие-то тяжести.

  А вот там, где нужна острота зрения, невозможно работать, когда  вполнакала горит лампочка. Этот же образ применим и к жизни  священника. У нас с вами такая работа и такое служение, которое нельзя делать вполнакала. Потому что вполнакала – это почти  что гарантированный неуспех наших трудов. Люди всегда почувствуют полнакала, даже если не смогут сформулировать какую-то  критику в адрес священника, будут носить в глубине своего сердца это несогласие с его образом жизни, с его подходом к  церковному служению». .

 Что бы сказали тому человеку, который, встретив в храме непонимание, решил больше не возвращаться?

 Митрополит Волоколамский Иларион: Некоторые прихожане или прихожанки, особенно из числа  старшего поколения, воспринимают себя в Церкви как хозяева

 – Я бы хотел прежде всего принести извинения таким людям за всех тех, кто у нас в храмах ведут себя не так, как должно.

К сожалению, у нас до сих пор нет культуры общения с людьми, случайно вошедшими в храм. У нас некоторые прихожане или прихожанки, особенно из числа старшего поколения, воспринимают себя в Церкви как хозяева. И вот заходит молодой человек или, чаще, девушка (особенно если она зайдет в брюках или без платка) и вместо того, чтобы сказать ей какое-то доброе и ласковое слово, они набрасываются на нее и начинают осуждать за то, что она не так одета, не так выглядит, у нее губы накрашены… И иногда это сопровождается грубостью, неприязнью.

Я думаю, что это абсолютно недопустимое поведение. Мы в Церкви не хозяева. Хозяин в Церкви Бог. Мы все приходим в Церковь, потому что нам нужна Церковь. И если человек зашел с улицы, и он не так одет или не там встал, то не на это надо обращать внимание. А обращать внимание надо на то, что человек пришел к Богу. Если человек пришел к Богу, значит, что-то его привело: или жизненные испытания, или потеря близкого человека, или просто любопытство.
Мы должны всякому человеку открыть двери в Церковь. А это значит, что мы должны всякого встречать приветливо, с любовью, и не смотреть, во что он одет, а смотреть, что у человека на сердце.

Без Христа мы немного из себя представляем

Архиепископ Белгородский и Старооскольский Иоанн, председатель Миссионерского отдела Русской Православной Церкви

– Я думаю, что каждый человек имеет право на выбор. Если нанесена обида, то он вправе и воздержаться от активного взаимоотношения с батюшкой.

Но нужно помнить всегда об одном, что мы идем не к батюшке, мы идем к Богу. А Господь — неизменен. Господь нас в храме всегда примет такими, какими мы есть, вне зависимости от наших настроений и наших искушений. Важно идти к Богу, а не к конкретному священнику.

Помните притчу об осле, на котором Господь въезжал в Иерусалим? Когда Христос ехал на осле, осел восторгался: «Ну надо же, тут пальмовые ветви, одежды бросают, я, значит, такой значимый». Но Господь с него сошел. Осел прошел несколько шагов, и тут вышел мужик и оглоблей его огреб.

Об этом священник должен помнить, что без Христа мы немного из себя представляем. Мирянам я бы хотел пожелать, чтобы они не впадали в искушение, когда образ пастыряискажает образ Христа.

Строгость должна быть разумной

Протоиерей Александр Ильяшенко, настоятель храма Всемилостивого Спаса, председатель редакционного совета портала «Православие и мир».

Когда совершается Божественная литургия, священник словами Церкви, словами самого Бога возглашает: «Со страхом Божиим и верою приступите». Господь призывает всех приступать к Святой Чаше. Конечно, мы не в праве отталкивать людей от святого причастия и от храма. Только тяжкие грехи могут служить причиной отлучения от Церкви. Наша обязанность помочь осознать человеку его грехи.

Святые апостолы говорят о том, что есть грехи, ведущие к смерти, и есть те, которые не ведут к смерти. Старые люди смиренно несут тяжесть возраста и болезней, тяжесть несправедливости, которая нас окружает. Умножать эти скорби еще и в церкви, конечно, это проявление какой-то духовной близорукости. Пожилые люди имеют страха Божиего намного больше, чем многие современные люди, человека надо понять и поддержать. Строгость должна быть разумной. Ригоризм и жесткость в Церкви не должны иметь места. С любым пришедшим священник должен быть приветливым и доброжелательным. Он должен радоваться, что человек пришел в Церковь и может исполнить призыв Христов стать причастником Тела и Крови Христовой.

