Кожного разу, коли в храмі або в православних ЗМІ заходить мова про дітей на церковній службі, виникає типова реакція: «А нічого дітей водити на службу,тих, що моляться відволікати! Прийшли, причастили – і вільні».
 
Або буває такий варіант: «В храмі діти повинні стояти тихо! У мене (моєї знайомої прихожанки і тому подібне) теж є діти, і вони нікому не заважають!»
 
Звичайно, частіше зустрінеш інші, поблажливі до матерів реакції. Але вказані дві такі категоричні та поширені, що хочеться детально розібратися в тому, наскільки вони здійснимі та обґрунтовані…

«Я знаю по собі…»

 

Почну з твердження, що змусити дітей в храмі стати невидимками нескладно, тому що «я знаю по собі» або по знайомій, у якої діти – ангели. На жаль, це одна з найбільших пасток в справі роздачі порад та оціночних суджень: ми видаємо пораду, засновану на власному досвіді або досвіді знайомих, забуваючи про те, що скільки людей – стільки і дослідів.

 

Нам здається, що ми говоримо про одну і ту ж ситуацію: «У цієї пані є діти, і вона навіщось притягнула їх на початок служби. У моєї подруги теж є діти, але вона, розумна мама, залишає їх вдома, коли йде в храм з самого ранку». Або: «У мене теж є діти: я просто тримаю дитину на руках, вона спить і нікому не заважає».

 

«Теж є діти» – це занадто широкий критерій, щоб думати, ніби ми говоримо про однакові ситуації і можемо давати поради в категоричному тоні. Якщо у матері Н. є діти і є бабуся, що сидить з дітьми, вона не зможе зрозуміти матір Л., у якої є діти, а ось бабуся живе в іншому місті, і залишити дітей рішуче ні з ким. Матір М. дасть пораду піти на службу, залишивши дитину з татом і попросивши його підвезти малюка якраз до Причастя. А матір В. на це гірко усміхнеться, оскільки її чоловік – священик, і залишити його з дитиною, йдучи на службу, вже точно не вийде.

 

Буває, що ситуації зовні більш схожі. Наприклад, у двох мам є діти і є бабусі, що допомагають з дітьми. Але у однієї бабуся – пенсіонерка, що живе в сусідньому кварталі, а у іншої працює по змінах і живе у іншому кінці міста. Чи набереться друга мама нахабства сказати: «Приїжджайте, бабусю, завтра до половини восьмого до онуків – я хочу помолитися сходити!»?

 

Або, наприклад, у двох різних мам однаково немає помічників, і вони обоє прийшли на Літургію з дітьми. Чому у однієї пустують, а у іншої стоять як свічки? Окрім очевидного: «одна матір – погана, інша – хороша» – є ще тисячі різних «чому».

 

У однієї між дітьми п’ять років різниці, у іншої – півтора року. Одна може тримати молодшого на руках, поки старший, свідоміший, допомагає чистити підсвічники і взагалі вже осягає ази молитви. А інша мама знову вагітна, і доводиться маленьку дитину тримати на підлозі, серед ніг чужих «дядька і тітки», що, звичайно, малюка зачіпає. Чи інша все-таки тримає молодшого на руках, зате шумно вибухає старший хлопчик, який ще сам із задоволенням посидів би на руках, але немає можливості.

 

Навіть діти-однолітки, з однаковою різницею у віці, у двох різних матерів поводяться в храмі по-різному. Адже є нюанси накшталт «зуби ріжуться», «забули улюблену іграшку», «їсти захотіли»… Та просто – різний темперамент у дітей.

 

Буває, що поведінка однієї і тієї ж дитини сильно залежить від храму, в який її привели. Якщо у своєму приході чадо почуває себе як риба у воді – цілком німе і непомітне, то, несподівано опинившись в новому місці, воно може піднести матері масу неприємних сюрпризів. Найчастіше це пов’язано не з вихованням, а з тим, що малюк злякався або, навпаки, так захопився, що цікавість та емоції бурхливим потоком ллються у вуха оточенню. І знову ж таки, не можна сказати: «А не водіть дітей в інші храми!» Мають же батьки право змінити місце проживання, здати машину в ремонт, поїхати на літо в село…

 

Так, зустрічаються діти, що зберігають ідеальний спокій в усіх описаних ситуаціях. Можливо, «ідеальна дитина» просто тихоня за темпераментом. Можливо, справа в благочесті матері, що перемогла свої пристрасті настільки, що діти і не знають іншого прикладу поведінки, окрім цілодобової тиші та миру. Але якщо інші матері ще не такі – це не привід для лінування, навіть коли хтось вважає себе гідним кинути перший камінь.

