Запитання: Чи очистився від пристрастей розбійник, який був розп’ятий праворуч від Христа? Він же нічого не встиг зробити у своєму житті, лише покаявся, а Христос пообіцяв йому рай того ж дня. Адже в рай з пристрастями людина увійти не може.

Відповідає професор МДА, доктор богослів’я Олексій Ілліч Осіпов:

Скажу одну дивну річ: жодної пристрасті ми в собі викоренити не можемо.  Викорінити їх може лише Бог, Христос. І викорінює Він ці пристрасті в залежності від щирості нашого покаяння. Розбійник покаявся від усієї душі, і Господь очистив його від пристрастей. Це дуже важливо зрозуміти.

Але треба врахувати, що покаятися від усієї душі не так просто, якщо ми не спонукаємо (не примушуємо) себе до покаяння в звичайних, повсякденних гріхах.  Іоанн Кронштадський дає нам дуже гарний приклад. Якщо прочитати його щоденник, то можна помітити, що він був людиною не безпристрасною. Він описує про те що і гнів, і заздрість, і марнославство виявлялися в ньому. Але як він до цього ставився? «Прости мене, Господи, я знову позаздрив». «Прости мене, Господи, я впав у марнославство». Відразу ж просив від усієї душі прощення у Бога. І пише після цього: «І знову Господь дав мені простір в душі».

Господь хоче нас очистити, Він любить нас, нам треба це врешті зрозуміти. А від нас вимагається лише щире благання в Бога прощення за те, що ми звершуємо. Якщо буде бажання і певне примушування (спонукання) себе жити по заповідям, то Господь готовий нам допомогти. «Я вчора, сьогодні, і вовіки той самий!», – говорить Христос своїм учням. Він завжди поруч з нами. Наше завдання звертатися до нього з покаянням якомога частіше.

Не чекайте поки ви підете до священика. До священика прийдемо і на сповіді скажемо найголовніше. Каятися ж треба відразу. Тому святі отці дають нам прекрасну молитву, яка допомагає нашому покаянню:Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного. Якомога частіше промовляйте від душі цю молитву, привчайте себе до цієї молитви і отримаєте велике благо. Радість в душі будемо мати, тому що Господь буде нас очищувати, як очистив розбійника. Тому що ми всі розбійники. І шкода, якщо хтось з нас цього в собі не бачить.

І тоді Господь очистить і введе в своє Царство. Не через те що ми щось зробили, а тому що ми від усієї душі каємося. «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене». Ось молитва, яка ніколи не повинна залишати нашу душу.

(31)

Що таке Причастя?

Головне таїнство Православної Церкви, за допомогою якого християни поєднуються із Господом Ісусом Христом через причастя Його Тіла і Крові під виглядом хліба і вина. За Євангелієм, це заповідав робити Сам Ісус. Перші християни, за свідоцтвом книг Нового Завіту, з самого початку збиралися щонеділі для “преломлення хліба” – так в давнину називали Причастя.

За тлумаченням святителя Іоанна Златоуста, Тіло Христове, яке ми приймаємо у святому Причасті, є тим самим тілом Ісуса Христа, що страждало на хресті, воскресло та було вознесено на Небо, а Кров Христова — тією ж самою, що була пролита заради спасіння світу.

Навіщо причащатися?

Причастя є таїнством, яке поєднує християн реально із Богом. В шостій главі Євангелія від Іоанна Ісус Христос розповідає про Себе як про Хліб життя: “Я – хліб живий, що з неба зійшов: хто їстиме цей хліб, буде жити вічно; а хліб, котрого Я дам, є Плоть Моя, котру Я віддам за життя світу. Істинно, істинно кажу вам: якщо не будете їсти плоті Сина Людського і пити крови Його, то не будете мати в собі життя. А хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його останнього дня, бо плоть Моя справді є їжа, і кров Моя справді є питво. Хто їсть Мою плоть і п‘є Мою кров, у Мені перебуває, і Я – в ньому. Як послав Мене живий Отець, і Я живу Отцем, так само й той, що їсть Мене, жити буде Мною”.

За словами святителя Іоанна Дамаскіна, Тіло і Кров Христови очищують людину від усілякої скверни та відганяють усяке зло. Ми стаємо “причасниками Божества”, як пише св. апостол Петро, “своїми” для Бога, Його народом. В той самий час ми поєднуємося і один з одним, “тому що усі ми, що причащаємось від єдиного хліба, стаємо єдиним тілом Христовим, єдиною кров’ю і членами один одного”, пише Дамаскін, перефразуючи слова з послання апостола Павла до Ефесян.

