ЦЕРКОВНА СЛУЖБА: КОЖЕН РІК ОДНІ Й ТІ Ж САМІ ТРАДИЦІЇ

traditions

 

The church service is interesting in its content and meaning, of course, when you understand what the service is about. You can understand the divine service only by preparing or, better to say, by constantly preparing for these special moments in the life of every Christian. Of course, you can “go” to the Internet and read a lot of interesting things about this or that holiday, for example, the history of the emergence of traditions related to worship on this or that day. It will certainly be interesting. However, all this will not let you feel the full beauty of the temple service! Simply because such preparation will not be enough!

 

How to prepare for the service

 

In my opinion, services are mainly attended for the sake of traditions and for the content of a particular day or holiday. Someone goes to the church only to collect Baptismal water, to consecrate candles, willow (palm) twigs, an Easter basket with “dishes”, the beginnings of fruits, etc. Of course, if you keep only the traditional side of Christian life, such alternations of purely external manifestations of church traditions can get boring or you simply lose a sense of reverence for this or that liturgy.

 

Fasting, which is perceived only as abstinence from certain types of food, soon gets boring, annual trips for holy water on the day of the Baptism of the Lord or for willow twigs (many other traditions can be added here) can eventually give rise to the question “Maybe this time I will miss the service, after all, I still have holy water at home (willow twigs, etc.)…” In my pastoral practice, there was a case (and not one) when a person, a parishioner, told me not to come to consecrate his home on Epiphany again, because I already did it last year. It is when traditions are sought in temples that people may become uninterested over time, and worship may become incomprehensible at all. And here the language of the service will be of no use here. Traditional manifestations of our faith or “faith in the soul” alone will not get you far.

 

So, the first thing we need to take into account if we want to take our “interest” in the Church to the next level is to add content to the traditions. It is important to be oriented in the history of the origin and correctly understand the meaning of this or that tradition, as well as its attachment to this or that religious service. In this case, you will very soon want to understand the divine service itself and you will begin to study it. And at this stage, many people begin to understand why priests in churches, in the columns of church newspapers, on the radio and on television often talk about the need to read the Holy Scriptures at home. It turns out that without at least an orientation in the Holy history of the Old Testament and knowledge of the New Testament, some worship services will appear to us simply as a set of words and expressions. If I do not know who Adam and Eve are, or Lamech, or Jacob and the Old Testament patriarchs, or an evangelical harlot and a paralyzed man with demoniacs who were healed by Christ, then let them read 30 Great Penitential Canons to me – at the service I will feel out of my skin. I will repeat that the language of the service will not play a role.

 

Зміст – головне

 

До богослужіння в той чи інший день ми можемо бути готовими якщо постійно готуємося до нього читанням Святого Письма, вивченням трудів святих отців, переглядом прикладів віри у житіях святих та самостійну домашню молитовну практику тісно переплетену із життям по вірі. Проявляючи один до одного непихату, чисту, християнську любов та милосердя, ми стаємо ближчими до Бога і можемо краще зрозуміти зміст і необхідність богослужінь та пов’язаних з ними церковних традицій. Тоді нам стає у храмі цікаво!

 

«Моя мама (бабуся) ходила в цей день за святою водою, а я зустріну його на Карибах»
Вище згадувався приклад щорічного освячення житла, коли людина відмовилася від молитовного візиту через те, що все це вже у неї було зроблено минулого року. У декого, ймовірно, виникла на вустах посмішка через те, що ці дні сприймаються, як мені казали: «Це ваші жнива, отче».

 

На рахунок жнив можна й посперечатися (і деякі священики чудово розуміють чому), але головна проблема на мою думку у іншому: деякі люди сприймають щорічне освячення будинків чи освячення пасок, води, дотримання постів, спів та вітання словами «Христос народився», «Христос воскрес!» і т.ін, тільки як традицію. Саме тому цим людям це все може набриднути. Особливо наступному поколінню у такій сім’ї. Якщо передавити з покоління в покоління тільки зовнішні прояви традиції, то дуже скоро одне з нових поколінь скаже: «Моя мама (бабуся) ходила в цей день за святою водою (святити пасху чи протягом посту відвідувала храм), а я зустріну свято у відпустці на Карибах»! Шкода, що інколи звичку «традиційно» відвідувати храм у «традиційні» дні за «традиційною» святинею сприймають за самодостатню віру. camtasia studio crack

 

Церковні традиції – це життя Церкви

 

Традиція у Церкві завжди жива, дієва і актуальна. Вона ніколи не буває минулою, застарілою, або тою яка втратила значення до наступного року через причини календаря. Щоб традиції нам не набридали, а, навпаки, спонукали до духовного росту, потрібно бачити в них єднання сьогодення з тими моментами священної та церковної історії, коли ті чи інші традиції виникали.

