Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Кожна неділя Великого посту поступово приготовляє і зближає нас до цієї найбільшої події в церковному році і в історії людства – Пасхи Христової, тобто до Божественних страждань Ісуса Христа і Його славного воскресіння.

 

Історія, про яку розповідає нинішнє Євангеліє, відбулася під час останньої подорожі Ісуса Христа до Єрусалиму. Спаситель останній раз нагадав учням про свою долю, яка чекає його у святому місті – про несправедливе засудження і смерть та воскресіння третього дня по смерті. Чуючи ці слова Спасителя, апостоли почали думати про свою участь у долі Ісуса, Його славі лише тут, на землі, а забули про участь у вічній славі свого Вчителя в небі, яку Він обіцяв їм словами: „Істинно кажу вам, ви, що пішли за мною, як настане новий світ, коли Син Чоловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля” (Мт. 19, 28).

 

Церква, читаючи нині Євангеліє про те, як Ісус останній раз заповідав апостолам свої страждання в Єрусалимі, про пиття чаші терпінь Ним самим і його учнями, цим нагадує нам про головний плід посту – єдність, спільноту, зв’язок любові з Богом через очищення покаянням і навернення.

 

Піст, дорогі брати і сестри, готує нас до найбільшого християнського свята – Пасхи. А Пасха, це передусім примирення, з’єднання наново людини з Богом через Христові страждання. І святкування Пасхи, це ніщо інше, як участь у долі Христа, у Його стражданнях і воскресінні, у вічній славі. Отже, основний плід Посту, який християни повинні здобути, це відновити свою єдність любові з Богом і ближніми.

 

Дуже знаменним є те, що у Святому Письмі споживання їжі не мало лише виключно дієтичного та харчового значення, але несло в собі глибокий духовний зміст, який ми сьогодні вкладаємо в слово причастя, тобто спільність та єдність у чомусь. Споживати з кимось запропоновану ним їжу, пити напій, означало вступати з ним в співпричастя, поділяти його життя, брати участь у його вчинках та гріхах, стати учасником долі іншої людини. Так, у східних народів способом поєднання у нерозривне подружжя є споживання спільної чаші під час обряду вінчання подругів. Саме по наших стосунках з ближніми ми можемо перевірити якість нашого посту.

 

Основною причиною наших проблем у стосунках з ближніми є те, що ми часто керуємося засадою справедливості. Ми хочемо, щоб все в житті було чесно, справедливо, ідеально. Але ми самі не є ідеальні і інші люди, з якими зустрічаємося в житті, не є ідеальні у своїй істоті і поведінці. Тому, коли говоримо про любов до ближнього, слід пам’ятати, що любов є не тільки справедлива, а має й інші прикмети: милосердя, терпеливість, покора, лагідність. Ісус, навчаючи людей, казав: „Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48), але Він також закликав прощати образи, бути милосердними, терпеливими, лагідними до ближніх, навіть до своїх ворогів. „Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу” (Мт. 5, 39), „Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6, 36).

 

Коли хтось звертається до нас з проханням про певну допомогу, в нас іноді спрацьовує механізм самозахисту і починаємо боронитися перед цим думками, словами: а чому я маю це робити? чому хтось часто запитує мене про те саме, він вже повинен це знати? чому я маю це робити і тратити свій час для когось? чому я маю легко віддавати свої гроші комусь, які заробляю важкою працею і т.д. Або коли хтось випадково різко, з неналежною повагою звертається до нас, ми починаємо зразу дратуватися, обурюємося. Люди оправдовують себе тим, що мені достатньо своїх проблем, клопотів, що чужі проблеми лише ускладнюють моє життя, ослаблюють людські сили і поглиблюють мій душевний неспокій. А це свідчить про те, що ми є ще далеко від ідеалу, від християнської досконалості. Ми маємо право на повагу, пошану до себе, але слід пам’ятати, що спільне добро завжди має переважати над добром особистим.

 

Причиною такої, часто негативної реакції на потреби ближніх є те, що ми дивимося на життя чисто по-людськи, з прагненням особистої, тілесної користі і не зажди бачимо в них Христа, допуск Божої волі, нагоду здобути Божу ласку для своєї душі ділом милосердя.