Если так случилось, что в храме несправедливо поступили с вашими близкими, поддержите и утешьте их. Надо для них потрудиться: сходить в храм, поговорить с батюшкой, рассказать ему ситуацию, договориться о времени, когда можно к нему придти, то есть подготовить почву, чтобы не было каких-то нелепых столкновений.

Нельзя говорить «Бог не пускает» — Господь всех призывает к Себе. Только наша греховность отдаляет нас от Бога, а вечное недовольство, наша крайняя недальновидность и упрямство, самолюбие и наше воспитание толкают нас делать неправильные выводы.

Видеть грех человека верующего – сотрудника храма, священника – тяжелое испытание нашей веры. Но надо твердо понимать, что Бог нас ждет, что Христос за нас умер. Нельзя забывать, что мы идем ко Христу Спасителю в церковь, созданную Им нашего ради спасения. Постарайтесь простить допущенную к вам несправедливость, потерпите и не сомневайтесь, что Милостивый Господь укажет и Вам дорогу к храму.

В храм как на войну?

Протоиерей Димитрий Карпенко

Сложная ситуация. Действительно бывает так, что храмов неподалеку от дома мало, а в самом доступном может служить священник, у которого взгляды по поводу того кого можно, а кого нельзя допускать ко причастию излишне строги. Это большая проблема и человеку только начинающему воцерковляться порой бывает невозможно найти ответы на многочисленные вопросы, которые постоянно возникают в его только еще зарождающейся духовной жизни. Но в Православии нет безусловной власти духовников, всегда и во всем человек должен стремиться проявлять рассудительность, и, если по каким-то причинам, мы не чувствуем доверия к тому или иному священнику, мы вправе искать другого священнослужителя, который будет в состоянии говорить с нами такими какие мы есть.

Не нужно сразу стремиться  во что бы то ни стало найти себе «духовного отца», важно чтобы был священник, которому бы мы могли регулярно исповедоваться. А если Бог даст, то и духовный отец у нас появится. Конечно, для этого важен и необходим непосредственный контакт со священником, когда недоуменные вопросы можно выяснить не в «километровой» очереди на исповедь, а в спокойном разговоре, когда никто никуда не спешит и есть возможность выяснять все моменты.

Не нужно отчаиваться. Нужно понимать, что «Царство Небесное силою берется, и употребляющие усилие восхищают его» (Мф. 11:12). Нужно употреблять усилия для того, чтобы узнавать истинный мир Православной Церкви, а это невозможно без нашего погружения в святоотеческую мысль, которая передает нам вероучение неискаженным. Для этого нужно трудиться, понуждать себя к постоянному самообразованию, тогда многие вопросы отпадут сами собой, но появятся другие, так будет появляться одна из важнейших составляющих нашей духовной жизни – опыт. Для того, чтобы по поводу таинства причащения у нас не было различных предубеждений, важно знать, что говорят о нем святые отцы, для чего каждому православному христианину просто необходимо прочитать «Книгу душеполезнейшую о непрестанном причащении Святых Христовых Таин».

Тот, кто испугался наших бабушек, уж точно струсит перед антихристом

Протодиакон Андрей Кураев

Могу сказать только «простите и потерпите». И предостеречь: тот, кто испугался наших бабушек, уж точно струсит перед антихристом.

Подготовили: Анна Данилова, Виктор Судариков, Лидия Доброва, Татьяна Майза

(56)

Проповідь у Неділю 6-у після Пасхи. Про сліпого

ib3397

 

Одного разу, коли Ісус перебував у Єрусалимі, творив дива і проповідував вчення Своє, вороги Його сповнилися такої люті, що хотіли побити Його камінням. Але Він пішов від них і, йдучи, побачив людину, сліпу від народження.

 Учні Його запитали у Нього: Учителю, хто згрішив, він чи батьки його, що народився сліпим?

Ісус відповідав: Не згрішив ні він, ні батьки його, але це для того, щоб на ньому явилися діла Божі.
Господь зглянувся над бідолашним сліпим. Плюнувши на землю, Він зробив грязиво, помазав цим грязивом сліпому очі і сказав йому: Піди, вмийся в купальні Силоам. Це було джерело біля підніжжя гори Сіон. Сліпий пішов, вмився і прозрів. Чудо це вразило усіх. Невже, казали одні, це той самий, який сидів і просив милостиню?
Інші казали: це він; інші: схожий на нього. Він же казав: це я.

