Бриться – грех? Ответы бывалых бородачей

article1623

Борода в XXI веке – это дань православной традиции, рабочая необходимость или утилитарная мода? «Правмир» поговорил с бородачами

Православные бородачи рассказали о том, почему они категорически не бреются, какие выгоды предоставляет им борода и с какими трудностями приходится иметь дело.


 «Апостольские постановления» в книге первой говорят: «Не должно… на бороде портить волосы и изменять образ человека вопреки природе. Не обнажайте бород ваших».

Стоглавый Собор 1551 года – решения которого, впрочем, спустя век на Большом Московском Церковном Соборе были названы написанными с «простотою и невежеством» – строго запретил пострижение бороды. Тем, кто ослушался, полагалась суровая кара: «Аще кто браду бреет и преставится тако, не достоит над ним служите, ни сорокоустия по нем пети, ни просвиры, ни свещи по нем в церковь принести».

Причиной смерти Святых Виленских мучеников XIV века Антония, Иоанна и Евстафия стал отказ обрить свои бороды. Для святых, которые воспринимали человека как образ и подобие Божие, было немыслимо отступить от него.

В конце концов, борода стала пусть и не главной, но одной из причин раскола церквей на Восточную и Западную. Одним из обвинений, которые выдвинули православные греки католикам-латинянам было брадобритие: «И не желают они обратить внимание на Писание, которое говорит: «да не бреете брад ваших» (Лев.19, 27), как и совсем не хотят признать, что лишь женам благопристойно этот вид при творении устроил Бог».

Борода в двадцать первом веке – это дань православной традиции, рабочая необходимость или утилитарная мода?

Иеродиакон Феодорит (Сеньчуков)

врач-реаниматолог:

1017

– Мужчина вообще должен быть с бородой. Бритые мужчины возникли в языческом мире вместе с появлением гомосексуальных традиций в древнем Риме. Кроме того, безбородыми стало удобно быть воинам – чтобы их не схватили за бороду.

Православный человек – человек мирный, он готов защищать отечество, но это не профессиональная его принадлежность. Обязательно должны быть бородаты священнослужители, монахи и, как правило, носят бороды и миряне.

В Лавре Саввы Освященного действовало правило: туда не принимали безбородых. Делали это, кстати, из тех же самых соображений – чтобы как можно дальше дистанцироваться от ассоциаций с гомосексуальностью.

В Лавре жили в кельях, уединенно: безбородых не допускали, чтобы не возникало каких-то греховных подозрений и желаний. Борода была маркированием себя как людей нормальных. Если у послушника не росла борода, его отправляли в Лавру Феодосия Великого – там жили общежитием, все у всех на виду, совершать что-то греховное на людях было сложнее.

Специального канона про ношение бороды нет. Это традиция. Понятно, что в более поздние времена появились другие традиции. Петр Первый поощрял брадобритие, но все это было нам чуждое, взятое с Запада. Я не очень большой русофил, но бритые подбородки – это не православная традиция.

Если посмотреть, во всех православных странах люди носят бороды. В зависимости от того, насколько тесно страна в разные исторические эпохи контактировала с Западом, бород может быть меньше или больше, но они есть всегда.

Лично я не брил бороду никогда – кроме момента обучения на военной кафедре и военных сборов. Отпустил бороду сразу, как только закончил школу. В разные времена она имела разную форму. В молодости, когда я был мирянином, борода была небольшого размера, это была этакая эспаньолка, а, когда стал более воцерковлен, борода выросла большая, окладистая.

Говоря совсем откровенно, форму бороды я поменял, когда у меня умерла жена. Пока супруга была жива, я много занимался наукой и носил такую бороду, которая была более приемлема для той среды, где я тогда общался.

Потом я остался один. Возникли мысли о монашестве, заботы о карьере и науке стали волновать меньше. Сейчас ношу такую бороду, какая соответствует монашескому сану – монаху нельзя ни бриться, ни стричься.

Есть ли неудобства от бороды? Есть такой анекдот: бородатого человека спросили, куда он кладет бороду, когда спит – под одеяло или на одеяло. После этого вопроса спать человек перестал – так крепко задумался. В работе не мешает, а в жизни даже удобней – не надо тратить времени на бритье.

Даже если по каким-то причинам бороду придется сбрить, отпущу ее вновь при первой же возможности. Без нее – это как голым на улицу выйти: наверное, можно, но неловко и неудобно.

Максим Исаев

доктор юридических наук, профессор кафедры конституционного права МГИМО:

– Ношу бороду с 2004 года. Ходить с ней стал после того, как защитил докторскую. Можно сказать, что специфика моей работы способствовала появлению бороды.

Женщинам борода не нравится – легкомысленные они! Борода для православного мужчины – это определенное достоинство и смысл его мироощущения. Будучи с бородой, он принимает на себя определенные обязательства – в первую очередь, соответствовать образу Господа Бога нашего, ведь Господь же создал нас по своему образу. И если посмотрим иконографию, то Господь наш Иисус Христос везде изображен с бородой. Поэтому, надо стремиться к тому, чтобы Ему соответствовать.

Можно вспомнить многие исторические примеры, когда православные люди оказывались в неволе, были понуждаемыми к басурманскому образу жизни, но, тем не менее, оставались православными. И борода в данном случае – это часть традиции православия. Даже не представлю себе митрополита, извините, с босой рожей – ни у нас, ни у греков. Это возможно у католиков и протестантов, но там другие традиции.

В нашем климате борода может быть очень даже полезна – согревает в морозы. Единственный минус – долго расчесывается по утрам.

Владимир Лавров

доктор исторических наук, профессор Николо-Угрешской православной духовной семинарии, главный научный сотрудник Института российской истории РАН:

vladimir_Lavrov

– К концу советской эпохи ношение бороды не приветствовалось, но и не запрещалось. Социализму свойственно стремление к усредненности, одинаковости. И бородачи как-то выбивались из общих рядов строителей коммунизма. Если же борода была окладистая, то она могла свидетельствовать о вере. А верующему не дозволялось быть учителем, офицером и так далее.

Я отпустил бородку, будучи еще некрещеным. Просто кожа слишком раздражалась после бритья. В КПСС занять выгодную должность не рвался. Но коммунисты нередко спрашивали о профессии. И затем выносили вердикт: «Ну, историку можно».

После осознанного крещения, в процессе воцерковления и осознания себя русским стала возникать внутренняя потребность в окладистой бороде. Однако отпустил ее только несколько лет назад – в связи с расставанием с любимой женщиной.

Надеялся, что такая борода поможет преодолеть внутренние страсти и укрепиться в русской православной вере. В некоторой степени она, конечно, помогла, но не более того… Борода уже окладистая и седая, но страсти в сердце и не думают стихать. Хотя, с бородой стыднее…

Александр Басалаев, фотограф, журналист:

 

– Свою бороду я ни разу не сбривал с 1980 года. За это время она была короткая, средняя, длинная, была и такая, что дорастала буквально до пупа. Я говорю в шутку, что моя борода благополучно прожила от московской Олимпиады-80 до сочинской олимпиады.

Появилась борода так: я отслужил в армии, поступил в институт, и вот мы, группа студентов, решили к Новому году отпустить бороды. После Нового года все сбрили, а я нет.

Борода появилась раньше, чем я крестился, и напрямую с православием не связана. Но родился-то я в православной стране! По обе стороны моих родителей в предках казаки. По матери дед, его фамилия была Мордюков, бороду не носил – он воевал, потом работал на руководящих должностях, ему было не положено.

А вот по отцу – Басалаев, он всегда был с бородой. Предки по отцовской линии были из казаков, которые еще с Ермаком покоряли Сибирь. Остались фотографии деда. Может быть, моя борода как-то связана с этими фотографиями – точно я ответить себе не могу.

Вот сейчас пришел мой сын из армии и тоже отпустил бородку, такую молодежную, современную. Я через него пытался понять. Спрашивал: зачем тебе борода, почему носишь? Но и он тоже не смог до конца объяснить. Борода – это что-то подкорковое, передающееся по семейной традиции.

Борода не значит, что я хочу создать себе имидж православного. По работе я часто снимаю в храмах и вижу, что священники иногда посматривают – не у всех же священников растет борода – и вот они посматривают, не то, что с завистью, нет, а оценивающе.

Однажды в Кремле я снимал встречу президента с особой королевских кровей. Дело было сразу после трагедии 11 сентября. И вот тогда редактор мне порекомендовал: перед походом в Кремль сделать бороду из длинной в короткую.

А еще чеченцы иногда спрашивают: тебя на улице не останавливают? И я могу сказать честно: из-за бороды меня не останавливали ни разу. А если и останавливали, то не борода была виновата, а находились другие предлоги. И со времен Советского Союза ничего плохого в адрес своей бороды я не слышал.

Ни жена, ни дети меня не видели без бороды, поэтому и сравнивать не могут. А еще меня приглашали позировать в школу Андрияки, рисовали портреты. Один из них назывался: «Мужик в красной рубахе Саша Басалаев».

(899)

«З дитинства я був поряд зі святим нашого часу» – протоієрей Йосиф Ярема

article1621

 «Хто бо підноситься, буде понижений,

хто ж понижується, той піднесеться»

(Мф. 23, 12)

 

Людина не вибирає місце і час свого народження, але скрізь і завжди, навколо нас живуть люди, які формують наш світогляд і впливають на вибір нашої життєвої дороги.

 

Я народився і зростав у селі Мала Уголька (Тячівський район, Закарпатської області) в той період часу, коли там служив і звершував свій монаший подвиг нині вже святий, преподобний Іов (Кундря) Угольський. Про нього вже дуже багато написано і його «житіє» доступне всім. Проте, на прохання багатьох людей, я сьогодні теж поділюся своїми спогадами про преподобного Іова. Поділюся тим, яким він був у повсякденному житті, адже мені приходилося з дитинства бути поряд зі святим нашого часу.

 

Обставини склалися так, що на Закарпатті після 1960 року не залишилося жодного чоловічого монастиря. Всі обителі були закриті, а монахи насильно були виселені у «мир». Тому ті хто з них мав священний сан, змушені були шукати прихисту у маленьких сільських приходах. Отець Іов, після закриття Городилівського монастиря довго шукав місце для усамітнення, щоб проводити «тіхоє и безмолвноє жітіє» і знайшов «тихоє пристанищє» на руїнах древнього Угольського монастиря. Це був 1962 рік. Тоді село налічувало майже три десятки хат, а гора де оселився прп. Іов взагалі була безлюдна.

 

З Городилівського монастиря отець Іов забрав все своє «монастирське багатство», яке легко приніс у торбині: це були богослужбові книги та необхідні речі для звершення святої Літургії. Та найбільший скарб який приніс отець Іов в Угольку – це справжню християнську любов, яка щедро виливалася на всіх людей, від маленьких діток, до тих хто потребував його молитв, допомоги та поради.

 

        002304
 На місці подвигів древніх святих отців отець Іов збудував маленьку дерев’яну келію, в якій вміщувалися необхідні «блага цивілізації»: дерев’яне ліжко, набите соломою, стіл та полиця для книг. Молився отець Іов лише при світлі воскових свічок та лампад. Неподалік келії, під велетенським деревом отець Іов викопав зовсім невеличку криницю, завглибшки 1 метр, в якій з’явилася кристально чиста вода. Це джерело прослужило преподобному Іову 23 роки і давало в будь-яку пору стільки води, скільки необхідно було для життєвих потреб. Потім, після смерті отця Іова, на протязі року це джерело висохло.

 

Одежа старця Іова була «монастирською»: чорний підрясник і скуфія, які з часом стали сірого кольору, шкіряні чоботи, які сягали колін та довгий плащ, який отець Іов одягав у негоду, коли виходив у село для звершення необхідних треб. Потрібно сказати, що з часу поселення отця Іова на Угольській горі, він ніколи не виходив за церковну огорожу без необхідності і лише прохання людей звершити якісь церковні обряди вдома, змушували отця Іова виходити у «мир». Це було дуже рідко, але коли появлявся старець Іов у селі, про це знали всі і з радістю чекали, що отець Іов принесе у дім Боже благословення.

 

     280px-Job_Ugolsky

 

Зособливою радістю чекали зустрічі з старцем малі діти, бо знали, що для найменших у нього завжди були цукерки. Тому коли з’являвся батюшка у селі, про це миттєво дізнавалися всі діти. Вони вибігали на йому зустріч та всі дружно вітали його. Старець своєю щедрою рукою роздавав кожному по цукерці, гладив по голівці. Діти на радощах забігали далеко вперед, а коли отець Іов наближався до них, знову наперебій вітали його. Батюшка радісно посміхався, знову давав «цукрові кубики» і ніколи не ображався за дитячу «винахідливість».

 

Для всіх отець Іов був справжнім духовним батьком та наставником. Майже у всіх життєвих обставинах люди приходили до нього на благословення і пораду та завжди помічали, що після молитов старця справи йшли успішно. Та найбільшу любов батюшка проявляв до знедолених і бідних людей, часто ставав їх рятівником. Одній убогій жінці отець Іов за свої кошти збудував дерев’яну хатинку, яка стоїть до цього часу, інших одягав, годував, і взагалі своєю щедрою рукою він роздавав все, що мав у своїй убогій келії.

