Після пройдених століть сенс розказаної Спасителем притчі про таланти став настільки загальнозрозумілим, що саме слово «талант», що означало колись велику суму грошей, почало означати людську здібність до праці і оволодіння ремеслами, заняттями мистецтвом і наукою.

 

Талант – дар Господній. Все, що люди звикли називати своїм: здоров’я і тілесні сили, багатство і життєва кмітливість, умілі руки майстра, глибокий розум вченого, відчуття краси у художника – все це не наше, а Боже. Ці дарування даються людям не просто так, але щоб кожен в міру сил примножував їх ревнісним служінням Всевишньому і ближнім. І в прийдешній час Правосудний Господь  спитає строго кожного: на добро або на зло використовував ти увірені тобі таланти?

 

Саме так в євангельській притчі господар вручає своїм рабам таланти: одному – п’ять, іншому – два, третьому – один, кожному за спроможністю його (Мф. 25, 14). Пройшло багато років, перш ніж господар повернувся і зажадав у своїх слуг звіту. Ті, що отримали п’ять і два таланти удвічі примножили доручене їм колись надбання і удостоїлися похвали: «гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірний, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого» (Мф. 25, 21). Не таким виявився третій раб: отримавши всього один талант, він пішов і закопав його в землю, а зараз приніс його гоподареві і зухвало говорить: «…Я знав тебе, як жорстоку людину, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; і, побоявшись, пішов і заховав талант твій в землі; ось тобі твоє (Мф. 25, 24–25).

 

Почувши таку відповідь, розгніваний владика наказує вкинути лукавого раба в пітьму непроглядну: «там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 25, 30). Тим що зрозуміли сенс цієї притчі ясно: саме так поступить Господь пануючих і Цар царючих з тими із нас, хто закопає в землю дані йому від Бога таланти.

 

Що означає закопати талант в землю? Земля – це наше тіло, створене із землі і призначене землі, яке жадібне до їжі і пиття, ненаситне в задоволеннях. Земля – це земне багатство, честь і слава, людська похвала і людська заздрість. Віддаючи життя служінню своєму тілу або суєтному марнославству, ми закопуємо дані нам від Бога таланти в прах. Суворий вирок прорік таким Господь!

 

Християни покликані пильнувати за своєю душею, подвизатися в справах благочестя, невпинно нести на собі тягар сімейного і суспільного служіння, виконувати ту працю, що випала на їх долю. Розніжена лінь, лукаве неробство, допущені навіть на деякий час, можуть стати непереборною перешкодою на шляху до спасіння. І навпаки постійність в служінні Богові і ближнім, постійний порив до досконалості – тільки так примножуються людські таланти, тільки так торується стежка в Царство Небесне.

 

«Жорстоким» назвав лукавий раб господаря, що вимагав від нього праці для примноження увірених йому багатств. Чи жорстокий Отець Небесний, який заповів занепалому людству: «у поті лиця твого будеш їсти хліб» (Бут. 3, 19)? Ні, тому, що тільки нерозуміння, шляхів Промислу Божого може визнати це за жорстокість і прокляття. За зовнішньою суворістю слів, звернених до наших прародичів, яких виганяють з раю, приховане Небесне Милосердя, яке дарує надію. Щоб очиститися від скверни первородного гріха, людська душа зобов’язана осолитися подвійною сіллю, омитися подвійною вологістю: солоними сльозами покаяння і солоним потом праці.

 

Небесний Отець – строгий Вчитель і Вихователь. Його Благість нічого не має подібного з безумством тих «добреньких» батьків, які всіляко ублажають своїх дітей, а потім дивуються: чому вони зростають лінивими і злими, непристосованими до життя і ні на що не придатними? Крізь безліч випробувань Господь проводить Своїх обранців, і таким чином  міцніють і розцвітають їх душі.

 

М’язи атлета, залишившись без вправ, поступово слабіють – і красиве могутнє тіло перетворюється на тіло, що запливає жиром. Ось так саме і душа в’яла і розніжена, не загартована в праці, стає нездібною до боротьби духовної і з легкістю поневолюється дияволом. «Страх, браття, обіймає душу, коли подумаєш, що між християнами є безліч лінивих рабів, які живуть безтурботно, в задоволеннях і зовсім не думають про цю страшну, вічну пітьму непроглядну, де їх чекають безперестанний плач і скрегіт зубів», – говорить святий праведний Іоанн Кронштадтський.

 

В цьому світі, створеному Премудрістю Божою, все приносить плід: земля вирощує рослини, плодоносять злаки і дерева, звіри, птахи і риби приносять потомство. А людина, як духовна істота, повинна вирощувати в собі плоди духовні. Горе безплідному! Його таланти, зариті в землю, омертвіють і згниють, а спустошена душа зробиться непридатною для Горнього Царства, стане придатною тільки для потреби полум’я пекельного.

 

Благо плодоносному! Велика нагорода, чекаюча його, заслужена ним під час земного служіння. Очевидно, що нібито жорстокий господар з євангельської притчі про таланти, бажав просто випробувати своїх слуг, щоб в праці вони стали майстерними, загартованими, стійкими і стали здібними поставити їх над багатьма (Мф. 25, 21). Ось так саме і Господь, споглядаючи на тих, що примножають дані ним таланти в славу Божу, готує їм небесні вінці.

 

Деяким здається, що їх обдарування дуже малі, вони іноді навіть впадають в нарікання і заздрість по відношенню до талановитіших. Але на всякому місці можна догодити Господу! Працелюбний селянин або робітник може зійти на висоти Царства Божого, а повелитель країн і народів – зійдуть на саме дно пекла. Бездушний багач після своєї смерті з нестерпимою заздрістю дивився на жебрака Лазаря, який удостоївся райського блаженства. Лінивому рабові з євангельської притчі не потрібно було наживати на даний йому талант ще п’ять або десять, досить було примножити увірене йому хоч би удвічі, щоб почути: «увійди в радість господаря твого» (Мф. 25, 21). Господь наділяє кожного талантами за силою його душі і не вимагає від людини непосильного йому. Про різні шляхи служіння Богові в земному житті святий Апостол Павло говорить:«Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло, юдеї чи елліни, раби чи вільні, і всі єдиним Духом напоєні. Бо тіло не з одного члена, але з багатьох… Не може око сказати руці: «Ти мені не потрібна»; або так само голова ногам: «Ви мені не потрібні». Навпаки, ті члени тіла, що здаються слабкішими, значно потрібніші… Але Бог так створив тіло, щщоб ми про менш довершене більше піклувалися, щоб не було розділення в тілі, але щоб усі члени однаково дбали один про одного. Тому, чи страждає один член, з ним страждають всі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени. І ви – тіло Христове, а нарізно – члени» (1 Корф. 12, 13–27).

 

Звідки людина знає, малі або великі дані йому Господом таланти? Рибак Петро став первоверховним Апостолом. Молитва убогого Олексія, чоловіка Божого, підносилась прямо до Престолу Всевишнього…

Великі дарування приховують в собі і велику спокусу, і грізну небезпеку для людини яка ними наділена. Такій (людині) легко впасти в похвалу диявольску, визнати таланти не Божим дарами, а власними достоїнствами, загордитися, і тоді трапляється страшне.

 

 Історія знає безліч прикладів того, як високообдаровані люди не просто закопували свої таланти в землю, але і примножували те, що стало для пекла надбанням – не в славу Господа, що наділив їх талантами, а на потребу людиновбивці-дияволу. Це бездушні багачі, лихварі, що збагатились на сльозах старших  і сиріт, це тирани-правителі, але найгірші з них – це автори спокусливих книг, творці єретичних, богоборчих і людиноненависницьких теорій. Ці люди, що називали себе письменниками, ученими і філософами, в очах Господніх гірші за найлютіших вбивць і наймерзотніших розтлителів, бо зло, посіяне ними в світі, не зникає з їх власною смертю, але триває деколи століттями, кидаючи в погибель тисячі і тисячі душ.

 

Але як багато добра може зробити той, хто до своїх талантів докладе любов до Бога і ближніх, старанно працюючи на ниві Господній. Які прекрасні і повчальні творіння святих отців, наших духоносних наставників, – які немов мед і молоко донині течуть з їх вуст, оживлячи вірних. В світському мистецтві  також немало таких, хто присвятив себе не заграванню з низькими пристрастями, але служінню вищому. Не просто картинами, але святими іконами стали кращі полотна Нестерова, Васнецова, Олександра Іванова. Духовна музика Бортнянського, Глінки, Мусоргського не тільки тішить слух, але і возносить душу того, що слухає…

 

І сучасні люди мистецтва могли б багато що зробити для просвічення духовно- знекровленого народу, але на жаль! Небагато ми бачимо серед них ревнителів благочестя…

Возлюблені у Господі брати і сестри!

Кожен з нас наділений від Господа високим талантом – Божественною здатністю любити. Це дарування, любов до Бога і ближніх, ми повинні особливо дбайливо вирощувати в собі, особливо старанно примножувати. Якщо ми втратимо цей талант з талантів, всі інші достоїнства наші стануть даремними і навіть шкідливими нашим душам. А якщо зуміємо досягти успіху в любові, благі справи стануть для нас потребою, праця – радістю, а служіння Господу і ближнім – найсолодшим з усіх блаженств. Саме про цей царственний шлях говорить святий Апостол Павло, закликаючи вірних: «Дбайтейте про дари більші, і я покажу вам шлях іще кращий» (1 Корф. 12, 31). Амінь.

Здавалося б, цей епізод із Євангелія цілком стосується знайомого нам конфлікту Христового вчення з рабіністичним поглядом на Старий Завіт. Ми ж можемо лише зверхньо посміятися над схоластичними суперечками фарисеїв і книжників над тим, яка заповідь найбільша або ким же насправді буде Месія. Адже ми, християни, вже знаємо, що скрупульозне підраховування літер у Торі, вишукування ознак майбутнього Месії або нескінченні дискусії над формальною послідовністю Божих заповідей полонили їх настільки, що вони так і не розпізнали справжнього Христа, Месію з роду Давидового, засудили Його на смерть і досі лишаються в очікуванні на Його прихід. Слова ж про любов до Бога й ближнього стали для нас настільки загальними, що ми, повторюючи їх, не замислюємося над усіма вимогами й зобов’язаннями, що їх накладає на нашу повсякденну поведінку діяльна любов. На жаль, фрази про любов часто вилітають з наших уст, не зачіпаючи серця, і нагадують цим відомі порожні рекламки з серцями замість слова «люблю», на кшталт «I love McDonalds».

