Легко сказати: потрібно любити. А як? От як це – узяти та полюбити того, кого любити начебто і потрібно, але не хочеться; і навіть якщо захотіти по велінню обов’язку, скажімо, або по навіюванню совісті, то невже можливо себе змусити любити?
І через що саме, яким чином примножується в людині любов? Ми говоримо зараз не про те відчуття симпатії або закоханості, яке виникає як би саме по собі і захоплює людину в «піднесений», романтичний світ, незважаючи на її зусилля. Ні, про такі відчуття – розмова окрема.
Ми говоримо зараз про ту християнську любов – про відчуття, як правило, тісно пов’язане з подоланням труднощів, з примушуванням себе, про яке оповідає Євангеліє, та й уся церковна література, що відображає реальність іншого, – духовною – життя. Як нам полюбити ближнього – незручного, шкідливого, нудного та неприємного іноді просто до неможливості?
Відповісти на це питання нам допоможе «метод від протилежного», а саме та вказівка Нового Завіту, де говориться про причини зубожіння любові в людях взагалі, та і в кожній людині зокрема. Так от, як це не здасться дивним, любов в людському суспільстві убожіє від безлічі здійснюваного в цьому суспільстві беззаконня (Мф. 24:12).
Дивно це чути, чи не так? Якось ми звикли вважати, що любов і закон жодним чином не пов’язані. І навіть, що любов в деякій мірі робить людину вільною від закону, і вчинки, здійснені по любові, мають оцінюватися з якоїсь іншої, відмінної від звичайного права, точки зору.
Це частково правда, і ми знаємо від Самого Господа, що тим, хто полюбив багато, прощається безліч гріхів. І вчинки Самого Господа та Його святих впродовж всієї історії християнства часто виходили за рамки «актуального законодавства». Але про яку любов тут йде мова? Чи про ту, яка пов’язана тільки з приємними і сентиментальними переживаннями, із зворушливими обіймами, зворушливими сльозами, захопленими поцілунками, неважкими подарунками та необтяжливими позиками?
Саме про таку любов прийнято у нас зараз говорити найчастіше, саме до такої любові закликати та її вихваляти. Але на перевірку така любов зовсім не відповідає євангельському уявленню про любов – про ту, що тісно пов’язана з відчуттям обов’язку та з необхідністю виконання Закону Божого.
Більш того, якщо від безлічі беззаконня любов убожіє, то логічно припустити, що від прагнення ретельно цей Закон виконувати, вона повинна примножитися. І ось тут дуже цікаво прослідкувати, як це, яким саме чином, виконання Закону Божого стає причиною примноження в людині любові.
Виконуючи заповіді Божі, людина свідомо, в міру своєї немочі, прагне уподібнюватися Христу. Це прагнення преклоняє, якщо можна так сказати, Христа на милість, привертає до людини Божественну благодать, так що вона стає причасником Духу Христового, без Якого ніхто не може бути християнином. Цей Дух є Джерело справжньої любові. Більш того, Бог Сам є Любов, як ми знаємо з Євангелія. Отже, послух Його волі є головний засіб єднання з Ним і здобування любові.
Про любов до Бога теж часто говорять, маючи на увазі душевні переживання, самовідчуття. Говорять: «Я Бога люблю!» – тому що в душі знаходять якесь відчуття до Бога, яке називають любов’ю. Дивно, але це переживання, це самовідчуття може бути помилковим, якщо воно не спонукає нас до реальних вчинків, до поведінки, згідної із Законом Божим.
Більш того, саме це відчуття може присипляти людську совість, тому що людині здаватиметься, що якщо вона Бога «любить», то одного цього вже досить для згоди з Ним, що це і є вже духовне життя. Але можна з впевненістю сказати: відчуття душевного розташування, «симпатії» до Бога якщо і добре, то недостатнє для повноцінного духовного життя, яке складається саме зі свідомого послуху Богові, проходження за Ним.
Апостол Іоанн Богослов говорить: «Бо то є любов до Бога, щоб ми дотримували заповіді Його; заповіді Його ж не тяжкі» (1 Ін. 5: 3). Очевидно, дійсна любов, будучи даром Божим, все-таки тісно пов’язана з нашим розташуванням, з нашою доброю волею дотримувати та виконувати Закон Божий. І в цьому сенсі людина стає причасником Божої любові. І зростає саме в цій любові і лише тоді, коли прагне чинити у всіх обставинах життя так, як чинив та заповідав чинити Господь.