All Activation Key 

 Йдучи в храм на чергове богослужіння нам слід пам’ятати, що там не буде театру, де грають вже всім давно знайому п’єсу одні і ті ж артисти; там, у храмі, відбудеться наше єднання з вічним Богом, проекція вічності на сучасність, де вічне йде до нас, а сучасне вливається у вічність. На літургії ми стаємо причасниками Тайної Вечері, ні, не нової кожного разу, а тої самої Тайної Вечері де Христос Сам встановлює Євхаристію. Готуючись до Воскресіння Христового – Пасхи Христової – постом та молитвою, ми утримуємося від гріха та йдемо за тим самим Іісусом Христом, який Сам постився та постійно молився. Йдемо за Ним не тому, що Йому було в пустелі добре й легко, а для того, щоб пізнати себе, духовно зміцніти та розпочати сходження до Господа Слави сходинками щирих чеснот. Переживаючи події Страсного тижня ми не знову розігруємо сцену із життя Спасителя, я стаємо споглядачами тих страшних днів, коли Сина Божого продали за 30 монет, невинно засудили, катували, розіп’яли та погребли.

 
Через річне чи денне коло богослужінь Церква дає можливість кожному з нас приєднатися до найважливіших подій не як сторонні глядачі: ми стаємо учасниками та причиною відомих подій. Через богослужіння ми пізнаємо, що всі події відбулися не тільки для когось там у минулому, а мені залишилося тільки це згадати та «розіграти», але й для мене особисто: я сам (чи сама) є співучасником разом з іншими такими ж як я дітьми Божими. Таке відношення до церковних традицій заставляє нас задуматися про любов Божу до нас, нашу недостойність та підносити подяку Богу за Його турботу. Все ж таки церковні традиції цікаві, адже через них ми долучаємося вічності, якщо хочемо це зрозуміти, звичайно.

 

So, let’s prepare for services to feel how eternity breathes today. Then we will have eternal every day, and we will perceive the repetition of traditions from year to year as another opportunity to unite with important moments for our salvation.

 

Source: http://pravsvit.org/

(221)

Проповідь на свято – Славних і Всехвальних Первоверховних апостолів Петра і Павла

12

In the name of the Father, and the Son, and the Holy Spirit!

Beloved brothers and sisters in Christ!

As the apostle surprises us, he calls us to remember our weaknesses:  “Therefore, I will rather boast about my weaknesses, so that the power of Christ may dwell in me. Therefore, I love to be in ailments, in sorrows, in troubles, in persecutions, in oppressions because of Christ. For when I am weak, then I am strong” (2 Cor. 12:9-10). How can he brag about his weaknesses – a great apostle of nations, a prominent builder, theologian and teacher of the Church of Christ, who seems to us a symbol of Christian power, strength, and energy? The one who went around almost the entire Mediterranean, preaching Christ, and suddenly he brags to us about his infirmities! We ordinary people are used to hiding our weaknesses even from ourselves. Our entire life today teaches us to be strong, to be the first, to compete for primacy, not to show anyone our weak sides, to be an aggressor who rushes forward no matter what.

 

And suddenly the apostle teaches us something completely different… Why? Because otherwise we will not leave room for Christ in us. When we concentrate exclusively on ourselves, on our strengths, when we lose self-criticism and try to show ourselves in everything, to be first, then what remains for Christ? Leave us as we are? To respect our choice, because He respects our choice, and to step aside, waiting for when we will finally call Him?

 

It happens that even a church person, who tries to improve spiritually in everyday Christian life, also rushes forward, sometimes pushing others away or not noticing them, striving for something good – to be near Christ.

 

Let’s remember the apostle Peter, whom we respect today. When the resurrected Christ appears to him, what is the first thing He asks Peter about? “Simon, son of Jonin, do you love me more than these?” (John 21:15) . What a strange question indeed! Can a father ask one of his children: “Do you love me more than others”? This already looks like a provocation. But let’s remember how it was before. 

 

When Christ announced that all would show weakness, the apostle Peter declared: “Even if all were tempted because of You, I will never be tempted…. Even if I die with You, I will not deny You” (Mt. 26: 33, 35) . And what happened? He betrayed the Master three times until the rooster crowed.

 

And now Christ seems to remind Peter of his audacity: “… do you love me more than these? ” And Peter does not say anything more. He only confesses: ” Yes, Lord, You know that I love You!” (John 21:15). Christ does not need anything more than to accept Him into our hearts, to admit that we are weak and imperfect people by ourselves. And only when Christ indwells us with the Holy Spirit, then we can win. When we do not concentrate on ourselves, on our joys and pains, successes and defeats, then and only then can we successfully overcome our spiritual and physical crises, ailments and problems, because we rely not on ourselves, but on Christ. That is why, as it turned out, the apostle Simon, so impetuous and at the same time unstable, became Peter, a rock, on whose firm faith and sacrificial service, like other disciples and followers of Jesus, the Lord built the New Testament Church.

 

And the apostle Saul-Paul, who began his life so shamefully, zealously persecuting Christians, also tried to be the first. It was him, as the most trusted among the Pharisees, who was sent by the Sanhedrin to Damascus. But suddenly the bright light of Christ’s appearance shows Saul how blind he was ( Acts 9:3-19 )! And as a sign of this, he temporarily loses his physical sight, so that only when Saul accepts Christ, converts and is baptized, his eyes will be opened.

 

Today, remembering the two supreme apostles, Peter and Paul, and evaluating our place in the Church, let’s think again: don’t we also show Peter’s fault when we convince ourselves and everyone around us that we are the best, that we will never show weakness? Don’t we also have arrogance, excessive self-confidence, reducing the whole world to the narrow side of our own “I”? And when we discover all this in ourselves, let us not lose ourselves, let us not fall into despair, but learn from the apostles to overcome our own pride and arrogance – not for self-humiliation and self-flagellation, but so that, having weathered our inner being from everything evil, sinful and superfluous, to make room there for the source of unfailing Divine light, which is capable of illuminating our entire life path: for Christ Himself. Amen.

 

(93)

Пам’яті Блаженнішого митрополита Володимира

звантаження

Возлюблені у Господі брати й сестри, дорогі друзі, здрастуйте.

Як ви знаєте, 5 липня помер Блаженніший митрополит Київський і всієї України Володимир. Людина, яку багато хто любили і люблять. Шанували й шанують. Людина, яка залишила цей світ у дуже непростий час, коли вся Церква молиться про мир на українській землі, коли продовжує литися кров, коли дуже багато чого щодо майбутнього країни та її народу залишається неясним.


Блаженніший митрополит багато зробив для того, щоб народ України залишався віруючим, залишався народом з християнською душею, яка у нього завжди була і, як хочеться сподіватися, завжди буде. І він у ці дуже непрості дні залишив цей світ — з честю й доблестю, з вірою і правдою, пройшовши шлях страждань, який зараз, у цей важкий час, Господь благословив для нього закінчити, покликавши святителя у вічність.

Багато хто зараз згадує Блаженнішого митрополита, говорячи про різні періоди його життя. Ось які спогади приходять мені на розум. Владика Володимир довго був ректором Московської духовної академії, і в цій якості його пам’ятають багато священнослужителів різних єпархій Руської Православної Церкви, у тому числі стольного града. Багатьох він висвячував як ректор у сан диякона та священика. У цей час хіротонії найчастіше здійснювалися саме в духовній школі в момент навчання, і саме тому в біографії багатьох священнослужителів, у тому числі тих, що вже знаходяться в солідному віці, ви знайдете рядки: «Висвячений ректором Московської духовної академії та семінарії архієпископом Дмитровським Володимиром».

Як ректор владика Володимир був дуже відкритим ієрархом, дуже людинолюбним. Ректору часто потрібно виявляти жорсткість: студенти пустують, деякі з них погано вчаться, деякі роблять вчинки, які можуть зганьбити духовну школу. Іноді непрості дискусії відбуваються між викладачами та професорами — людьми, які намагаються, часто правильно, відстоювати свою точку зору, свій погляд на ті чи інші питання і не погоджуються при цьому один з одним.

Владика Володимир, бачачи і недосконалість людської натури, і гріховні вчинки, намагався їх виправляти, проте не переламував надламаної тростини. Чи всім це пішло на користь, Бог знає. Але в кожному разі образ ректора як людини, здатної зважати на становище, здатної поспівчувати, сказати тихе добре слово, залишився в спогадах багатьох людей, які навчалися в Московських духовних школах або які спостерігали за їх життям ззовні — я якраз належав у ті часи до таких людей, тому що владика архієпископ Володимир залишив посаду ректора ще до того, як я вступив у духовну школу. Але мені доводилося бувати на богослужіннях в академічному храмі, чути розповіді студентів, а потім, протягом багатьох років, людей, які закінчили Московські духовні школи в період його ректорства.

Мені довелося бути присутнім в якості церковного літописця на Помісному Соборі 1990 року, коли був обранийСвятіший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій II. Багато було розмов про те, хто гідний стати Патріархом. Два очевидних лідера виділилися в ході дискусії і в ході подальшого голосування. Це був митрополит Ленінградський і Новгородський Олексій, що став Патріархом, і це був владика митрополит Володимир, за якого багато хто голосував не тільки тому, що серед учасників Собору було багато його співвітчизників, вихідців з України, але й тому, що його добре знали як ректора, як людину, яка на той момент була керуючим справами Московської Патріархії, як співпрацівника і співслужителя.

Не випадково всього на 23 голоси було більше в другому турі голосування у Святішого Патріарха Олексія, тодішнього митрополита, ніж у митрополита Володимира. І ось що дивно: владика митрополит Володимир сприйняв підсумки голосування, сприйняв те, що він не став Предстоятелем Церкви, дуже спокійно. Було видно, що він хвилювався. Було видно, що він переживав один з найбільш непростих моментів у своєму житті, але він був у доброму настрої. Він посміхався, він не був шокований, він, звичайно ж, не був озлоблений. Він сприймав те, що відбувається, як щось природне, як прояв волі Божої про обрання Патріархом іншої людини.

Зовсім інакше сприйняв необрання колишній Київський митрополит Філарет — на той момент місцеблюститель Патріаршого престолу, людина, про яку багато хто, у тому числі можновладці, говорили як про майбутнього Патріарха. Людина, яка, можливо вже приміряла на себе подумки Патріарший кукіль. У першому турі він набрав 66 голосів — значно менше, практично вдвічі менше, ніж митрополит Володимир і митрополит Олексій. Його стан, як можна було тоді бачити, був дуже і дуже важким. І ми знаємо, що незабаром після того, як не відбулося його обрання Патріархом Московським і всієї Русі, він пішов іншим шляхом і донині перебуває в розділенні з канонічною Православною Церквою.

Реакція двох цих людей тоді мене вразила. І вона дуже багато говорить про той душевний устрій, який був у Блаженнішого митрополита Володимира всі роки його життя. І роки ректорства, і роки роботи керуючим справами, і непрості роки служіння в Україні, яке почалося в 1992 році, коли розкол, відібрання храмів, сутички між греко-католиками й православними, між розкольниками й прихильниками канонічної Церкви стали звичайним явищем і внесли дуже серйозний біль, дуже серйозне розділення не тільки серед віруючих людей, але й серед всього українського народу.

Владика приїхав до Києва в дуже непростій обстановці: йому погрожували, проти нього висловлювалися в пресі, влаштовувалися пікети, говорили, що йому не потрібно приїжджати відкрито, що треба ховатися, їхати манівцями. Але новообраний Київський митрополит сказав тоді дуже ясно і просто: «Я повернувся до рідного дому». І багато хто це тоді зрозумів.

22 роки служіння Блаженнішого на українській землі, звичайно ж, не були простими. Звичайно, вони завдавали митрополитові серйозних душевних страждань, підточили його здоров’я. Він, вже коли працював у Москві керуючим справами, мав серйозні труднощі зі здоров’ям, але це не заважало йому мати оптимістичний, добрий, світлий настрій. Не випадково Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил 6 липня, звершуючи заупокійну молитву про Блаженнішого митрополита Володимира, сказав, що це була «світла людина, яка з легкістю поєднувала багатьох навколо себе».