 Стали розпитувати у сліпонародженого, як він прозрів. Він відповідав: “Чоловік, якого зовуть Ісусом, зробив грязиво, помазав мені очі і велів вмитися в купальні Силоамській; я вмився, і ось я бачу”. Повели його до фарисеїв. (Слід сказати, що це чудо здійснене було у день суботній.) На розпитування фарисеїв юнак, що прозрів, знову відповідав розповіддю про дивовижне зцілення своє. Тоді між фарисеями спалахнула суперечка про Ісуса.

 Декотрі казали: Цей Чоловік не від Бога, тому що не дотримується суботи; інші ж заперечували: Чи може людина грішна творити такі чудеса? Запитали зціленого: “А ти що думаєш про Нього?” “Я думаю, що Він пророк”, – відповів той.

Але фарисеї все-таки не йняли віри і такому явному свідоцтву сили Божої. Вони засумнівалися, чи справді той бідолашний був сліпим, і, прикликавши батьків його, запитали у них: Чи це син ваш, про якого ви кажете, що він народився сліпим? Як же він тепер бачить?

 Батьки сліпонародженого знали, що фарисеї зненавиділи Ісуса і вже постановили між собою відлучити від синагоги всякого, хто визнає Його за Христа. У легкодухості своїй вони побоялися накликати на себе гнів фарисеїв, якщо віддадуть належну честь Тому, Хто зцілив їхнього сина, тож відповіли так: “Знаємо, що це син наш і що він народився сліпим. Як же він прозрів і хто зцілив його, цього ми не знаємо; він сам дорослий; нехай сам розповість”.

 Тоді фарисеї сказали сліпонародженому: “Дякуй Богові; ми знаємо, що Той, Хто зцілив тебе, людина грішна”.
“Чи грішник Він, того не знаю, а знаю тільки те, що я був сліпим, а тепер бачу”, – відповідав зцілений від сліпоти.

 Знову фарисеї стали розпитувати, як він прозрів. “Я вже розповідав вам, навіщо знову запитуєте? Хіба і ви хочете зробитися Його учнями?”

Фарисеї розсердилися. “Ти учень Його, – сказали вони, – а ми Мойсеєві учні. Ми знаємо, що з Мойсеєм говорив Бог, а про цього Чоловіка не знаємо, звідки Він”. “Дивно, що ви не знаєте, звідки Він, – відповідав юнак, – а Він відкрив мені очі. Хіба чувано, щоб хто-небудь відкрив очі сліпонародженому? Ми усі знаємо, що грішників Бог не слухає, але слухає тих, хто шанує Бога і творить волю Його. Якби цей Чоловік не був від Бога, то не міг би створити такого чуда”.

Фарисеї ще більше розсердилися і вигнали геть зціленого юнака. Господь Ісус Христос дізнався про це і, зустрівши його, запитав: «Чи віруєш ти в Сина Божого?» «Хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?» – запитав позбавлений від сліпоти.

 “Ти бачив Його, і Він говорить із тобою”, – сказав Господь. “Вірую, Господи! ” – вигукнув тоді юнак і вклонився Ісусові до землі (Ін. 9, 2-38).
Можна уявити, як зрадів зцілений, коли дізнався, що Той, Хто дав його очам прозріння, Сам Син Божий, Котрий зійшов на землю для спасіння людей! Як увірував у Нього! Як гаряче полюбив Його! Певно, він і не тужив про те, що фарисеї вигнали його з синагоги і зневажали його. Вони його відкинули, але ж він знайшов і полюбив Спасителя, а це щастя вище за усі блага земні.

 Ми бачимо часто, що люди добрі і благочестиві зазнають у суспільстві зневаги й утисків. Але якщо вони твердо вірують у Господа, якщо полюбили Його усією душею, якщо дотримуються заповідей Його і сповідують Його святе Ім’я, то вони терпляче перенесуть біди. Бо знають, що мають вище благо і ніщо у світі не може позбавити їх любові Христової. Батьки сліпонародженого, боячись фарисеїв, не наважилися віддати Господові славу і честь за зцілення сина. Вони боялися, що їх відлучать від синагоги. Хай вбереже нас Господь від такої легкодухості!

Ліпше втратити все, ліпше перетерпіти всілякі зневаги і неприємності, аніж у будь-чому відхилитися від Господа; Він вище, вічне благо. Ні зі страху, ні з догоджання кому-небудь не повинні ми наважитися зробити або сказати неугодне Богові.