В Новому Завіті Церква Божа, тобто зібрання усіх християн, називається Тілом Христовим. Бути в Церкві Ісуса Христа можна тільки через реальне поєднання із Ним, тобто через Причастя.

Причащатися конче необхідно для того, щоб спастися і мати життя вічне. Адже спасіння у православному християнському світогляді — не зовнішня подія для людини (на кшталт зміни гніву Божого на милість), а внутрішнє переродження, здатність людини жити в повноті любові і благодаті через поєднання із Самим Богом.

Достойно і недостойно

“Хто буде їсти хліб цей, або питиме чашу Господню недостойно, матиме провину перед Тілом і Кров’ю Господніми. Нехай же досліджує себе людина, і таким чином нехай їсть від хліба цього і п’є з чаші цієї. Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є осуд собі, не розмірковуючи про Тіло Господнє. Ось чому поміж вами багато немічних і хворих, і чимало помирає” – так пише ап. Павло в 11 главі Першого послання до Коринтян. До Причастя треба підходити свідомо, розуміючи, що жодна людина у світі не є гідною того, щоби прийняти Тіло і Кров самого Бога.

За Златоустом, достойне причастя — таке, що супроводжується духовним трепетом і гарячою любов’ю, вірою у реальну присутність Христа в Святих Дарах та усвідомленням величі святині.

Для того, щоби випробувати свою совість перед святим Причастям, християни сповідують гріхи. Не можна підходити до Чаші у стані смертного гріха, наприклад, після аборту, відвідин гадалки, перелюбу чи живучи у т.зв. “цивільному шлюбі”. Такі гріхи вимагають щирого покаяння та виправлення життя, тільки тоді можливе Причастя. Сповідь перед Причастям — не тільки благочестива традиція, а й реальна допомога людині очиститися. До того ж, це можливість безпосередньо поспілкуватись із священиком про найголовніше.

Для того, щоб причаститися, також треба перебувати в мирі з усіма людьми, принаймні не мати бажання помститися. У стані ворожнечі чи ненависті прийняти таїнство неможливо. Господь Ісус Христос сказав: “Якщо ти приносиш до жертовника дар твій і там пригадаєш, що брат твій щось має супроти тебе, залиши дар твій перед жертовником, і піди, помирися перше з братом твоїм, і відтак прийди й принеси дар свій”.

Як часто причащатися?

Сам чин літургії, на якій освячуються хліб і вино, правиться для того, щоби причастилися усі, хто приймає участь у цьому богослужінні. В літургії можуть бути лише учасники, і не можуть — глядачі. Участь у літургії та причастя, на жаль, стали “індивідуальною” справою кожного християнина, втім, насправді це є справою загальною, бо походить з самої сутності Церкви. Спільне причастя усіх вірян за літургією було настільки самоочевидним, що ухилення від цього принципу розглядається у церковних канонах як відпадіння від Церкви: “Усіх вірян, що входять до церкви та слухають писання, але не перебувають на молитві та святому причасті до кінця, як таких, що роблять безчиння, треба відлучати від спілкування церковного”, – говориться у 9-му Апостольському правилі. А правило 80 Шостого Вселенського собору говорить, що ті, хто без поважної причини не причастилися 3 неділі поспіль, самі себе фактично відлучили від Церкви.

Варто прагнути того, щоби причащатися усякий раз, коли приходимо на літургію. Почуття недостойності — не привід для того, щоби ухилятися від Причастя. Ось що писав з цього приводу преподобний Іоанн Касіян: “Ми не повинні ухилятися від Причастя Господнього з причини того, що усвідомлюємо себе грішниками; проте ще більше й більше зі спрагою потрібно поспішати до нього для лікування душі й очищення духу, втім, з таким смиренням духу й вірою, щоб, вважаючи себе недостойними прийняття такої благодаті, ми бажали більше ліків для наших ран. А інакше і раз на рік не можна достойно прийняти причастя, як дехто робить… які достоїнство, освячення і благотворність небесних таїнств розцінюють так, що думають, нібито приймати їх повинні тільки святі, безпорочні; а краще було б вважати, що ці таїнства через передачу благодаті роблять нас чистими й святими. Вони насправді більше гордощів виказують, ніж смирення, тому що коли приймають [святі Тайни — причастя], то вважають себе достойними. А набагато правильніше було б, щоби ми із тим смиренням серця, коли віруємо й сповідуємо, що ніколи не можемо достойно доторкатися до святих Таїн, щонеділі приймали їх для зцілення наших недугів”.

