Сповідь роздратованої людини

despair and stress

Розповідь про світ усередині і навколо людини, якій завжди все не так.

Батюшка, каюся в дратівливості, в тому, що на людей постійно злюся. Мені здається, вони все не так роблять. І це мене постійно виводить з себе. Не можу спокійно дивитися, як люди не хочуть людьми ставати. Навіть не намагаються. Борсаються в своїх справах, проблемах, помилках. Я сам, звичайно, не ідеал, але ж хоч би замислююся.

Каюся в відсутності пошани до влади. Трапилася мені вчора районна газета, а там – інтерв’ю з мером. Прочитав уважно, і така злість мене узяла. Дві з половиною смуги, і все ні про що. Жодної відповіді по суті.

Його питають, коли дороги полагодиш, коли в лікарні кондиціонери поставиш, коли на ринку лад наведеш, а він про стратегію міського розвитку, про ідеали якісь. Які ідеали, коли місто гине? Потрібно працювати, а не зуби народу заговорювати, питання вирішувати, а не інтерв’ю давати.

Каюся, батюшка: як в магазин прийду, так відразу злюся. Що нам в магазинах продають? Це вже не людська їжа, а генномодифікована отрута.

Ось лежать помідори на прилавку. Дивитися на них не можу, вони ж неначе з конвеєра. Рівні, червоні, блискучі. Як муляжі. Або ось м’ясо. Я все дитинство в селі провів. Ну не буває такого червоного м’яса!

Та що там магазин, на вулицю вже не вийдеш, щоб не розсердитися. Все загазоване, отруєне. Дихати нічим. До річки нашої ми в дитинстві з хлопчаками купатися бігали, а зараз до неї і рибаки не підходять. Скрізь муть, хімічні відходи, бензинові розводи. Зимою вулиці якоюсь поганню посипають.

А про те, що навесні все це розтане і на клумби потече, ніхто не думає. Адже хтось все це допускає, адже комусь то вигідно, щоб ми труїлися. Вони повинні про наше здоров’я піклуватися, а вони навпаки наносять шкоду. Що за люди? Нелюди якісь. Як тут не гарячкувати?

Я, батюшка, не прихильник теорій змов, але, скажу прямо, грішу підозрілістю. Мені здається, над нами дуже добре працюють.

По всіх фронтах наступають. І на Церкву зокрема. І це, насамперед, етична, духовна атака! Адже телевізор вже увімкунти не можливо. Скрізь розпуста, насильство, споживатизм. Духовний геноцид. І багато хто, дуже багато на всіх рівнях цьому потурають.

Та ми і самі один одного топимо. У фейсбук зайдеш, а там прямо завивання стоїть. Один іншого не так прокоментував, а той його трохи не лає. А так звані друзі дивляться і дрівця в вогонь підкидають. І кожен хоче себе розумнішим за інших виставити. Що-небудь таке видати, щоб відразу сто «лайків». І православні теж.

Я, батюшка, каюся, пару разів написав їм там: “Люди, зупиніться, що ви, як собаки, лаєтесь? Поверніться в реальне життя!” А вони нуль уваги, їм цікаво стосунки з’ясовувати.

Грішу, батюшка, постійним засудженням своїх колег. Адже те, що ніхто не працює, вже нікого не дивує. Чого ще чекати від суспільства тотальної імітації? Мер імітує управління містом, ГМО імітують помідори, а на роботі люди імітують працю.

Не то, щоб вони там нічого не роблять. Роблять. Кудись дзвонять, про щось домовляються, щось пишуть, якось звітують. І всі дуже зайняті. Ось мені днями допомога потрібна була за проектом, так в конторі ні у кого ні хвилинки не знайшлося. А чим вони зайняті? Гонитвою за здобиччю? Каюся, образився я на них.

Згрішив, батюшка, гнівом на дитину. Прийшов додому з роботи. Настрій паршивий. Сів за стіл. Дружина борщу налила. А тут нащадок мій прибігає: «Мамо, говорить, їсти хочу». Сів він поряд зі мною і давай навертати. Гаразд би їв тихо-спокійно, я б слова не сказав.

А він сидить, хлюпає, прицмокує, і після кожної ложки так зітхає, неначе тиждень крихти в роті не тримав. А я ж розратований після роботи, терпів-терпів спочатку, а потім схопився різко так з стільця, хлопнув по столу кулаком і як заволаю: ну навчися ти хоч їсти по-людськи, сидіти поряд з тобою неможливо! Грішний батюшка, не стримався.

Гаразд, думаю, хоч на вихідних відпочину. Узяв санки, пішов з дитиною на гірку покататися. Тільки поїхало моє хлоп’я, так відразу ще в якогось хлопчину врізався. Той вгору піднімається, пихкає, санки свої за собою тягне. Ну, ось не можуть батьки дітям пояснити, що підніматися на гору там же, де з неї інші з’їжджають, не можна.

А коли їм пояснювати, вони пиво п’ють та в телефони свої мобільні дивляться. Ну нескладно ж сказати дитині, відійди ти на 15 метрів убік і піднімайся!Почав я їм щось втлумачувати. А вони обличчя кривлять, не розуміють.

А один дід з бородою, інтелігентний ще такий, мені говорить: «А ви знаєте, гірка для того і потрібна, щоб один одного з ніг збивати і в снігу валятися». «Я подивлюся на Вас, – кажу, – коли ваш онучок в травмпункті валятиметься».

Ось сьогодні в храм прийшов, думаю, душею заспокоюся. А тут усі якісь похмурі, метушливі. Одна бабця мені взагалі каже: «Ти тут не стій, заважаєш». Я їй відповідаю: «Матір, це ж храм Божий, кому я тут заважаю?»

Тут ще діти під ногами носяться, кричать, не дають зосередитися. Диякон кадити вийшов, а у самого очі бігають, ну видно, що не про те він думає.

От так і живу, батюшка. Гарячкую, злюся, лаюся, ображаюся. А що робити? Ось ви говорите, що моя дратівливість на інших людей – моє персональне пекло. Ну, а як ще? Якщо вони людьми бути не хочуть? Навіть не намагаються, батюшка.

Доводиться жити в пеклі.

(30)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *