ЦЕРКОВНА СЛУЖБА: КОЖЕН РІК ОДНІ Й ТІ Ж САМІ ТРАДИЦІЇ

traditsii

 

Церковна служба цікава за змістом і значенням, звичайно, коли ви розумієте про що йдеться на богослужінні. Зрозуміти богослужіння можна тільки приготувавшись або, краще сказати, постійно готуючись до цих особливих моментів у житті кожного християнина. Звичайно, можна «зайти» в Інтернет і почитати багато чого цікавого про те чи інше свято,наприклад, історію виникнення традицій пов’язаних з богослужінням у той чи інший день. Це буде, безумовно, цікаво. Проте, це все рівно не дасть відчути повну красу храмової служби! Просто тому, що такої підготовки буде недостатньо!

 

Яка готуватися до богослужіння

 

На мою думку, богослужіння в основному відвідують заради традицій та заради змісту того чи іншого дня чи свята. Хтось іде в храм тільки, щоб набрати Хрещенської води, освятити свічки, гілочки верби (пальми), Пасхальний кошик із «яствами», початки плодів і т.д. Звичайно, якщо зберігати тільки традиційну сторону християнського життя, такі чередування чисто зовнішніх проявів церковних традицій можуть набридати або просто втрачається чуття благоговіння перед тим чи іншим священнодійством.

 

Піст, який сприймається тільки як утримання від деяких видів їжі, скоро набридає, щорічні подорожі за святою водою у день Хрещення Господнього чи за гілочками верби (сюди можна додати багато інших традицій) з часом можуть породити запитання «Можливо, цього разу я пропущу богослужіння, адже я ще маю вдома святу воду (гілочки верби і т.д.)…» У моїй пастирській практиці був випадок (і не один), коли людина, парафіянин, сказав, щоб я у черговий раз на Богоявлення не приходив йому освячувати житло, адже я вже це робив минулого року. Саме коли у храмах шукають традицій, людям з часом може стати нецікаво, а богослужіння – взагалі незрозумілим. І тут мова богослужіння тут буде не при чому. На одних тільки традиційних проявах нашої віри або «віри в душі» далеко не підеш.

 

Отже, найперше, що нам потрібно взяти до уваги, якщо ми бажаємо перенести нашу «зацікавленість» Церквою на наступний рівень – додати до традицій змісту. Важливо орієнтуватися у історії походження та правильно розуміти значення тієї чи іншої традиції, а також її прив’язаність до того чи іншого богослужіння. У такому випадку, вам дуже скоро захочеться порозуміти й саме богослужіння і ви почнете його вивчати. І ось на цьому етапі багато людей починають розуміти чому священики в храмах, на шпальтах церковних газет, по радіо та на телебаченні часто говорять про необхідність читання Святого Письма вдома. Виходить, що без хоча б орієнтування у Священній історії Старого завіту та знання Нового завіту деякі богослужіння для нас будуть виглядати просто як набір слів та виразів. Якщо я не знаю хто такий Адам і Єва, чи Ламех, чи Яків та старозавітні патріархи, чи євангельська блудниця та паралізований чоловік з біснуватими, яких зцілив Христос, то хай мені читають і 30 Великих покаянних канонів – на богослужінні я відчуватиму себе не у своїй шкірі. Повторюся, що мова богослужіння при цьому не відіграватиме значення.

 

Зміст – головне

 

До богослужіння в той чи інший день ми можемо бути готовими якщо постійно готуємося до нього читанням Святого Письма, вивченням трудів святих отців, переглядом прикладів віри у житіях святих та самостійну домашню молитовну практику тісно переплетену із життям по вірі. Проявляючи один до одного непихату, чисту, християнську любов та милосердя, ми стаємо ближчими до Бога і можемо краще зрозуміти зміст і необхідність богослужінь та пов’язаних з ними церковних традицій. Тоді нам стає у храмі цікаво!

 

«Моя мама (бабуся) ходила в цей день за святою водою, а я зустріну його на Карибах»
Вище згадувався приклад щорічного освячення житла, коли людина відмовилася від молитовного візиту через те, що все це вже у неї було зроблено минулого року. У декого, ймовірно, виникла на вустах посмішка через те, що ці дні сприймаються, як мені казали: «Це ваші жнива, отче».