Свята Церква, згадуючи у шосту Неділю після Світлого Воскресіння зцілення сліпонародженого, так взиває від імені усіх до Цілителя душ і тілес: “Душевними очима перебуваючи у сліпоті, приходжу до Тебе, Христе, як сліпий від народження, і з покаянням волаю до Тебе: Ти єси Світло Пресвітле усіх, хто перебуває у гріховній пітьмі”.

Незбагненні шляхи Твої, Господи!
О, які величні діла Твої, Господи, дуже глибокі думки Твої: нерозумна людина не знає, і невіглас не зрозуміє того (Пс. 91, 6-7). Воістину Ти Бог сокровенний, розумом творіння незбагненний!

 Святий Антоній Великий, роздумуючи про сокровенні та нерозгадані таємниці Божі й дивуючись їм, одного разу звернувся покірливо до Бога: “О, Господи Боже мій! Тобі буває іноді благоугодно дарувати довголіття людям, що видаються даремними і зануреними у безодню беззаконня, а іноді передчасно позбавляєш Ти життя цього людей дуже корисних для блага загального. Одні, мало грішні, страчуються Тобою тяжко; інші, навпаки, живуть без всяких лихоліть, щасливо, і через це зважуються на зухвалість коїти злочини”. У такому роздумуванні Антоній чує голос: “Будь уважний до самого себе: те, про що ти роздумуєш, є Суд Божий, і ти його не досліджуй і не випробовуй”.

 Святий Афанасій, архієпископ Александрійський, описує в діяннях Антонія Великого такий випадок. Два ченці йшли провідати святого Антонія. Мандруючи безводною і спекотною пустелею, вони геть знемогли від спраги: один із них помер, в іншому ж ледь жевріло життя. Святий Антоній, перебуваючи у своєму монастирі за багато верст від них, закликав поспішно двох своїх ченців і сказав їм: “Чимдуж біжіть туди-он в пустелю, захопіть із собою посудину води. Один із двох братів, які йшли до нас, уже помер від спраги. А інший дихає іще, але тяжко страждає і дуже знесилив. Якщо зволікатимете, то й іншого не застанете живим: так відкрив мені Бог, коли я стояв на молитві”. Ченці одразу рушили в дорогу. Вони знайшли мандрівників: померлого поховали, а іншого освіжили водою, підкріпили їжею і привели до святого Антонія. При цьому святитель Афанасій зауважує, що, можливо, хтось запитає: а чому святий Антоній не послав своїх ченців раніше для порятунку мандрівників, поки іще не помер один із них? Таке питання воістину недостойне християнина, тому що це не було справою святого Антонія, але це був Суд Божий. Сам Бог прорік Свій праведний вирок: одному – померти, а іншому – жити. Бог же відкрив Свою волю і преподобному Антонію про порятунок мандрівника.

 У 1117 році по всій Італії стався землетрус. У місті Медіолана в одному будинку знаходилося кілька його мешканців; раптом із двору почувся голос, що кликав вийти з будинку одного з них. Той, кого кликали, не розумів: хто і навіщо викликає його? – і тому не поспішав виходити. Тоді якийсь незнайомець підійшов до дверей і став просити, аби той хутчіш вийшов; і щойно той, кого кликали, вийшов з будинку і трохи відійшов, будинок завалився і усі, що були всередині, загинули. Питається: чому ж тільки один із тих, хто перебував у будинку, був врятований, а усі інші загинули? Суд Господній – велика безодня! Хто не бачить ясно в цій події древніх чудес? Так вивів Ангел Господній Лота з його дітьми із Содома, а усіх інших жителів залишив на жертву вогню. Таким же дивовижним чином збережені неушкодженими і багато людей, що знаходилися разом із тими, хто загинув у загальній біді. Що сказати про усе це, окрім справедливого вислову: Суди Твої, Господи, безодня велика і неосяжна! Хто насмілиться сказати Богові: навіщо Ти, Господи, так робиш? Думки бо Мої – не ваші думки, глаголить Господь, і дороги ваші – не Мої дороги. Бо так, як небо вище від землі, так Мої дороги вищі від доріг ваших і думки Мої вищі від думок ваших. (Іс. 55, 8-9).