 

Як ніхто інший з-поміж людей, Божий Син знає наші людські слабкості. Він знає, наскільки глибоко обійняв людську істоту гріх, шкодячи вияву закладеного в кожного з нас таланту любови. Ісус дивиться на апостолів, на інших учнів і взагалі на людей довкола дуже реалістично, ні в якому разі не переоцінюючи їх. Він Сам застерігав від накладання на людей надміру важких тягарів. Застерігав якось і тих самих вчителів Закону, які тепер звернулися до нього з підступними питаннями: «Горе й вам, законникам, бо ви на людей тягарі накладаєте, які важко носити, а самі й одним пальцем своїм не доторкуєтесь тягарів!» (Лк. 11:46). Коли ж Він виявляє одному з законників найбільші заповіді, на яких увесь Закон і Пророки стоять, Ісус не просто говорить про любов як абстрактну цінність. Він дає ключ до розуміння й відчуття змісту цієї любови: «Люби свого ближнього, як самого себе».

«Як самого себе»… Дивно, але ми, особи еґоцентричні, зосереджені переважно на власних проблемах, майже ніколи не надаємо значення цьому роз’ясненню. Христос же виміром нашої любови до інших людей і до Самого Бога пропонує обрати любов до себе самих. Не вимагає забути про себе, свої потреби, власні індивідуальні клопоти, а вчить використовувати ставлення до себе самих як школу та мірило вищих моральних і духовно-релігійних обов’язків людини. Не вчить забути про себе й самозречено працювати на інших – ні! Він навчає розглядати нашу працю для власних потреб як пролог до суспільної праці, служіння собі бачити сходинкою до служіння Богові.

 

І ось тут приходить дивне, на перший погляд, запитання: а чи вміємо ми любити себе? Не Бога, не ближнього, а себе самого? Абсурдне, здавалося б, питання, в світі, що найбільше страждає від еґоїзму, від порізнености людей і зосередження кожного на власних потребах. Як би ми не прикривалися фразами про загальне добро, насправді ми дбаємо, передусім, про себе, своє здоров’я, добробут, стосунки з іншими, задоволення наших повсякденних потреб, комфортне й насичене життя. Чи ж це не любов?
Ні! Хіба любить себе пияк, наркоман, ненажера, розпусник, кваплячись задовольняти найпримітивніші забаганки тіла, а насправді руйнуючи і своє тілесне здоров’я, і свою людську особистість? Хіба любить себе підприємець, виснажливо працюючи для примноження багатства, прирікаючи себе на рабське служіння капіталові, перетвореному на ідола? Хіба любить себе політик, який іде на приниження й компроміси, на кожному кроці зрікається себе, аби тільки будувати привабливий для інших образ і здійматися вгору ієрархічною драбиною?

 

Джерелом наших життєвих криз найчастіше є брак любови до себе самих – справжніх, таких, якими створив нас Господь. Ми переживаємо страх від імовірного викриття іншими невідповідности свого правдивого «Я» тому штучному образові, що відомий оточенню. Страх за себе, брак довіри до Бога та до себе самих провокує почуття самотности, ізоляції, підозріливости, аґресії щодо інших.

 

Любов до себе є насправді одним із найскладніших дарів людини. Вона починається з повного прийняття себе такими, якими ми є, без ненависти, розчарувань і відмов. Мені бракує краси, фізичної сили, здоров’я, багатства, суспільного авторитету? Але Господь обдарував мене іншими талантами, які необхідно відкрити в собі й навчитися використовувати. І місце кожної людини в світі, місце кожного з нас у загальних Божих планах спасіння, є завжди унікальним. Пізнати цю унікальність, зрозуміти, прийняти її, навчитися її реалізувати – ось це і є надійна основа любови до себе самого.

 

Спокусник хоче нав’язати нам фальшивий образ нашого «Я», підміняючи його слабкостями, гріхами, лихими звичками, ненависть до яких може поширитися на ставлення до себе. Але Господь завжди готовий прийти нам на допомогу, визволити з полону оман і відшукати під руїнами помилкових вчинків та нав’язливих ілюзій здоровий і цілісний образ особистости, якою є кожен із нас. Адже й книжникові, який прийшов спокушати Ісуса, Він простягає руку допомоги, підказує, нагадує Давидові слова, аби той відкрив у Ісусі Месію, Христа, й знайшов у Ньому джерело власного зцілення. У святій Тайні покаяння, у слові Євангелія Господь звертається й до кожного з нас, готовий, як люблячий батько, допомогти відкрити важке мистецтво любови – любови до Бога, до ближнього, до себе самих. Амінь.