Всі ми знаємо, що терпіння – одна з християнських чеснот. Але від цього слова створенене інше – терпеливість. Це друге поняття опинилося в наших очах скомпрометованим.
Багатьом відразу здається, що терпеливість – це моральний плюралізм, прийняття гріха, мир і лад з ним.
Хтось, можливо, зі мною не погодиться, але в моєму розумінні терпеливість – зовсім інше. І я дуже бажаю це поняття реабілітувати. Тому що, на мій погляд, саме її, терпеливості, нам дуже часто не вистачає. Підкреслюю, нам – значить, і мені самій теж.
Терпеливість, як мені здається, означає не просто перетерпіти гріхи, недосконалість, недоліки та помилки ближнього, а прийняти цього ближнього… саме як ближнього, як свого, не чужого.
Не вважати себе кращим за нього — навіть якщо ми дійсно встигли вже навчитися тому, чому він ще не навчився, або позбавлені Богом від недоліку, яким він страждає. Не привласнювати собі право суду над ним.
Розуміти, що інша людина – це завжди інший світ, інший життєвий шлях, і не вимагати, щоб ближній наш був схожий на нас і сприймав все так, як сприймаємо ми.
І не нав’язувати йому своїх переконань – навіть якщо анінайменшого сумніву у нас немає в їх (переконань) церковності.
У чому проявляється нетерпеливість?
Іноді – в постійних претензіях до оточуючих, до близьких, до одноприхожан, в бажанні повчати, обсмикувати: «Ви, жінко, переступили поріг храму в чоловічому одязі… Ви думаєте, це дрібниці?!»; «Я бачила, ти морозиво куштував, а сьогодні, дивлюся, причащатися зібрався?!»… Причому нерідко претензії виявляються або просто надуманими, або – породженням зайвої нервової чутливості та церковних марновірств.
Напевно, таких людей не можна засуджувати і можна зрозуміти: адже вони по-своєму щирі. Їх зачіпає те, що уявляється їм неблагочестивим, неблагоговійним, їх травмує порушення правил – справжніх або надуманих, але правил – які вони прийняли як правила свого життя і якими, як стіною, захищаються від життя ворожого. Але при цьому вимогливі прихожанки не усвідомлюють, що самі ранять інших людей, і ранять часом жорстоко – адже в церкві, в храмі людина беззахисна.
Брак любові… Але не тільки в ньому причина нетерпеливості. Для того, щоб побачити її глибше, краще всього звернутися до себе самої, до тієї самої колоди у власному оці.
Моя нетерпеливість проявляється інакше, ніж нетерпеливість згаданих вище жінок. Я буваю нетерпелива, коли стикаюся з нерозумінням, з помилками людей – найчастіше моїх старих друзів і колег – стосовно Православ’я та Церкви.
Ну дратує мене, розумієте, дратує завзятість в неуцтві! «Бог має бути в душі, навіщо всі ці ритуали в церкві?!»; «Я сам з Богом розберуся, священики як посередники мені не потрібні»; «Людина сама повинна рішення приймати, а релігія їй готові відповіді нав’язує…» Скільки можна ці дурощі повторювати!..
… Наче я сама свого часу не хапалася за ці дурощі. Я перехворіла всіма хворобами гордовитої інтелігентської свідомості, я хворіла ними не рік і не два. Так, я видужала – в тому, принаймні, сенсі, що в Церкву прийшла, – але так пізно, що навряд чи можу бути суддею чужим запізненням, хоч би і непоправним.
Проте я забуваю про це, і, коли виникає суперечка, поводжуся так агресивно та нетерпеливо, що можу великих дров наламати. Принаймні двох своїх старих подруг я вже поранила, і досить відчутно. Адже вони свого часу допомагали мені, підтримували, були дуже мені потрібні! Тепер я забуваю бути милостивою до них – а чому забуваю? Звідки вона, моя нетерпеливість в подібних випадках, в чому її причина?
В моїй любові до Істини, в ревнощах по ній? Та ні ж…
Причина – в якомусь моєму власному внутрішньому неблагополуччі, яке мені не вдається поки зрозуміти. Я тільки здогадуюся: хвороблива реакція на чужі вислови може бути пов’язана з неусвідомленою невпевненістю, з легкодухістю, з маловір’ям – такий ось психологічний парадокс.