 

А бувають і дуже сумні причини дитячої тихості. Одного дня я позаздрила білою заздрістю одній мамі, яка спокійно відпускала дворічного сина ходити по храмі, і той більшу частину часу тихо стояв осторонь, іноді виходячи на вулицю і самостійно повертаючись. Я поспішила познайомитися з щасливою мамою, щоб педагогічний досвід перейняти. Що ж виявилося? Виявилось, що хлопчика методично залякували: «Стій тихо, а то дядько забере! Усе, йду віддавати тебе дядькові! Дивися, он за тобою вже вовк йде, он, бачиш, там хвіст стирчить…» – ласкавим голосом, спокійно так. Вийшла ідеальна для сторонніх дитина, але якою ціною.

 

Адже найчастіше діти з часом спокійно переростають власну пустотливість. Так, моя старша дочка, яку на приході раніше називали ураганом, цього літа раптом полюбила ходити в сільський храм з самого ранку і благочинно спостерігати, як читають на кліросі. Можливо, це щастя скоро закінчиться, і восени в місті наступить новий сплеск ураганності, адже там не так багато місць, де можна вилити дитяче завзяття до того, як потрапиш в просторий та гарний храм. Можливо – це дійсно дорослішання, і мені нічого побоюватися.

 

У будь-якому випадку, це показує, що не лише діти між собою різні, але і дитина сама по-собі різна, коли переходить на новий віковий ступінь. І коли в храмі ми бачимо маму, чиї діти далекі від ідеалу, нам варто не порівнювати їх з дітьми сусідки, а зрозуміти, що, можливо, далекі вони лише в даний момент і з причин вагомих, але для нас неочевидних.

 

Що небезпечніше: витівка чи «дика» мама?

 

«Ну, добре, – мені заперечать, – усі діти різні. Але хто ж примушує матусю тягнути дітей в храм на службу, якщо саме її діти – це ураган? Адже могла б прийти під завершення Причастя, причастити і швиденько «звільнити приміщення»».

 

Хочеться спочатку відповісти з точки зору практичної: це не завжди можливо. По-перше, в храмах, слава Богу, є такі багатодітні мами, у яких перші діти вже старші семи років і можуть бути свідомо присутніми на службі, сповідатися, але ще не доросли до того, щоб бути відпущеними на Літургію заздалегідь без батьків, у яких молодші перебувають у віці несвідомому та галасливому. Виходить, що така мама або приведе сімейство під кінець служби, через що старші залишаться без належної підготовки до Причастя, або прийде, наприклад, до співу Херувимської з усіма старшими та молодшими – збирати докірливі погляди.

 

Потім, дуже важко прийти з дітьми точно до Причастя – кінець служби за часом завжди трішки «плаває». Влітку в храм легко увійти і легко вийти з нього, якщо дитя капризує. Але взимку стрімке вискакування з дитиною з протопленого храму на мороз може мати наслідки. Невже ми дійсно готові оберігати свій «молитовний спокій» ціною чужого запалення легенів?

 

Але головна моя думка тут ось яка: а мами – вони взагалі люди? Якщо жінці, готовій народжувати дітей, ми рекомендуємо приходити завжди тільки під кінець служби, ми прирікаємо її на одне з двох: або роки повного відлучення від Причастя (та й сповіді теж) – або поспішне, зім’яте, знервоване приступання до Чаші прямо з порогу.

 

Так, можна мене обрубати фразою про те, що «послух вище посту та молитви» і що обов’язок матері – християнське виховання дітей, а усе інше другорядне, у тому числі і власні духовні запити. indiafont crack

 

Але що є ховання дітей? Невже тільки передача зведення церковних «правил пристойності»? Дуже швидко на практиці мами-християнки приходять до усвідомлення того, що у вихованні завдання-мінімум – це по можливості захистити чадо від поганого впливу твоїх власних невижитих пристрастей та подарувати тепло любові, достатнє для того, щоб дитина могла пізнати Бога як Отця і Церкву як свою Матір. Тому що якщо земний батько і матір – це тільки дратівливість та крики, то в майбутньому слова про Небесну Вітчизну дітей, що виросли, не занадто надихнуть. «Знаємо, – скажуть, – хто такі батько з матір’ю, проходили, більше не маємо потреби».