 

На рахунок жнив можна й посперечатися (і деякі священики чудово розуміють чому), але головна проблема на мою думку у іншому: деякі люди сприймають щорічне освячення будинків чи освячення пасок, води, дотримання постів, спів та вітання словами «Христос народився», «Христос воскрес!» і т.ін, тільки як традицію. Саме тому цим людям це все може набриднути. Особливо наступному поколінню у такій сім’ї. Якщо передавити з покоління в покоління тільки зовнішні прояви традиції, то дуже скоро одне з нових поколінь скаже: «Моя мама (бабуся) ходила в цей день за святою водою (святити пасху чи протягом посту відвідувала храм), а я зустріну свято у відпустці на Карибах»! Шкода, що інколи звичку «традиційно» відвідувати храм у «традиційні» дні за «традиційною» святинею сприймають за самодостатню віру.

 

Церковні традиції – це життя Церкви

 

Традиція у Церкві завжди жива, дієва і актуальна. Вона ніколи не буває минулою, застарілою, або тою яка втратила значення до наступного року через причини календаря. Щоб традиції нам не набридали, а, навпаки, спонукали до духовного росту, потрібно бачити в них єднання сьогодення з тими моментами священної та церковної історії, коли ті чи інші традиції виникали.

 

 Йдучи в храм на чергове богослужіння нам слід пам’ятати, що там не буде театру, де грають вже всім давно знайому п’єсу одні і ті ж артисти; там, у храмі, відбудеться наше єднання з вічним Богом, проекція вічності на сучасність, де вічне йде до нас, а сучасне вливається у вічність. На літургії ми стаємо причасниками Тайної Вечері, ні, не нової кожного разу, а тої самої Тайної Вечері де Христос Сам встановлює Євхаристію. Готуючись до Воскресіння Христового – Пасхи Христової – постом та молитвою, ми утримуємося від гріха та йдемо за тим самим Іісусом Христом, який Сам постився та постійно молився. Йдемо за Ним не тому, що Йому було в пустелі добре й легко, а для того, щоб пізнати себе, духовно зміцніти та розпочати сходження до Господа Слави сходинками щирих чеснот. Переживаючи події Страсного тижня ми не знову розігруємо сцену із життя Спасителя, я стаємо споглядачами тих страшних днів, коли Сина Божого продали за 30 монет, невинно засудили, катували, розіп’яли та погребли.

 
Через річне чи денне коло богослужінь Церква дає можливість кожному з нас приєднатися до найважливіших подій не як сторонні глядачі: ми стаємо учасниками та причиною відомих подій. Через богослужіння ми пізнаємо, що всі події відбулися не тільки для когось там у минулому, а мені залишилося тільки це згадати та «розіграти», але й для мене особисто: я сам (чи сама) є співучасником разом з іншими такими ж як я дітьми Божими. Таке відношення до церковних традицій заставляє нас задуматися про любов Божу до нас, нашу недостойність та підносити подяку Богу за Його турботу. Все ж таки церковні традиції цікаві, адже через них ми долучаємося вічності, якщо хочемо це зрозуміти, звичайно.

 

Отже, давайте готуватися до богослужінь, щоб відчути як вічність дихає сьогодні. Тоді ми матимемо вічне кожен день, а повторення традицій з року в рік будемо сприймати як чергову можливість єднання з важливими для нашого спасіння моментами.

 

Джерело: http://pravsvit.org/

(114)

Проповідь на свято – Славних і Всехвальних Первоверховних апостолів Петра і Павла

12

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Як дивує нас апостол, який закликає пам’ятати про свої немочі: «Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене. Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний» (2 Кор. 12:9-10). Як може він хвалитися своїми немочами – великий апостол народів, визначний будівничий, теолог і вчитель Христової Церкви, який здається нам символом християнської могутности, сили, енергії? Той, який обійшов майже все Середземномор’я, проповідуючи Христа, – і раптом він хвалиться перед нами своїми немочами! Ми, звичайні люди, звикли приховувати свої слабкості навіть від себе самих. Все наше сьогоднішнє життя вчить нас бути сильними, бути першими, змагатися за першість, не показувати нікому своїх слабких сторін, бути аґресором, який будь що рветься вперед.

 

І ось раптом апостол вчить нас зовсім іншому… Чому? Тому що інакше ми не залишимо в собі місця для Христа. Коли ми концентруємося виключно на собі самих, на своїх сильних сторонах, коли ми втрачаємо самокритичність і намагаємося в усьому показати себе, бути першими, то що лишається Христові? Залишити нас такими, як ми є? Шанувати наш вибір, бо Він шанує наш вибір, і – відійти вбік, чекаючи, коли ж ми, нарешті, Його покличемо?