 Святий Григорій казав, що досліджувати сокровенні причини Божих постанов означає протиставляти нашу гріховну гордість Його визначенням. Наша справа – за всякої незвичайної події повторювати слова апостола Павла: О глибино багатства, мудрості і знання Божого! Які незбагненні Його постанови і недослідимі Його дороги! (Рим. 11, 33). У земному нашому житті ми багато чого ніколи не осягнемо розумом. Досить для нас знати і беззастережно вірувати, що Бог справедливий, і в останній День Судний не знайдеться нікого з підсудних, який би сказав щось інше Господові, окрім слів: Праведний єси, Господи, і правдиві суди Твої! (Пс. 118, 137). Одного разу цар Давид, споглядаючи щасливих нечестивців світу, які й інших спонукали до нечестя своїм згубним прикладом, забажав зрозуміти дороги Божі про них. Довго він роздумував над цим і, зрештою, покірливо зізнався: важко мені зрозуміти це, поки не увійду до святилища Божого (Пс. 72, 16-17).

 Слід і нам до майбутнього, кращого життя відкласти повне урозуміння незбагненних в нинішньому житті постанов Премудрості Божої. Та і навіщо тобі, неспокійний і надмірно цікавий розуме людський, ворушити усе це? Торкаючись вогню Божественних постанов, ти розтанеш; ти тільки крутитимешся біля цього вогню, подібно до того, як нічні метелики та комарі крутяться вночі біля свічки, аж поки не згорять. Премудрий син Сираховий каже: Дивні діла Господні, величні вони. І сокровенні таємниці Його перед людьми (Сир. 11, 4).

 Передвічний Всемудрий Бог усе розклав мірою, числом і вагою: силі і волі Його хто опиратися може? Навіщо ж ми, нікчемні, чванимося своєю гордістю і дерзновенно силимося зважити тяжкість вогню, змінити швидкість руху вітру або повернути вчорашній день? Досить для нас вірувати, що причиною усіх причин є воля Божа. Бог попустив, Бог захотів, Бог створив усе. Чого ж іще дошукуватися?..Амінь.

(801)

Протоиерей Алексий Уминский: Как учить ребенка духовной жизни

article1671

Где и как духовно развивать ребенка, если для этого не существует ни кружков, ни секций? А нужно ли это вообще?

Когда малыш появляется на свет, родители заботятся, в первую очередь, о его физическом и интеллектуальном развитии. Люди же верующие много говорят о развитии духовном. Что это такое? Где и как духовно развивать ребенка, если для этого не существует ни кружков, ни секций? А нужно ли это вообще? Об этом мы беседуем с духовником московской Свято-Владимирской гимназии протоиереем Алексием Уминским.

– Отец Алексий, что мы называем «духовным развитием»?

– К сожалению, общего понимания того, что такое «духовное развитие», наверное, нет: в это понятие каждый вкладывает свой смысл. Тем не менее, многие родители духовным развитием детей занимаются, поскольку сами живут духовной жизнью и хотели бы, чтобы и их ребенок шел бы вместе с ними по этому пути.

Протоиерей Алексий Уминский

Протоиерей Алексий Уминский

Иногда родители, не будучи сами церковными людьми, хотят как-то приобщить ребенка к православию и с этой целью записывают его в воскресную школу или православную гимназию. Но на­учится ли там ребенок духовной жизни самостоятельно? Вряд ли.

Духовное развитие человека – это такая сфера, существование которой невозможно без того, чтобы родители сами не были бы в ней своими людьми. Это как родной язык: мы же не учим детей специально русскому языку, не отдаем их с рождения в специальные русские школы. Наши дети говорят по-русски потому, что по-русски говорят их родители.

Также мы не учим ребенка каким-то особым формам приличия: дети легко их усваивают, глядя на нас. У людей культурных и интеллигентных говорят на литературном языке, любят книги, слушают классическую музыку, потому что эту музыку слушают их родители. Духовное развитие ребенка складывается таким же образом. Если родители живут духовной жизнью, то и ребенок начинает им подражать.

– Тогда, если родители еще только на пути к вере, может быть, им не стоит торопиться и крестить ребенка?

– Крестить или не крестить ребенка – это не вопрос духовности. Конечно, верующие родители окрестят ребенка. И люди, далекие от Церкви, могут крестить ребенка – но от этого духовности в их жизни не прибавится.