 

Але, на жаль, материнство – це часто саме дратівливість та крики (так, це мій досвід, і його мало, щоб говорити за усіх, але я знаю надто багато мам, чий досвід дуже схожий). Мами особливо швидко видихаються і «дичавіють», стикаючись з тим, наскільки очевидніше стають їх пристрасті в процесі «сидіння» з дітьми. Мами, позбавлені хоч би мінімуму церковного життя, «дичавіють» особливо швидко. Що, окрім Чаші Життя, може дати їм оновлення та сили?

 

Домашні молитви та подвиги благочестя – це наші, людські зусилля. Вони – лише підготовка до спілкування з Тим, Хто єдиний владний вдихнути життя та любов в наше потріпане гріхами і побутом серце. «Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крові Його, то в собі ви не будете мати життя» (Ін. 6: 53).

 

І тим більше не матимемо любові, що хоч би віддалено нагадує ту, яку повинні проявляти батьки-християни. Чи розуміємо ми, що, намагаючись заради тиші під зведеннями храму, повністю вимкнути матерів з літургійного життя, ми «вимикаємо» власне майбутнє – те майбутнє, яке зараз ростять ці матері?

 

Звичайно, я не кажу про те, що матері кожну службу разом з усіма дітьми повинні приходити до початку заради повної підготовки мами до Причастя. Але я вважаю, що жінці життєво необхідно хоч би зрідка приділяти час саме для власної участі в Літургії, подумавши заздалегідь, чим зайняти в храмі малюків, яких часто зовсім ні з ким залишити.

 

Добре, коли є можливість з кимось залишити дітей і не бентежити прихожан, але можливість – об’єктивно – є не завжди. Зате мами уміють цінувати час. Ці рідкісні загальноцерковні молитви будуть тими просвітами, між якими в інші дні, за згодою сповідуючого священика, матір теж зможе причащатися, навіть приходячи з дітьми під кінець служби. Душа, що розсіюється в «пелюшкових» буднях, як би підлаштовуватиметься періодично по камертону рідкісних, але повних служб.

 

Трішки гучних слів про єдність

 

Звичайно, остання пропозиція – це виклик усім «нормальним» прихожанам, які теж хотіли б можливо повніше та спокійніше брати участь у богослужінні, а не слухати писки та тупіт чад матусі, яка молиться. Але річ у тому, що містична сторона Лі­тургії не вичерпується таємничим з’єднанням окремих осіб, які моляться, з Христом. І вже тим більше не зводиться лише до спокійного «вистоювання» в храмі для задоволення власних «духовних потреб».

 

Участь в Літургії, момент Причащання Тіла Христового є одночасно і момент залучення до усієї соборної єдності Церкви. Надихаюче написав про це протоієрей Олександр Шмеман: «Церква є відновлення єдності, порушеної, розірваної гріхом, тобто себелюбством та від­паданням від Бога. У ній хрещені – тобто з’єднані з Христом, що живуть участю в Його житті через переломлення хліба – возз’єднуються з Богом, а в Богові знову знаходять і єдність один з одним. Як же проявляється вона? Передусім, в діяльній любові, в якій кожен усвідомлює себе таким, що належить усім, а усіх – як таких, що належать йому».

 

На жаль нам: тут йдеться навіть не про те, що хоч би на Літургії потрібно знайти в собі сили та мирно перетерпіти ту сусідку збоку, у якої на руках дитя влаштувало «концерт». Мова про те, що хоч би на Літургії нам варто розплющити очі так, щоб побачити в цій сусідці не перешкоду нашим індивідуальним благочестивим інтересам, а близьку родичку, рідну людину. А в її «нестерпній» дитині побачити як би власного онука або сина. І не просто не вигнати їх куди чимдалі за погану поведінку, але запропонувати допомогу, та так, щоб мама, виснажена соромом за «концерт» в храмі, не посоромилася її прийняти…

 

Звичайно, я розумію, що міркую так тому, що сама мама, і можливо, занадто «тягну ковдру на себе». Була б я черницею, або бездітною або літньою, що давно забула, що таке маленькі діти, я б, напевно, «заспівала» по-іншому.

Олена Фетисова

Православие.RU

Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №1

 

(137)

 

(38)