Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені у Христі брати та сестри!

В сьогоднішньому Євангелії ми ще раз бачимо відчайдушну людську потребу та нездатність христових учнів зцілити людину. Нещодавно ми читали в Євангелії про те, що вони відчували, що не в змозі нагодувати народ, який оточував Христа, і запитали Його: чому? чому вони так безсилі? чому вони не можуть допомогти тим, які з такою надією до них приходять?

     Спаситель сказав про дві речі спочатку, стосовно їхнього запитання, Він сказав: приведіть хворого хлопчика до Мене … Це перше що кожен з нас взмозі зробити. Коли перед нами потреба, хвороба, відчай і розгубленість, ми так часто намагаємося своїм розумом допомогти, і деколи, в якійсь мірі, ми це можемо робити, але в кінцевому підсумку, гранична гармонія, цілісність людини може бути відновлена тільки Самим Богом. І тому ми повинні пам’ятати, що ми послані в цей світ для того, щоб кожного нужденного привести до Самого Христа, стати настільки прозорими, настільки непомітними, щоб люди ввійшли б у спілкування з Христом.

     Друге питання було поставлене конкретно учнями: чому ми не змогли його зцілити? .. – Тому що не вистачило віри. Не віри в те, що у них є сила це зробити, а віри в те, що Бог може це створити, і що роль учня в тому, щоб розкрити якомога ширше двері для Бога, щоб Він міг вступити в життя і створити диво.

     Але для того, щоб бути здатним так вчинити, як Спаситель їм сказав, треба пройти шляхом молитви і посту. Не посту в тому сенсі, в якому ми про нього говоримо так часто: утримання в їжі; а посту в тому основному сенсі, в якому святі отці розуміють це слово: відмова – або, вірніше, свобода – від усього того, що нас поневолює; свобода від усього того, що нас приваблює, царственна незалежність, при якій ми можемо до кінця належати Богові й бути здатними до Нього обернутися, і слухати, в глибинах нашого буття, Його життєдайне слово.

     В цьому і полягає, в кінцевому підсумку, молитва: у тому, щоб ми, струсивши з себе всі вузи, забувши про землю, про небо і про себе, стали перед Богом в глибокому мовчанні, вслухаючись всім нашим єством в Його присутність, в Його безмовність, в Його слово животворне, і відповідаючи Йому часом тільки одним словом: Амінь! Так, Господи, припускаю, так! ..

     І не даремно в кінці цього уривка говорить нам Христос про те, що Йому через кілька днів належить бути переданим в руки людей, які стурбовані тільки землею, і що вони Його вб’ють, бо такий свідок свободи в Бозі нестерпний для них. Це межа того, до чого Він кличе учнів: відречіться від себе до кінця! Ввійдіть в Бога до кінця, – тоді ви станете, ймовірно, чужими тим людям, для яких Бог далекий, в яких не живее справжня жалість і любов. Дотримуйтесь Мого прикладу; візьміть свій хрест і підіть за Мною – але без страху! Тому що Я нікуди вас не поведу, ніяким шляхом, яким Я Сам не пройшов, і цей шлях, через хрест, веде до Воскресіння. Амінь! 

(466)