Другое дело, что сейчас у многих родителей нет опыта воспитания детей в вере: родители приходят к Богу в достаточно зрелом возрасте и свои первые шаги в духовной жизни начинают делать вместе с детьми. Они начинают читать Евангелие, ходить в церковь, осмыслять свою жизнь по-другому, и им, конечно же, хочется, чтобы и их дети делали то же.

Рисунок журнала "Виногрдад"

Рисунок журнала «Виноград»

Вот в этой ситуации часто возникает много ошибок. Одна из них: восприятие духовной жизни как чего-то внешнего. Родители думают, что если ребенок узнает что-то о вере, о церкви на занятиях, к примеру, в воскресной школе, то он чему-то научится. Это не так. У духовной жизни другие законы.

Духовной жизни нельзя научиться внешним образом, ее нельзя постичь как предмет. Ее можно только воспринять как саму жизнь. Она действительно дается через воспитание, когда родители питаются сами этой жизнью и питают этой пищей своих детей. Родители должны понимать, что духовная жизнь – это не свод каких-то жестких правил, которые дети должны выполнять, и не какие-то аскетические упражнения.

– Некоторые родители в соблюдении церковных канонов более снисходительно относятся к себе, чем к детям, рассчитывая, что более строгое соблюдение поста или более регулярное чтение молитв принесет детям большую пользу.

– Приходится сталкиваться с такими случаями, когда родители воспринимают духовную жизнь исключительно как форму. Пока они сами по-настоящему не ощутят сладость жизни духовной, они все время будут передавать детям только ее внешнюю оболочку. Сперва ребенок будет ее «хранить», воспринимая походы в храм и утренние молитвы как некую ролевую игру, а потом и ее отбросит.

Для ребенка важны содержательные вещи: понимание того, что такое молитва, понимание слов молитвы, объяснение богослужения, смысла таинств, понимание того, что такое связь человека и Бога. Объяснение этих непростых вещей должно быть понятным ребенку и отражать уровень детского восприятия мира. Если, например, ребенок молится, то он должен понимать слова молитвы, это не должен быть заученный текст на непонятном языке.

– То есть, сначала лучше научить ребенка молиться своими словами?

– Необязательно. Можно использовать молитвослов, но задача родителя – объяснить ребенку каждое слово молитвы, а не подсунуть книжку – и читай от сих до сих.

Надо разобрать с ребенком каждую молитву, прежде всего «Отче наш». Если дети не справляются с церковнославянским текстом, читать ее на русском языке. Для ежедневного молитвенного правила достаточно выбрать несколько маленьких молитв и объяснить детям текст каждой из них. Этого хватит на достаточно долгое время.

Рисунок журнала "Виногрдад"

Рисунок журнала «Виноград»

То же самое и с постом. Прежде чем заставлять ребенка поститься, надо ему объяснить, зачем он это делает. Нужно подумать, что для него будет посильной жертвой, которую он сможет принести Богу. Если ребенок идет на исповедь, то родитель должен поговорить с ним перед исповедью: настроить его, помочь ему найти для своих «грехов» исповедальные слова.

Если ребенок идет к причастию, то должен понимать, что он принимает, какое таинство происходит, – это все должны объяснять ему родители. То есть родители в первую очередь должны сами все это знать и уметь объяснить это ребенку исходя из своего опыта. Мы же не цитируем Уголовный кодекс, когда объясняем ребенку, что такое добро и зло. Мы говорим своими словами. То же самое должно быть и в духовной жизни. Чем меньше кодексов и больше живых слов – тем лучше.

– Есть ли какие-то нормы для духовной жизни? Например, с какого возраста начинать поститься или до скольки лет можно приводить ребенка в храм только к причастию?

– Никаких норм нет: все это должен родитель определить для ребенка сам. Лучше начинать с малого и потом понемножечку прибавлять, чем сразу задать высокую планку, а потом ее снижать. Нужно начинать с того, что ребенку по силам, а то и с меньшего: чтобы какие-то вещи ребенок делал просто из удовольствия. То, что ребенок делает в духовной жизни, должно доставлять ему радость.

Конечно, хорошо, когда человек стоит всю службу не шелохнувшись. Но маленький ребенок так не может – и не надо от него этого требовать. Очевидно, что через какое-то время он начнет унывать, а если его начнут еще и ругать за то, что он не умеет себя вести в храме, вряд ли он от такого посещения церкви сможет получить радость.

– И все же, взрослея, многие дети «остывают» в вере: им не хочется больше ходить в храм, читать молитвенное правило, – нормально ли это?