“Кого нам похвалити? – запитує св. Іоанн Златоуст. – Чи тих, хто причащається раз на рік; чи тих, хто часто; чи тих, хто рідко?” І відповідає: “Ні перших, ні других, ні третіх, але тих, хто причащається із чистою совістю, з чистим серцем, з бездоганним життям. Такі нехай завжди підходять, а не такі — ніколи. Чому? Тому що прикликають на себе суд, осуд, кару й муку… Ти удостоєний трапези духовної, і потім знову скверниш уста нечистотою? Ти намастиш себе миром і потім знову наповнюєшся зловонням? Приходячи до причастя через рік, невже ти вважаєш, що сорока днів достатньо для очищення твоїх гріхів за увесь час? А потім пройде тиждень, і ти знову робиш те саме? Сорок днів ти витрачаєш на відновлення здоров’я душі, а може бути, навіть не сорок, і думаєш умилостивити Бога? Ти жартуєш, чоловіче! Говорю це не для того, щоб заборонити вам причащатися раз на рік, але більше бажаючи, щоб ви безперестанно приймали Святі Тайни”.

(121)

Христианские же правила даны для всех – и для детей, и для взрослых. Но главное правило будет одно: воспитание детей не должно идти в разрез с личной жизнью взрослых.

                                                                Разговор

 – У нас такая проблема: сын дружит с мальчиком из соседнего подъезда. Родители у него совершенно мирские люди, не ходят в храм, телевизор смотрят постоянно, ребенок у них в компьютерные игры играет…

 – Так ведь большинство из нас именно в таких подъездах и живут. В чем же проблема?

– Они общаются на улице, наш сын слышит и про эти игры, и про передачи разные. А если он в гости пойдет к ним, а там всё это? Стоит ли им общаться дальше?

– Что же вы предлагаете? Запретить ребенку дружить с соседом?

– Я даже не знаю… Друзья, конечно, нужны, но… Не хочется, чтобы он всё это видел и слышал… Как же быть?

– Ребенка воспитывает семья, а не друзья. Хотя бывает и наоборот. С другом ваш сын проводит в разы меньше времени, чем с вами. Вот и будьте для него примером христианской жизни. Тем более и ваш муж верующий, и другие родственники.

– Мы это понимаем, но всё же… Улица… Переживаю я за сына…

Мысли вслух

Примерно такой разговор произошел у меня с одной знакомой молодой мамой. Разговор был, конечно, больше, но не будем вдаваться в глубоко личные подробности. Главное – обозначена проблема: отношения детей из церковных и нецерковных семей, а если посмотреть еще глубже – отношения самих семей, а еще и еще глубже – верующая семья и… всё остальное.

Действительно, верующие родители изо всех сил стараются оградить своих детей от дурного влияния. Это и телевидение, и компьютер, и многое другое. Понятно, без компьютера и телевизора подчас не обойтись. Главное – самим взрослым как можно реже включать пресловутый «ящик» и не просиживать столь быстро пролетающие часы перед монитором компьютера. А бывает так сложно удержаться: зашел в интернет вроде бы по делу, да как на беду старый школьный друг оказался «он-лайн»… Вот и пролетело драгоценное время. Важно не забыть: ограждая и детей от чего-то, ограждать от того же самого и самих себя. Думаю, что эффект будет гораздо больше. Ребенок должен видеть, что именно интересует родителей. Простой пример: я не думаю, что многие курящие родители обрадуются, если вдруг узнают, что их дети-школьники «попробовали» сигареты. Но будет ли эффективен запрет, если дети видят отрицательный пример родителей? Поэтому разграничение «взрослым – можно, детям – нельзя» здесь не работает. Христианские же правила даны для всех – и для детей, и для взрослых. Но главное правило будет одно: воспитание детей не должно идти в разрез с личной жизнью взрослых.

Общаться / не общаться?

