Давайте відразу визначимося в розумінні слова « Радоніца ». Корінь слова радий, що означає «радосте» і «радість». Цілком поєднуваним з цим словом і поняття «рід». Чи не треба шукати тут язичницьких одкровень, на кладовищі в дні Радониці ми йдемо, насамперед, до родичів, тобто до тих, хто з нашого роду.

Язичництво в іншому, загальновідомому, спостерігається. Зокрема, про ситуацію початку XX століття так говориться: «До теперішнього часу в деяких місцях існує обурливий звичай супроводжувати післявеликодні поминання покійних диким п’яним розгулом. <…> Все Київське парафіяльне духовенство <…> перестерігає прихожан залишити цей грішний звичай справляти чисто по -поганському пянственну тризну на гробах своїх покійних» (Булгаков С. В. Настільна книга священно- церковно- служителів).

За сто років після даної вказівки мало, що змінилося. Тому перше НЕ МОЖНА, звучить так:

– Поминати покійних горілкою православному християнинові в день їх пам’яті – заборонено. Поширена зауваження, приписане засмученими сарацинами та іудеями святому князю Володимиру Червоне Сонечко, що « Веселість Русі пиття, без пиття Русі не бити» всього лише виправдання невдалої реклами свого релігійного світогляду і не більше того.

На кладовищі ми приходимо, щоб звістити своїм покійним родичам і друзям, що Господь воскрес, як і воскресне кожен з них. Це реальне, живе, побутове спілкування з тими, хто нам дорогий, відображає нашу віру в те, що всі вони і після смерті залишаються прихожанами Церкви Того Бога, Який « не є Богом мертвих, а живих» (Мт 22, 32).

Поминати невеликим обідом на місці поховання цілком прийнятно , пристойно і не забороняється. Тут інше МОЖНА:

– Поїдаючи смачну пасхальну харчі запевняти себе, що небіжчик (-ца) теж поїсти любили. Для чого їмо на цвинтарі? Щоб жити, трудитися і обов’язково молитися про тих , до кого прийшли на цвинтар.

Та й як за них не молитися? По-перше, хочеться, щоб вони «в місці світлому» перебували, по-друге, щоб в віці наступному зустрітися, а по-третє , від того, що молитва про інших Богом цінується більше , ніж про себе коханого.

Все ж запевнення, що пообідати треба за себе і за рідного померлого, сиріч, Міркування від лукавого, та й, як каже один дуже відомий священик, надмірне харчування призводить до непомірного розтягуванню живота, від чого шкіра натягується, і повіки закриваються…

Повинно помітити, що автору цих рядків довелося досить довго відслужити на сільській парафії, куди входило кілька кладовищ, і не один раз зустрічати у дні Радониці поруч з могильним горбком солодко сплячого «поминальнику».

Справа, звичайно, суто особиста, але все ж покійний радості пасхальної чекав, пам’яті доброю і молитовної, а не тризни пересичуватися, пиття гнітючого і сну несамовитого.

Не варто забувати, що поминання покійних твориться віруючими з тим благочестивим наміром, щоб по скоєнні світлого семиденного урочистості на честь Воскреслого з мертвих розділити велику радість Пасхи і з померлими в надії блаженного Воскресіння, радість якого сповістив померлим і Сам Господь, зійшовши в пекло звіщати перемогу над смертю (1 Пет 3 , 18-19).

Нерідко доводилося чути від собратий північноукраїнські і білоруських, а торік і самому спостерігати, як у сільських будинках на вікна виставляють харчі різноманітну і навіть крихти від паски по підвіконню розсипають – із запевненням, що «прийдуть, хто помер» і поласують.

Це чергове НЕ МОЖНА, оскільки засновані дії ці на відвертому язичництві і чаклунстві. Сюди ще треба додати що існують думка, що для поминання на Радоницю потрібно використовувати не великодні освячені яйця, а інші, навіть іншим кольором пофарбовані.

Грубо помиляються і ті, хто запрошує в дні Радониці священика до себе додому, або самі моляться в храмі про тих, хто закінчив своє життя по своїй власній волі, тобто став самогубцем. НЕ МОЖНА цього робити, немає в ці поминальні дні винятки із загального правила св. Тимофія Олександрійського, що забороняє церковне приношення за осіб, самостійно що позбавили себе життя.

Свято Радониці – це не глибоке переживання про смерть рідних і близьких людей, а скоріше, навпаки, в цей день – радість нового народження своїх рідних в іншій, вічного життя.

Перемога над смертю і воскресіння Христа витісняють думки про печалі і тимчасової розлуки з рідними. Так що стогони, голосний плач з голосінням ніяк недоречний у могил тих, кого любили і без кого життя не уявляли.

Сьогодні від вас покійні іншого чекають – вашого радісного і щирого «Христос Воскрес!», І якщо з усією душею і розумом з ними саме так привітаєтеся, то в серці обов’язково почуєте відповідь: «Воістину Воскрес! »

***

За всіма цими не можна криється головне, що відбувається в дні Радониці, – це наша чергова зустріч з минулими рідними та близькими. Зустріч надії і сподівання. Ми молимося за них з проханням до Бога і впевненістю, що прийде той час, коли так само будуть молитися про нас.

З святом.

Христос Воскрес!

(194)