Якщо ми гарненько вникнемо в суть заповідей Христа, то побачимо, що більшість з них говорить про те, як ми повинні ставитися до людей, що оточують нас, як ми повинні відчувати себе з ближніми, причому незалежно від того, приємні вони нам чи ні, доброзичливо настроєні чи вороже. Дивовижним чином саме в любові до ближнього і проявляється переважно наша любов до Бога. Або бажання любові, якщо ми говоримо про те, як стати причасником любові, як відчути її, як виростити і примножити в серці.
Закон Божий як би має дві сторони – зовнішню та внутрішню, і обидві вони важливі в рівній мірі.
Преподобний Амвросій Оптинський говорив: «Якщо ти знаходиш, що в тобі немає любові, а бажаєш її мати, то роби справи любові, хоча спочатку без любові. Господь побачить твоє бажання та старання і вкладе в серце твоє любов».
Тобто, якщо людина свідомо почне чинити по-євангельски заради Христа, заради Його правди, то вона поступово, по непомилковій обіцянці Божій, стане причасником та відчуття любові, яке служить основою духовного життя. Цьому навчає нас Євангеліє, до цього закликає нас Господь.
Вчинки любові здійснювати непросто. Особливо, коли в серці мла та озлоблення, холодність та ворожнеча. Але і в цих відчуттях, посеред них, як в серцевині урагану, завжди залишається в людини недоторканне «місце тиші» – його вільна і не зв’язувана нічим воля.
Отже, і посеред буревіїв, тривог та сумнівів, якщо тільки людина захоче, вона може, за допомогою Божою, і думати, і чинити по-доброму, і в цьому поміщена велика таємниця людської свободи – свободи, яку подарував нам Христос; свободи, що була викуплена для нас дорогоцінною ціною Його страждань та смерті.
Інша справа, що міра цієї свободи може бути наймінімальнішою, якщо людина свідомо і повсякденно підкорялася гріху, якщо добровільно та довго служила пристрастям. Але і тоді в людини залишається нехай маленьке, але невід’ємне її право на свободу, хоч маленька, але особиста воля. І якщо ця воля буде звернена до Бога, якщо людина почне себе, хоч би і в маленькій степені, примушувати до виконання Закону Божого – «територія» її свободи милістю Божою обов’язково збільшуватиметься і ростиме.
Пам’ятатимемо про це. І які б не охоплювали нас похмурі, тривожні та неприязні відчуття, старатимемося свідомо, всупереч їм чинити по-євангельськи, і за цю вірність Закону Божому, за це через силу здійснюваного виконання Його заповідей, Господь обов’язково – надасть нам відчути і справжню любов до Нього і до наших ближніх.
Але, говорячи про дотримання Закону Божого, про те, що це тверда основа та шлях придбання і примноження любові, потрібно сказати і ось про що. Закон Божий відрізняється від закону людського тим, що останній розповсюджується тільки на справи та вчинки, Закон же Божий, в першу навіть чергу, звернений до серцевих глибин, до відчуттів та думок, діє в частині віри і в цій незримій, але виразній області встановлює свої правила.
І можна сказати, що вчинки, відповідні до Закону Божого, хоч і важливі, безумовно, але не мають сили без дотримання закону внутрішнього, зверненого до глибини відчуттів, тому що саме цей Закон визначає стосунки людини з Творцем в частині віри, вільної совісті та волі.
Саме у цій таємничій частині і зароджується в згоді людини з Божественною волею любов, розповсюджується на всю повноту людської природи та проявляється неминуче у вчинках та в зовнішньому дотриманні Закону. Але без віри сокровенної, без живого і свідомого стремління до Бога, без наполегливого шукання Його – неможливий навіть початок виконання Його Закону.
Отже, початок любові в людині – любові в дійсному та вищому значенні цього слова – розпочинається в чуйному та уважному зверненні до Бога, в прагненні пізнати та виконати Його святу волю.
А в міру нашої наполегливості у виконанні Закону Божого – наполегливості не зовнішньої тільки, але і внутрішньої, всецілої – буде неодмінно і в нас самих, і в суспільстві нашому зростати і примножуватися любов. В усякому разі, саме до цього прагнутимемо, якщо тільки ми називаємо себе християнами.
І хоч ми знаємо, що беззаконня на цьому світі лише примножуватимуться, та не стане це причиною нашого зубожіння в любові. І в морі гріха можливе з Божою допомогою творення та побудова доброго життя. Це можливо в тому випадку, якщо кожен з нас, не дивлячись на важкі обставини, тривоги та смути, буде твердий і з постійністю в серці своєму і в думках та вчинках дотримуватися закону любові Христової.
Священик Димитрій Шишкін
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №11
(204)