 

Розпочинався день у отця Іова о другій годині ночі: спочатку він вичитував монаше молитовне правило, потім на світанку відправляв Літургію (так до останнього дня свого життя), а після богослужіння приймав людей, які приходили до нього з далеких міст і сіл зі своїми життєвими турботами. У вечірній час о 16 годині служив вечірнє богослужіння. Таким чином, відправляв повне коло уставного богослужіння.

 

     24755.p

 

У літні, теплі дні старець Іов читав Псалтир або акафісти біля своєї келії на лоні природи. Зворушливо було споглядати за такою молитвою праведника, бо навіть пташки небесні підспівували йому і славили Творця. У батюшки був звичай годувати пташок і вони відчували любов старця, тому біля келії отця Іова, яка була під самим лісом, оселилося багато різних гарних пташок, котрі з самого світанку, коли була навколо тиша зустрічали старця веселим, гарним співом. Вони прожили тут до дня смерті отця Іова. 28 липня 1985 року старець відійшов у вічність. Це відчули стривожені птахи зграями кружляли над храмом і келією отця Іова і марно чекали на нього. Під час похорону отця Іова одна гарна, голосна пташка залетіла через відчинене вікно у храм і почала кружляти над домовиною, потім влетіла в олтар і сіла на іконостас. Там вона почала виспівувати дивні мелодії, немов відтворила молитви замість старця Іова. Потім ці пташки ще довго щебетали біля келії, а згодом кудись зникли. Напевно полетіли шукати іншого праведника, з яким би могли разом славити Творця.

 

У повсякденному житті отець Іов був надзвичайно простою людиною. Треба сказати, що отець Іов розмовляв виключно русинською мовою. Він ніколи не говорив ані українською, ані російською мовою з ким би він не спілкувався. Богослужіння також відправляв з нашим «карпатським акцентом». У щоденному богослужінні йому допомагали псаломщиця – монахиня Олександра, яка прийшла до отця Іова із закритого Драгівського монастиря, та пономар – монах Савва, котрий прийшов з отцем Іовом з Городилівського монастиря.

 

До отця Іова приходило багато священників та студентів духовних Семінарій. У літній час майже кожної неділі у храмі відбувалося соборне богослужіння, за участі його духовних чад у священному сані.

 

Часто приходили до отця Іова незнайомі люди, котрі долали тисячі кілометрів для того, щоб поспілкуватися зі старцем і отримати його благословення. Останні кілометри люди долали через гори, адже автобусного сполучення в той час не було. Високопосадовці державного рангу радянської доби, також таємно приїжджали до батюшки, щоб подалі від всюдисущого контролю КДБ таємно охрестити дітей, прийняти таїнство шлюбу, чи вирішити складні життєві питання. Для того, щоб не викликати цікавості у місцевого люду, вони приїжджали до села Драгово автобусом, а потім переодягалися у спортивні костюми і під виглядом туристів обходячи Карпатські гори знаходили старця Іова. Інколи отець Іов, не називаючи імена відвідувачів, казав: «Це були з Москви, Києва, Ужгорода… Як важко людям, коли в їхніх міста і селах є храми, а їм забороняють ходити в церкву (тим, що були на державних посадах)». Скориставшись можливістю я також поділився зі старцем своїми випробовуваннями під час вступу у семінарію. Пригадав, коли подав документи у канцелярію семінарію, тоді, наступного дня це вже знали у відповідних місцевих органах. Відразу викликали моїх братів, які були на державній службі, провели роз’яснювальну роботу і вимагали повернути «заблудшого брата». Я всіляко скаржився старцю на владу, що так пригнічує церкву, а отець Іов слухав і щось зосереджено думав, а потім сказав: «Были ще май тяжкі часы, якых ты не зазнав, а я через оты испытанія пирийшов. Ты ще молодый та добре затям, що ти кажу: сися власть не потрывать и дисять году и всьо ся змінит. Храми будут строити из золотыми куполами, а иси люде, шо типир виру заприщают ище навернутся до Церкви». Це було сказано у 1982 році, а в 1991 році атеїстична влада відійшла в історію.