Я пам’ятаю, як, будучи керуючим справами, постійним членом Священного Синоду, він був готовий поспілкуватися з різних питань просто й невимушено. Я, будучи молодою тоді людиною, співробітником спочатку однієї, потім іншої синодальної установи, міг зателефонувати та отримати спокійну реакцію на іноді складні питання, що потребують швидкого вирішення.

Ось це світле і добре і позитивне ставлення до життя, вкорінене, звичайно ж, у християнському характері, напевно, і допомогло Блаженнішому митрополиту в ситуаціях, в яких багато хто озлоблювався, розлючувався, намагався заслужити за будь-яку ціну прихильність сильних світу цього, які швидко змінюються, — зберігати мир.

Ось що сказав Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил у співчутті, яке було направлено митрополиту Чернівецькому і Буковинському Онуфрію, місцеблюстителю Київської митрополичої кафедри та всій повноті Української Православної Церкви: «Багаторазово вихори й турботи світу цього повставали на Українську Церкву, погрожуючи потопити корабель церковний, але тверда рука керманича щоразу утримувала її на спасенному шляху, дозволяючи залишатися непереборною і єдиною. Збереження церковної єдності — одна з головних заслуг покійного. Багатьма трудами, мудрістю й терпінням він творив Українську Церкву, оберігав її від розколу, згуртовував єпископат, духовенство й віруючих».

Хранитель єдності Церкви, хранитель її вірності канонічній церковній традиції, хранитель єдності православних народів, людина, яка завжди підтримувала добрі відносини з усіма іншими частинами єдиної Руської Православної Церкви, патріот, відкритий іншим народам. Людина, що любить свій дім і яка не є недругом по відношенню до сусідів. Людина, що вміла гуртувати і залишатися при цьому вірною єдиній правді, навколо якої не може бути двох думок.

Ось таким був Блаженніший митрополит Володимир. Сьогодні ми молимося за його упокоєння. Ми віримо в те, що Господь сподобив його Своєї нагороди, Свого вічного нескінченного свята. І сподіваємося на те, що Господь дарує Українській Православній Церкві знову такого Предстоятеля, який зможе об’єднати людей. І, звичайно, дуже важливо, щоб молитвами й трудами всіх українських православних християн, усіх жителів країни, утвердився мир, який не може бути несправедливим.

Несправедливого миру не буває, і не випадково Святіший Патріарх Кирил у своїх пастирських посланнях Українській Церкві та Українському народові й державному керівництву країни з’єднував ці два поняття — «мир» і «справедливість». Справедливий мир може бути досягнутий тоді і тільки тоді, коли будуть почуті всі люди, коли будуть враховані різні їх уявлення про майбутнє країни і про вектор розвитку її народу, навіть якщо ці уявлення здаються несумісними. Бути в одному домі при різних позиціях — означає домогтися того, щоб всі ці різні позиції якось були примирені, і нічого б не було зроблено такого, що повністю виключить одну з цих позицій, змусить силою відмовитися від того, щоб її зберігати і здійснювати. Будемо сподіватися, що так і станеться, і що Господь допоможе Церкві обрати Предстоятеля, який з’єднає, можливо, по-людськи непоєднуване і в той же час не буде йти на компроміси тоді, коли мова буде йти про вірність або невірність Божій істині і тим вічним моральним цінностям і духовним цінностям, які Господь дає нам в Євангелії.

2Мир, але не ціною несправедливості. Поєднання різних позицій, але не ціною релятивізму відносно Євангельської Божої правди. Ось чого сьогодні Господь чекає від Своєї Церкви. Будемо сподіватися, що це очікування скрізь — і в Україні, і в Росії, і в інших країнах не виявиться марним. І будемо сподіватися, що Господь Сам вкаже — не політики, не журналісти, не інтернет-дискусії з їх сумнівними лідерами, а Сам Господь вкаже Українській Церкві нового Предстоятеля.

Усім миру, усім радості, усім допомоги Божої у добрих справах сердечно бажаю.

Синодальний відділ із взаємин Церкви й суспільства/Патріархія.ru

за матеріалами:http://www.patriarchia.ru

(27)