 

У 1880 році в Парижі з’явився убого зодягнутий молодий священик, який просився на ніч ліг до місцевого священика. Прибув він із далекого Турину, збираючи кошти на побудову церкви та утримання бідняків. Тим убогим священиком був отець Іван дон Боско, який через багато років пізніше був проголошений Церквою святим. Йому приготували місце на горищі дому. Священик, який прийняв його на ніч ліг, пізніше говорив: „Якби я знав, що це Іван дон Боско, то я б не помістив його на горищі, а надав би йому найкращу кімнату”. Цей священик добре знав, що Христос може прийти до нас як найбільш потребуючий, але так легко про це забув.

 

Отож, коли не все складається в житті ідеально, не дратуймося і не спішімо критикувати, осуджувати за це ближніх, кажучи, що це несправедливо, не правильно, ти повинен це знати, а проявімо тоді любов покірну і терпеливу. Користаймо тим самим з кожної нагоди послужити Христові в особі ближніх і цим здобути для себе добро, ласку освячення і спасіння.Амінь

(17)

Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Основною метою життя щирого послідовника Христа є спасіння, єднання з Отцем Небесним у вічних оселях Його через служіння Богу і ближнім. Щоб досягти цього, християнин повинен «залишити попередній спосіб життя ветхої людини, що зотліває у звабливих похотях»(Єф.4,22), «очистити себе від усякої скверни плоті і духу»(2 Кор.7,1), викорінити в собі все гріховне «і вдягнутися в нову людину, створену за Богом, в праведності і святості правди» (Єф.4,24). Усе це здобувається в постійній боротьбі з гріховними пожаданнями плоті, в якій християнинові допомагає молитва і піст.

 

     Піст і молитва – це засоби до послаблення гріха, ворога нашого спасіння. Вони саме й спрямовані до того, щоб звільнити нашу душу від влади гріха, зробити її здоровою. Піст угамовує почуттєві принади і нахили, які принижують нашу душу, усуває перешкоди до постійної духовної пильності, допомагає стримувати плоть нашу, знесилювати її пристрасті, допомагає їй коритися духові. Молитва постійно має бути в розумі й серці віруючої людини, вона не дає їм осквернятися різними марними думками.

 

     Піст і молитва корисні разом, а окремо вони безсилі. Преподобний Іоанн Ліствичник говорить, що тільки в постника розум молиться тверезо, а в нездержливого він наповнений нечистими помислами. «Хто постить, той стає легким і окриляється, – говорить св. Іоанн Златоуст, – і з добрим духом молиться. Хто постить і молиться, той має два крила, легші від самого вітру: бо такий не дрімає, не говорить багато, не позіхає і не підупадає на силі в молитві»(Бес. на Матф.)

 

     Цю думку стверджує зміст нинішнього Євангелія, в якому розповідається про зцілення Господом Ісусом Христом хворого юнака, що в своїй недузі тяжко мучився, кидався в вогонь або у воду (Мф.17,15). Нещасний батько приводив свого сина до учеників Спасителя, «та вони не могли зцілити його»(ст.16). Згорьований батько, упавши на коліна, благав Спасителя змилуватися над хворим сином і одержав, що просив. За велінням Спасителя, злий дух покинув бідолашного(Мф.17,18).

 

     Після зцілення ученики на самоті спитали Господа, чому вони не змогли порятувати хворого, і одержали відповідь: «Через недовірство ваше»… І, повчивши апостолів про силу непохитної віри, Спаситель сказав: «Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви і посту»(Мф.17,20-21). Ось так звеличує молитву і піст Господь Ісус Христос.

 

     Що ж потрібне для того, щоб молитву віруючого почув Господь і вона була приємна Йому, а нам корисна? Треба, щоб у болящого була щира віра, чиста совість, і гріха щоб не було на ньому. Слово Боже навчає, що «грішників Бог не слухає; коли хто побожний і чинить волю Його, того слухає» (Ів.9,31). Крім того, болящому треба мати міцну віру і надію на Бога. «Істинно кажу вам: коли будете мати віру і не будете сумніватися, говорить Господь Ісус Христос, … то все чого попросите в молитві з вірою, одержите» (Мф.21,21-22). «Але нехай просить з вірою, без жодного сумніву, – пояснює апостол Яків. – А той, хто сумнівається, подібний до морської хвилі, яку вітер піднімає і розвіває.

 

Хай не думає така людина одержати що-небудь від Господа. Людина двоєдушна нестала на всіх шляхах своїх»(Як.1,6-8).

 

     Молитва наша повинна бути щирою і смиренною. Тому і сказано: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4,6), – повчає апостол. На молитві ми не повинні мудрувати і просити того, що може образити святість Божу. Так це було одного разу з апостолами, коли Господь сказав, – «не знаєте, чого просите» (Мф. 20,22). Молитися треба тільки про те, щоб завжди була воля Божа над грішними.