Все-таки, как быть? На самом деле ответить на этот вопрос однозначно нельзя. Не запретишь же ребенку общаться со сверстниками! Оградить ребенка от общения со всеми нецерковными и неверующими попросту невозможно. Хотя сейчас во многих городах есть не только воскресные школы и православные гимназии, но и православные детские сады, группы дополнительного развития и даже православные спортивные секции. Во многом это помогает в воспитании, поспорить здесь очень сложно. Ребенок находится в естественной, если можно так выразиться, «среде обитания»: молитва, участие в богослужении. Только все ли дети верующих родителей и сами родители не смотрят телевизор, не играют в компьютерные игры, не страдают от вредных привычек? Это другой вопрос. Верующий, как бы нам этого ни хотелось, не означает безгрешный. «Будьте совершенны, как совершен Отец ваш Небесный» (Мф. 5: 48). Господь не сказал: вы уже совершенны. Он дал направление. И зная направление, нужно не только не сбиться с пути, еще важнее не думать о том, что ты продвинулся по этому пути больше, чем есть на самом деле: «Благодарю тебя, Господи, что я не такой, как прочие человецы. Телевизор не смотрю, в видеоигры не играю…»

Поэтому вопрос нужно ставить не так: общаться или не общаться верующим с неверующими? – а: как верующим утвердиться в своей вере и не отступать даже в малом?

Свет во тьме

«Вы – соль земли… Вы – свет мира. Не может укрыться город, стоящий на верху горы» (Мф. 5: 13–14). Как было бы хорошо укрыться от окружающего мира с его соблазнами, пороками и всеми прочими составляющими. Но Господь Иисус Христос призывает к другому. Быть светом и солью, городом на верху горы. Попросту – быть христианами и свидетельствовать об этом всем тем, кто еще не христианин. Свет необходим для того, чтобы освещать тьму, чтобы был виден путь. Можно передвигаться и в полной тьме, на ощупь. Только далеко ли так уйдешь?

Каждый из нас, христиан, может стать таким светильником для всех тех, кто еще не увидел света Христова. Поэтому нужно не опасаться того, что кто-то дурно повлияет на наших детей или на нас самих, а самим оказывать влияние.

«И, зажегши свечу, не ставят ее под сосудом, но на подсвечнике, и светит всем в доме» (Мф. 5: 15). Свечой нашей веры Господь может зажечь и сердца других людей, особенно тех, кто окружает нас. Если же мы опасаемся, что свечу кто-то может затушить (ведь не всё так спокойно в житейском море – случаются и ливни, и сильный ветер), то главное – молитва о том, чтобы Господь сохранил этот огонек. «Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного (Мф. 5: 16). Наверное, эти евангельские слова стоит вспоминать как можно чаще. Если свет родительской веры будет ярко освещать жизненный путь ребенка, то некоторые страхи пройдут сами собой. Ответственность за себя, за своих детей несем мы сами, а не соседский мальчик или кто-то еще. Если не воспитаем сами, то тогда, и правда, может воспитать кто-то другой. А воспитание – это и подвиг, и обязанность родителей. Ведь, по словам святителя Иоанна Златоуста, именно воспитание делает родителей – родителями: «Не одно рождение делает отцом, но хорошее образование; не ношение во чреве делает матерью, но доброе воспитание. Если рождаемые тобою дети получат надлежащее воспитание и твоими заботами наставлены будут в добродетели, это будет началом и основанием твоему спасению, и, кроме награды за собственные добрые дела, ты получишь великую награду за их воспитание».

(23)

«Матусю, пробач мені!» – ридає п’ятирічна дочка, що стоїть поряд зі мною. А я зціплюю зуби і розумію, що зараз відшльопаю її. Насилу стримую себе, прошу: «Лізо, будь ласка, іди, я зараз не можу тебе пробачити!»

Мене просто трясе від гніву – тільки що ця дівчинка валялася на підлозі, била руками і ногами і методично кричала: «Машка – дурепа! Вона зламала мою іграшку!». Тридцять хвилин. Або годину? А може, вічність?

У кутку тихо схлипує Маша, яка вже сто разів теж вибачилася і перед Лізою, і переді мною. Але це не допомагало. Дикі крики ридаючої Лізи розносилися, напевно, по всьому під’їзду. Вона розбудила однорічну сестричку. Розшпурляла все, що потрапило під руку.

І тут я виходжу з себе. Моє терпіння, далеко не ангельське, лопає з тріском: це я кидаю в раковину ложки зі столу. Ліза відкриває одне залите сльозами око і стежить нишком. Після того, як я ривком піднімаю її з підлоги і додаю ляпаса, Ліза змінює тему плачу.

Гріх – НЕ пробачити

Тепер ці стогони йдуть під гаслом: «Пробач мені, матусю! Ти не можеш мене не пробачити, це гріх!»
А я не можу пробачити! Тому що усе ще кипить всередині. І тому, що я розумію, що зараз вона не просить вибачення. Вона мене шантажує ним.