 

Такі пророцтва були незрозумілими в той час, коли служіння священика обмежувалося церковною огорожею, а «Союз нерушимий» був наймогутнішою державою у світі. Отець Іов говорив, що бути вірним і служити Богові треба при будь-якій владі, за будь-яких обставин, на будь-якому місці. Він казав, що з часу заснування Церкви Христової не було ні одного такого дня, коли б на Землі в молитвах не прославляли Бога. І так буде до кінця світу.

 

    Iov_Ugolskiy

 

Аскетичний дух отця Іова був суровим. Їжа у нього була найпростіша: хліб, картопля, овочі, чай, а в дозволений церковним уставом час «молочна трапеза» (м’ясо отець Іов взагалі не вживав). Риба на трапезі з’являлася рідко і лише тоді, коли під святкові дні добродії приносили свіжу рибу з місцевої річки. Але не завжди рибна трапеза доходила до столу отця Іова. Одного разу, на свято, для старця приготували рибу. Після святкового богослужіння отець Іов трохи затримався в храмі з людьми, а коли вийшов з храму і наближався до своєї келії, до нього підійшли якісь бідні незнайомці на благословення. Побачивши втомлених людей, отець Іов змилувався над ними і запросив до столу. Через деякий час до келії заходить монахиня Ангеліна (родичка о. Іова) і бачить, що за столом сидять якісь незнайомці і усердно смакують рибу. Матушка Ангеліна лише руками розвела, а отець Іов щиро посміхнувся і сказав: «У сих люди тоже празник», а сам залишився з хлібом і водою. При нагоді говорив: «Там де хліб і вода там ніт голода». Він часто говорив, що багато хвороб у людей від неправильного і вибагливого харчування, та від малорухливого способу життя. Сам отець Іов при необхідності проходив більше 20 км в день, бо найближчий автобус курсував за 10 км від села.

 

Але щоденна дорога для отця Іова була від келії до храму. Ми бачили лише зовнішні прояви його любові та щирої молитви. Насправді, його палаюче любов’ю серце бачив Бог і чув його тихі келейні молитви, бо в убогій келії отця Іова ніхто і ніколи не ночував (навіть отець Савва, котрий прийшов з ним з Городилова в Малу Угольку мав окрему маленьку келію).

 

Таємницю чернечого життя сучасним людям важко зрозуміти. Одна поважна світська особа, споглядаючи чернече життя, немов висловила думку сучасного світу про монахів сказавши: «Ми вас любимо, але не розуміємо». Сказано відверто, але треба до нього додати, що йдемо ми до монахів не тому, що ми їх інколи не хочемо зрозуміти, а тому, що ми їх любимо.

 

Любов не підвладна часові і простору. Вона приходить від Бога і повертається до Нього. Тому любов вічна і ніколи не згасає. Ті хто випромінював любов свого серця до людей і після переходу у вічність продовжують любити і молитися за нас у Небесній Церкві.

 

Одним з таких носіїв Христової любові був преподобний Іов Угольський. Як і за час його земного життя так і зараз ми приходимо на місце його подвигів і просимо його молитв і заступництва.

 

Преподобний Іов, за промислом Божим, повернувся до нас своїми нетлінними мощами, щоб у бурхливому світі бути поряд з нами і нагадувати людям про вузьку стежинку, яка веде до Бога. Пам’ятаймо слова апостола Павла звернені до всіх людей: «Браття згадуйте наставників ваших, котрі проповідували вам слово Боже і дивлячись на кінець їхнього життя переймайте їхню віру. Іісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий» (Євр. 13, 7-8).

 

 

Протоієрей Йосиф Ярема,
настоятель храму Різдва Богородиці, с. Арданово,
Іршавського району, Закарпатської області

 

(38)

Радониці. Що «потрібно», а що «не можна» у дні поминання покійних?

ккккккк

Давайте відразу визначимося в розумінні слова « Радоніца ». Корінь слова радий, що означає «радосте» і «радість». Цілком поєднуваним з цим словом і поняття «рід». Чи не треба шукати тут язичницьких одкровень, на кладовищі в дні Радониці ми йдемо, насамперед, до родичів, тобто до тих, хто з нашого роду.

Язичництво в іншому, загальновідомому, спостерігається. Зокрема, про ситуацію початку XX століття так говориться: «До теперішнього часу в деяких місцях існує обурливий звичай супроводжувати післявеликодні поминання покійних диким п’яним розгулом. <…> Все Київське парафіяльне духовенство <…> перестерігає прихожан залишити цей грішний звичай справляти чисто по -поганському пянственну тризну на гробах своїх покійних» (Булгаков С. В. Настільна книга священно- церковно- служителів).