 

     Молитва наша повинна виходити від самого серця і розуму, а не бути самим вимовлянням слів. І, нарешті, молитва наша не повинна обмежуватися тільки зовнішніми обрядами, як і піст – тільки невживанням скромної їжі.

 

     Піст полягає у відмові від усього, що усолоджує смак, у подоланні всяких помислів і бажань гріховних. Молитву і піст нам треба сполучати з осудом своїх гріхів, ми повинні розкаюватися в них і просити в Господа прощення. Де нема вболівання за гріхи і покаяння, там нема ані християнського посту, ані християнської молитви. Тільки істинним постом і молитвою можна прогнати від себе все зле і гріховне.

 

     Часом трапляється і так, що Господь не відразу подає нам те, чого ми просимо в молитві. Господь не приймає наших благань тому, що ми не завжди слухаємо його, не завжди виконуємо Його святу волю. У євангеліста Луки читаємо притчу Спасителя про суддю неправедного, який вирішив задовольнити прохання вдови, щоб вона більш не докучала йому. Своє повчання Господь закінчив такими словами: «Чуєте, що каже суддя неправедний? То чи Бог не захистить обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч, хоч і бариться про них? Кажу вам, що Він подасть їм захист незабаром» (Лк.18,6-8).

 

     Отже, нам «завжди треба молитися і не сумувати» (Лк.18,1), а вірити, що «щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий. Не буде вічно карати й довіку пам’ятати» (Пс.102,8-9). Він обов’язково почує нас і все, що потрібне для нашого спасіння, подасть нам. Бо Отець наш Небесний знає, що нам треба всього цього (Мф.6,32). Амінь. 

(39)

In the name of the Father and the Son and the Holy Spirit! Dear brothers and sisters!

We worship Your Cross, Lord, and glorify Your holy resurrection!

Here we are in the middle of Great Lent. Every person usually starts fasting very zealously. For the first two weeks, we fight hard against our passions, but as time passes, we become exhausted. The Church also knows something about such human weaknesses, that’s why on this Sunday she puts Jesus Christ, who was crucified on the cross, as an example for us.

 

On the third Sunday of Lent St. To strengthen our spirit, the Church tells us in a more special way to read St. Lord’s Cross Hence the name of this Sunday – Sunday of the Adoration of the Cross. We are invited to turn our attention not to our cross that we carry every day, but to the cross that our Lord bore, because His efforts were much more difficult.

 

The Holy Cross should remind us of God’s infinite love for us, Christ’s suffering for us and our duty to courageously bear our cross of daily life. Jesus Christ calls to all of us: “If anyone wants to follow me, let him deny himself, take up his cross daily and follow me… He who does not carry his cross and does not follow me cannot be my disciple” ( Luke 9, 23 and 14, 27).

 

The Church reminds us that we have a strong weapon in the fight against the enemies for our salvation, and that weapon is the Holy Cross. And just this Sunday, the Cross appears before us as a sign of strength, a sign of salvation, and a sign of victory and triumph.

 

As Christians, we must imitate the Lord in everything. First of all, we must imitate Christ’s love, because it was love for man that motivated Him to carry the Cross. If we love God, shouldn’t we deny ourselves and do what He requires of us? We cannot hug God and say we love Him, but we can always show our love. How exactly should it be done? Apostle John tells us about this in his first epistle: “This is love for God: to keep His commandments. And His commandments are not grievous” (I John, 5, 3). Such words as law, commandments, rules, etiquette and others are reluctantly perceived by a person. Because a person understands that something is required of him. But is it difficult to do something and even a big one for the person you love!? Probably not. Because true love pushes a person to feats.

 

On the cross, the Savior of the world performed a great feat – the redemption and salvation of people. By His sufferings on the cross, He gave the cross a special saving power. The Lord Jesus Christ sprinkled, blessed and sanctified it with the righteous blood shed on the cross for the sins of the whole world.

 

The Savior showed us the way to the Kingdom of Heaven with the cross and commanded us to take up our cross and follow Him on the path of self-sacrificing love for God and our neighbors.

 

And the Cross of the Lord as an instrument of world salvation from the very beginning of the Church’s existence became for Christians a “sign of victory”, an object of special devout reverence and worship.

 

Let us bow down, brothers and sisters, to the Honest Life-Giving Cross of the Savior and turn to Him with fervent prayer, so that He, by His almighty grace, may direct us to the saving path of selfless service to Him and people. Amen!

(31)