Чомусь не кожний з нас задається цим питанням.

А якщо раптом хтось, отямившись від безликості та сірості світу, і вирішує стати дослідником землі невідомої, одразу розуміє, яку ношу він на себе взяв

О, як добре, на перший погляд, видно душу нашого бли­ж­нього. Скільки в один момент ми знаходимо в ньому вад і ще багато всього, чим ми гидуємо і до чого соромимося навіть доторкнутися. Ми розглядаємо ближнього, як дивляться на виродків у анатомічному театрі.

Відві­дувачі споглядають один одного і тихо шепотять, обмінюючись враженнями: «ось тут дуже добре видно його хтиву сторону, а якщо зайти з цього боку… так він ще й ненажера, і злодій, і брехун…».

Досліджувати чужу територію приємно і зовсім не боляче. Саме не боляче. Біль – перша ознака хвороби, а де болить більше – там виразка. Страшна, така, що нариває, що стікає гноєм. Та де ж це місце багатоболісне, багатостраждальне? В душі? У мене? Не може бути. Тільки не я. Це у них у всіх душа така, це вони всі кричать від болю, адже я мушу, я просто зобов’язаний бути здоровим…

Коли, нарешті, знаходиш душу і в себе – весь світ стає іншим. Душа – як мутна вода: що глибше, то страшніше, холодніше. А як там, на глибині моєї душі? Де її дно? Треба, обов’язково треба не побоятися, набратися мужності – і пірнути глибше… і виявиться, що ця глибина веде просто на дно пекла.

Але як же так? Я так хотів бути не таким, як усі, так мріяв прожити життя інакше… Я зневажав інших і дотепер ніяк не міг збагнути, чому всі, хто пірнав у глибини своєї душі, вже були іншими, зовсім іншими, коли знову з’являлися на поверхні. Дивно! Але ця глибина принесла полегшення. Все стало зрозумілішим і яснішим.

Жити – означає просвітлювати і просвітлюватись. Адже пекло так боїться світла, а отже – світло… Нам потрібне Світло. І Воно обов’язково з’явиться, тільки треба не забути Його покликати. Тільки покликати… Господи!

(31)