Вона хоче, щоб все стало добре, щоб я перестала злитися, щоб світ повернувся в свій звичний стан. І лише тому їй потрібно почути від мене заповітні слова:«Гаразд, я тебе прощаю, все добре!»

Потрібно сказати, що найчастіше вона виривала у мене ці слова. І настільки потім звикла до того, що слова «пробач мені» потрібні для того, щоб «все стало добре», що почала говорити їх з приводу і без. Вона говорила їх разів сто на день – про всяк випадок. Якщо хтось отримав двійку, вона говорила «пробач мені».

Якщо хтось поряд впав, вона теж говорила «пробач мені», хоча була зовсім ні при чому. Вона говорила ці слова, коли розбивався кухоль, коли у мене боліла голова, коли її зраджували друзі. Вона, ображалася на них, розуміла їх неправоту, але просила вибачення.

І це не мало ніякого стосунку до смирення, ці слова перетворилися у Лізи в магічну формулу. Дитяча тривожність з’єдналася дивним чином з церковною риторикою: «Раптом, якщо я не вибачуся, трапиться щось погане?» І нам довелося боротися зі словами «пробач мені».

«За що?» – запитувала я і вимагала відповіді. Відповідь мала бути гранично чіткою та конкретною. Тому що просити вибачення загалом або про всяк випадок легше, ніж за дійсно щось конкретне, за якусь провину, за справжню провину.

Тому що самому проханню про прощення повинні передувати праця душі, усвідомлення своєї неправоти, свого промаху, помилки. Саме тому найчастіше по-справжньому важко просити вибачення відразу, в запалі.

Справжнє прощення

Справжнє прощення приходить і після якогось переживання своєї образи: «Ось, мене тут образили, не зрозуміли, мені тут не те сказали, я найнещасніша в світі людина». А чи такий ти нещасний? А не чи ти образив? А чи у всьому ти був правий?

Час дає можливість зрозуміти і побачити себе з боку. Іноді достатньо і години, а іноді багатьох років, щоб вибачитися щи­ро, по-справжньому.

Але в цій історії про дівчинку Лізу є ще одна сторона – шантаж прощенням. Коли тебе ставлять до стінки «правильними словами» і вимагають прощення, до якого ти не готовий. Але ж ти повинен пробачити! Ти ж християнин! Як тут бути? Пробачити, щоб залишитися християнином? Або не пробачити і зробити гріх?

З одного боку, ніколи не варто догоджати шантажисту, нехай навіть п’ятирічному, та заохочувати шантаж. З іншого, адже теж хочеться, щоб все стало добре, щоб всі перестали ридати, а твоє «непрощення» лише провокує подальші ридання. І думати тверезо в такій гарячій ситуації теж не виходить.

Зараз, коли пройшло вже років десять, а то і більше, коли Ліза стала великою і чудово-уважною, коли можна про все поговорити, я можу спокійно поміркувати про те, що було.

Так, напевно, потрібно було сказати «прощаю», просто щоб заспокоїти дітей. А потім, коли вони будуть у нормальному стані, поговорити з ними. Обговорити ситуацію, розкласти по поличках.

Найчастіше до цього не доходило, просто тому, що дітей багато, мама одна, сил мало, а щодня новий сюрприз.

Напевно, треба було дійсно акцентувати не на тому, що християнин повинен, ну просто-таки зобов’язаний, всіх прощати, а на тому, що людина навчається прощати все життя, що пробачити – важко, іноді майже неможливо, що вибачитися – це не те ж саме, що попросити морозиво.

І що не треба просити вибачення про всяк випадок і просто так, щоб тільки задобрити того, від кого ти залежиш.

Але як би там не було, нам вдалося це зрозуміти і усвідомити, нехай не відразу. Поступово я навчилася менше злитися на Лізу через її істерики. Ліза теж росла і розумнішала. І раптом виявилось, що ось ці страшні крики та шкідливості відійшли разом з дитячим лепетом та молочними зубками.

І тепер ми можемо спокійно говорити про прощення, ми навчаємося прощати один одного, ми виявилися однодумцями. І це те, що радує і дивує мене завжди: виявляється, діти не завжди кричать та скандалять.

Ні, вони зростають, вони розуміють тебе, сидять поряд та сміються, коли ти розповідаєш про те, як іноді вони поводилися, і говорять: «Добре, що ми є один у одного».

(25)