Але не мене однієї це стосується. Принаймні часто, якщо не завжди, дійсна причина нашої нетерпеливої, жорсткої, різкої поведінки, нашої агресії – не в особистому нашому благочесті і благоговінні і не в любові до Істини. Істинно благоговійна людина, до речі, не буде шуміти в храмі; та й в приватній розмові буде намагатися внутрішній свій храм не поганити, не впустити в душу роздратування та злість.
Причина в іншому – у внутрішньому нашому зубожінні, яке шукає компенсації; в душевній та духовній нестійкості; а у когось, можливо, – в образі на людей, в незадоволенні власним життям, в прихованій знедоленості.
До віри всі приходять щиро, ні в чиїй щирості тут мати сумнів не потрібно. Але біда ще і ось в чому: адже ми не змінюємося миттєво, не перероджуємося за один день, – прийшовши в Церкву, ми багато в чому залишаємося колишніми.
Тут-то і підстерігає нас, як мені здається, пастка: замість того, щоб звільнятися від своїх зовсім не кращих якостей та станів, людина знаходить для них вище виправдання, в думках сама для себе їх «освячує». Вона вже не просто запальна та гнівлива, а «гаряча у вірі». Не просто властолюбна та деспотична, а «ревнує про належний порядок в храмі». Не просто любить в глибині душі своїй принижувати інших, а «наставляє тих, що заблукали на шлях істинний з необхідною і рятівною для них строгістю».
Проте, приклад протилежний. Я знаю людей – не багатьох, але знаю, — які, прийшовши до віри та воцерковившись, свідомо вибрали для себе дуже строге життя. Вони розпочинають та завершують день довгим, часом чернечим правилом, неухильно дотримуються усіх постів – теж за монастирським статутом (куди мені до цього!), щосуботи та кожен недільний день неодмінно відвідують богослужіння.
Нерідко їх благочестя – в даному випадку справжнє, що йде від серця – виражається і в зовнішньому вигляді. Причому це не «їжакові рукавиці», ні, це їх особиста внутрішня потреба: «Я вже не зможу інакше, навіть якщо захочу», – сказала мені одна з таких християнок.
Але що цікаво: і вона, і всі інші, ті, кого я в цій групі моїх знайомих пригадала, – дуже далекі від того, щоб нав’язувати свій вибір, свій спосіб життя оточуючим. Вони абсолютно спокійно та цілком доброзичливо ставляться до тих своїх братів і сестер, які не наслідують або не у всьому наслідують їх приклад.
У них, у цих моїх воістину благочестивих знайомих, є, як я підмітила, правило:розмова на тему способу життя можлива лише якщо ближній (гість, друг і так далі) сам її розпочне. Ближні, оточуючі поряд з такими православними вільні. Саме тому, вважаю, що внутрішніх причин бути агресивними, деспотичними, нетерпеливими у таких людей немає: причини зжиті.
До речі, чи не тому ці християни так благотворно впливають – не тільки на недосконалих єдиновірців, але і на невіруючих, що відкидають Православ’я людей? Часом від однієї тільки м’якої усмішки такої людини – та від самого її зовнішності! – користі (у місіонерському сенсі) буває більше, ніж від усієї моєї, наприклад, бурхливої балаканини.
Я давно вже підмітила: чим духовніше насправді людина, тим вона терпеливіша. Можна те ж саме інакше сказати: чим строгіша людина до самої себе, тим менше у неї бажання бути строгою до оточуючих. Звичайно, буває так, що людина вимушена бути строгою: через обов’язок, посаду, внаслідок покладеної на неї відповідальності – але вона не буде шукати задоволення в строгості до інших, якщо вона дійсно строга до себе і від цього духовна.
Де ще спостерігається нетерпеливість? Клінічну картину нетерпеливості дають інколи форуми православного сегменту інтернету (про решту всього інтернету я не кажу, що про нього говорити). Створюється враження, що інший учасник, збираючись на форум, бере з собою з дому віртуальну дубину або батіг, а ось сумнів в своєму праві завдавати ударів, в праві повчати інших – якраз вдома і залишає. І не пам’ятає, мабуть, слів Спасителя: «Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм» (Мф. 11: 29).
Марина Бірюкова
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №2
(1621)