«Матусю, пробач мені!» – ридає п’ятирічна дочка, що стоїть поряд зі мною. А я зціплюю зуби і розумію, що зараз відшльопаю її. Насилу стримую себе, прошу: «Лізо, будь ласка, іди, я зараз не можу тебе пробачити!»

Мене просто трясе від гніву – тільки що ця дівчинка валялася на підлозі, била руками і ногами і методично кричала: «Машка – дурепа! Вона зламала мою іграшку!». Тридцять хвилин. Або годину? А може, вічність?

У кутку тихо схлипує Маша, яка вже сто разів теж вибачилася і перед Лізою, і переді мною. Але це не допомагало. Дикі крики ридаючої Лізи розносилися, напевно, по всьому під’їзду. Вона розбудила однорічну сестричку. Розшпурляла все, що потрапило під руку.

І тут я виходжу з себе. Моє терпіння, далеко не ангельське, лопає з тріском: це я кидаю в раковину ложки зі столу. Ліза відкриває одне залите сльозами око і стежить нишком. Після того, як я ривком піднімаю її з підлоги і додаю ляпаса, Ліза змінює тему плачу.

Гріх – НЕ пробачити

Тепер ці стогони йдуть під гаслом: «Пробач мені, матусю! Ти не можеш мене не пробачити, це гріх!»
А я не можу пробачити! Тому що усе ще кипить всередині. І тому, що я розумію, що зараз вона не просить вибачення. Вона мене шантажує ним.

Вона хоче, щоб все стало добре, щоб я перестала злитися, щоб світ повернувся в свій звичний стан. І лише тому їй потрібно почути від мене заповітні слова:«Гаразд, я тебе прощаю, все добре!»

Потрібно сказати, що найчастіше вона виривала у мене ці слова. І настільки потім звикла до того, що слова «пробач мені» потрібні для того, щоб «все стало добре», що почала говорити їх з приводу і без. Вона говорила їх разів сто на день – про всяк випадок. Якщо хтось отримав двійку, вона говорила «пробач мені».

Якщо хтось поряд впав, вона теж говорила «пробач мені», хоча була зовсім ні при чому. Вона говорила ці слова, коли розбивався кухоль, коли у мене боліла голова, коли її зраджували друзі. Вона, ображалася на них, розуміла їх неправоту, але просила вибачення.

І це не мало ніякого стосунку до смирення, ці слова перетворилися у Лізи в магічну формулу. Дитяча тривожність з’єдналася дивним чином з церковною риторикою: «Раптом, якщо я не вибачуся, трапиться щось погане?» І нам довелося боротися зі словами «пробач мені».

«За що?» – запитувала я і вимагала відповіді. Відповідь мала бути гранично чіткою та конкретною. Тому що просити вибачення загалом або про всяк випадок легше, ніж за дійсно щось конкретне, за якусь провину, за справжню провину.

Тому що самому проханню про прощення повинні передувати праця душі, усвідомлення своєї неправоти, свого промаху, помилки. Саме тому найчастіше по-справжньому важко просити вибачення відразу, в запалі.

Справжнє прощення

Справжнє прощення приходить і після якогось переживання своєї образи: «Ось, мене тут образили, не зрозуміли, мені тут не те сказали, я найнещасніша в світі людина». А чи такий ти нещасний? А не чи ти образив? А чи у всьому ти був правий?

Час дає можливість зрозуміти і побачити себе з боку. Іноді достатньо і години, а іноді багатьох років, щоб вибачитися щи­ро, по-справжньому.

Але в цій історії про дівчинку Лізу є ще одна сторона – шантаж прощенням. Коли тебе ставлять до стінки «правильними словами» і вимагають прощення, до якого ти не готовий. Але ж ти повинен пробачити! Ти ж християнин! Як тут бути? Пробачити, щоб залишитися християнином? Або не пробачити і зробити гріх?

З одного боку, ніколи не варто догоджати шантажисту, нехай навіть п’ятирічному, та заохочувати шантаж. З іншого, адже теж хочеться, щоб все стало добре, щоб всі перестали ридати, а твоє «непрощення» лише провокує подальші ридання. І думати тверезо в такій гарячій ситуації теж не виходить.

Зараз, коли пройшло вже років десять, а то і більше, коли Ліза стала великою і чудово-уважною, коли можна про все поговорити, я можу спокійно поміркувати про те, що було.

Так, напевно, потрібно було сказати «прощаю», просто щоб заспокоїти дітей. А потім, коли вони будуть у нормальному стані, поговорити з ними. Обговорити ситуацію, розкласти по поличках.

Найчастіше до цього не доходило, просто тому, що дітей багато, мама одна, сил мало, а щодня новий сюрприз.

Напевно, треба було дійсно акцентувати не на тому, що християнин повинен, ну просто-таки зобов’язаний, всіх прощати, а на тому, що людина навчається прощати все життя, що пробачити – важко, іноді майже неможливо, що вибачитися – це не те ж саме, що попросити морозиво.

І що не треба просити вибачення про всяк випадок і просто так, щоб тільки задобрити того, від кого ти залежиш.

Але як би там не було, нам вдалося це зрозуміти і усвідомити, нехай не відразу. Поступово я навчилася менше злитися на Лізу через її істерики. Ліза теж росла і розумнішала. І раптом виявилось, що ось ці страшні крики та шкідливості відійшли разом з дитячим лепетом та молочними зубками.

І тепер ми можемо спокійно говорити про прощення, ми навчаємося прощати один одного, ми виявилися однодумцями. І це те, що радує і дивує мене завжди: виявляється, діти не завжди кричать та скандалять.

Ні, вони зростають, вони розуміють тебе, сидять поряд та сміються, коли ти розповідаєш про те, як іноді вони поводилися, і говорять: «Добре, що ми є один у одного».

(25)