– Ненормально: такое «охлаждение» в вере как раз нередко происходит у ребенка именно из-за того, что перед ним были поставлены непосильные задачи. На мой взгляд, ничего не случится, если подросток будет читать не так много молитв или не так строго поститься. Гораздо важнее, чтобы он сохранил на всю жизнь свое детское ощущение, что в храме ему хорошо, здесь его любят.

Бывает, конечно, и так, что повзрослевшему ребенку в храме становится скучно от того, что он не все понимает в богослужении. Вот здесь ему может помочь воскресная школа при храме.

По моему убеждению, воскресная школа должна быть скорее местом встречи и общения друзей, нежели традиционной школой знаний с уроками-лекциями. Обычные занятия могут только отвратить ребенка от церковной среды: он и так учится шесть дней в неделю и опять приходит учиться.

Здесь главным должно стать общение со сверстниками, поездки, походы, чтобы он видел, что верующих много и это не какие‑то изгои или «белые вороны». Воскресная школа или детские организации, такие как православные следопыты, православные лагеря, необходимы, чтобы ребенок имел среду единомышленников, жил в Церкви полноценной жизнью: дружил, радовался, спорил.

Бывает, что родители, отдав ребенка в воскресную школу, при этом сами не ходят в храм. Тогда ребенок оказывается в странном положении: с одной стороны, его учат хорошему, но с другой – он не встречает этому подтверждения у себя дома. Нельзя сказать, что такое участие в жизни воскресной школы бессмысленно. Ситуации бывают всякие: иной раз дети приводят в церковь своих родителей, но это исключительные случаи.

Фото: Виктор Ходаков/Православие.Ru

Фото: Виктор Ходаков/Православие.Ru

– Нередко бывает такое, что какие-то поведенческие или психические расстройства у ребенка родители принимают за духовные проблемы. Кто-то говорит, что надо ребенка везти на отчитку, кто-то советует чаще причащать. Что советуете вы в таких ситуациях?

– Действительно, беседуя с родителями, приходится сталкиваться с глубоким непониманием того, что дает человеку Церковь. Ребенок с проблемами, которые могут быть устранены врачебными способами, не лечится одними таинствами, и советовать в этом случае только причащаться вместо визита к врачу – вопиющее невежество.

Православные родители не должны бояться врачей, психологов, потому что очень многие детские проблемы – это область психологии и психиатрии, их нужно своевременно обнаружить и начать лечить. А религиозный фактор, использованный не по назначению, может только усугубить ситуацию.

К сожалению, и в Церкви сейчас присутствует безграмотность. Господь на то и дал нам разум, чтобы мы использовали его по назначению.

Бывает, у ребенка явная психическая проблема, это может быть и форма детской шизофрении, которая проявляет себя, в том числе, и в религиозных экзальтациях, – а родители чуть ли не считают, что это у ребенка особая форма святости.

– К сожалению, важность духовного развития детей родители понимают слишком поздно, когда не осуществляются надежды на блистательное будущее их чада, и приходят мысли о том, как уберечь его хотя бы «от тюрьмы да от сумы». Что делать родителю в случае, когда ребенок уже его не слушает?

– Я бы посоветовал, в первую очередь, запастись терпением. Даже если, как вам кажется, ребенок уже вас не слушает, его все равно не нужно оставлять своей заботой, вниманием, общением. Вам должно быть понятно, что происходит с ребенком, тогда придет и понимание того, что делать дальше. Одна из важных форм духовного развития – это родительская молитва. В своих молитвах вы никогда не должны оставлять своего ребенка.

– Но ведь бывает так, что ребенок своими поступками, плохими отметками и т. д. вызывает у родителя лишь раздражение, как за него молиться тогда?

– Нужно быть реалистом по отношению к своему ребенку и видеть его таким, какой он есть, а не таким, каким нам бы его хотелось видеть. Когда мы видим реальность вместо своих идеалов – это и вызывает у нас раздражение. Надо принимать своего ребенка таким, какой он есть, и не ужасаться этому.

Ребенок может какое-то время втискиваться в наши представления, подыгрывая нам, но потом ему это надоедает. Это зачастую и вызывает наш родительский гнев, мы чувствуем, как уязвлена наша гордыня. В этот момент самое время остановиться и подумать: кого же я люблю – ребенка или свое представление о нем?

И когда мы разберемся с этим, наше раздражение утихнет и постепенно сменится теплой родительской молитвой.

(27)