За сто років після даної вказівки мало, що змінилося. Тому перше НЕ МОЖНА, звучить так:

– Поминати покійних горілкою православному християнинові в день їх пам’яті – заборонено. Поширена зауваження, приписане засмученими сарацинами та іудеями святому князю Володимиру Червоне Сонечко, що « Веселість Русі пиття, без пиття Русі не бити» всього лише виправдання невдалої реклами свого релігійного світогляду і не більше того.

На кладовищі ми приходимо, щоб звістити своїм покійним родичам і друзям, що Господь воскрес, як і воскресне кожен з них. Це реальне, живе, побутове спілкування з тими, хто нам дорогий, відображає нашу віру в те, що всі вони і після смерті залишаються прихожанами Церкви Того Бога, Який « не є Богом мертвих, а живих» (Мт 22, 32).

Поминати невеликим обідом на місці поховання цілком прийнятно , пристойно і не забороняється. Тут інше МОЖНА:

– Поїдаючи смачну пасхальну харчі запевняти себе, що небіжчик (-ца) теж поїсти любили. Для чого їмо на цвинтарі? Щоб жити, трудитися і обов’язково молитися про тих , до кого прийшли на цвинтар.

Та й як за них не молитися? По-перше, хочеться, щоб вони «в місці світлому» перебували, по-друге, щоб в віці наступному зустрітися, а по-третє , від того, що молитва про інших Богом цінується більше , ніж про себе коханого.

Все ж запевнення, що пообідати треба за себе і за рідного померлого, сиріч, Міркування від лукавого, та й, як каже один дуже відомий священик, надмірне харчування призводить до непомірного розтягуванню живота, від чого шкіра натягується, і повіки закриваються…

Повинно помітити, що автору цих рядків довелося досить довго відслужити на сільській парафії, куди входило кілька кладовищ, і не один раз зустрічати у дні Радониці поруч з могильним горбком солодко сплячого «поминальнику».

Справа, звичайно, суто особиста, але все ж покійний радості пасхальної чекав, пам’яті доброю і молитовної, а не тризни пересичуватися, пиття гнітючого і сну несамовитого.

Не варто забувати, що поминання покійних твориться віруючими з тим благочестивим наміром, щоб по скоєнні світлого семиденного урочистості на честь Воскреслого з мертвих розділити велику радість Пасхи і з померлими в надії блаженного Воскресіння, радість якого сповістив померлим і Сам Господь, зійшовши в пекло звіщати перемогу над смертю (1 Пет 3 , 18-19).

Нерідко доводилося чути від собратий північноукраїнські і білоруських, а торік і самому спостерігати, як у сільських будинках на вікна виставляють харчі різноманітну і навіть крихти від паски по підвіконню розсипають – із запевненням, що «прийдуть, хто помер» і поласують.

Це чергове НЕ МОЖНА, оскільки засновані дії ці на відвертому язичництві і чаклунстві. Сюди ще треба додати що існують думка, що для поминання на Радоницю потрібно використовувати не великодні освячені яйця, а інші, навіть іншим кольором пофарбовані.

Грубо помиляються і ті, хто запрошує в дні Радониці священика до себе додому, або самі моляться в храмі про тих, хто закінчив своє життя по своїй власній волі, тобто став самогубцем. НЕ МОЖНА цього робити, немає в ці поминальні дні винятки із загального правила св. Тимофія Олександрійського, що забороняє церковне приношення за осіб, самостійно що позбавили себе життя.

Свято Радониці – це не глибоке переживання про смерть рідних і близьких людей, а скоріше, навпаки, в цей день – радість нового народження своїх рідних в іншій, вічного життя.

Перемога над смертю і воскресіння Христа витісняють думки про печалі і тимчасової розлуки з рідними. Так що стогони, голосний плач з голосінням ніяк недоречний у могил тих, кого любили і без кого життя не уявляли.

Сьогодні від вас покійні іншого чекають – вашого радісного і щирого «Христос Воскрес!», І якщо з усією душею і розумом з ними саме так привітаєтеся, то в серці обов’язково почуєте відповідь: «Воістину Воскрес! »

***

За всіма цими не можна криється головне, що відбувається в дні Радониці, – це наша чергова зустріч з минулими рідними та близькими. Зустріч надії і сподівання. Ми молимося за них з проханням до Бога і впевненістю, що прийде той час, коли так само будуть молитися про нас.

З святом.

Христос Воскрес!

(194)