 

Буває, що навіть людина церковна, яка намагається духовно вдосконалитися у повсякденному християнському житті, теж рветься вперед, часом відштовхуючи інших або не помічаючи їх, прагнучи ніби доброго – бути біля Христа.

 

Давайте пригадаємо шанованого нами сьогодні апостола Петра. Коли йому являється воскреслий Христос, про що перше Він питає Петра? “Симоне, сину Йонин, – чи ти любиш мене більше цих?” (Ін. 21:15). Яке, справді, дивне питання! Хіба може батько питати в одного з своїх дітей: “Чи ти любиш мене більше, ніж інші”? Це вже схоже на провокацію. Але давайте пригадаємо, як було раніше.

 

Коли Христос провіщає, що всі виявлять слабкість, апостол Петро заявляв:“Якби й усі спокусилися про Тебе, – я не спокушуся ніколи…. Коли б мені навіть умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе” (Мт. 26: 33, 35). І що ж сталося? Він тричі зрадив Учителя, доки заспівав півень.

 

І тепер Христос ніби нагадує Петрові про його зухвалість: “…чи ти любиш мене більше цих?” А Петро не говорить, що більше. Він тільки зізнається: “Так, Господи, – відаєш Ти, що кохаю Тебе!” (Ін. 21:15). Більше Христові нічого й не треба, як прийняти Його до нашого серця, визнати, що ми самі з себе – слабкі й недосконалі люди. І тільки коли Христос Святим Духом вселяється в нас, тоді ми можемо перемогти. Коли ми не концентруємося на собі, на своїх радощах і болях, успіхах і поразках – саме тоді і тільки тоді ми можемо успішно подолати свої духовні й фізичні кризи, недуги і проблеми, бо покладаємося не на себе, а на Христа. Саме тому такий рвучкий і водночас нестійкий, як виявилося, апостол Симон став Петром, скелею, на твердій вірі й жертовному служінні якого, як і інших Ісусових учнів та послідовників, й було зведено Господом новозавітню Церкву.

 

І апостол Савл-Павло, який так ганебно починав своє життя, ревно переслідуючи християн, теж намагався бути першим. Саме його, як найбільш довіреного з-поміж фарисеїв, направив Синедріон до Дамаску. Та раптом яскраве світло явлення Христа показує Савлові, яким же сліпим він був (Діян. 9:3-19)! А на знак цього він тимчасово губить фізичний зір, щоб тільки тоді, коли Савл прийме Христа, навернеться й охреститься, йому відкрилися очі.

 

Сьогодні, згадуючи двох первоверховних апостолів, Петра і Павла, і оцінюючи своє місце в Церкві, ще раз замислімося: а чи не виявляємо і ми Петрову провину, коли ми переконуємо себе і всіх довкола, що є найкращими, що ми ніколи не виявимо слабкості? Чи не буває і в нас зухвальства, надмірної самовпевненості, зведення всього світу до вузенького узбіччя нашого власного “Я”? І коли виявимо в собі все це – не губімося, не впадаймо в розпач, а вчімося в апостолів долати власну гординю й пиху – не для самоприниження й самобичування, а для того, щоб, вивітривши своє внутрішнє єство від усього лихого, гріховного і зайвого, звільнити там місце для джерела непроминаючого Божественного світла, яке здатне і нам осяяти весь наш життєвий шлях: для Самого Христа. Амінь.

 

(14)

Проповідь на свято Різдва Іоанна Хрестителя

birth_of_john_the_baptist

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Поява у світі праведника завжди є велика милістю Божою до людей, бо на праведниках стоїть і тримається весь світ, а святий Хреститель Господній Іван є одним з найбільших праведників, більш якого, за свідченням Самого Господа нашого Ісуса Христа, ніхто «Істинно кажу вам, що між народженими від жінок не було більшого від Івана Хрестителя; однак найменший у Небеснім Царстві більший від нього.» Мт.11.11

 

Святий Іоан Предтеча – дитина від Бога, дар Божий, несподівана радість, набута проти надії і очікування. Чи усвідомлюємо ми, що кожна дитина – дар Божий? Чи дякуємо Богу за дітей, яких Він нам дав? Чи для всіх сьогодні народження дитини – джерело очікування і радості? Наскільки бажаним є сьогодні народження дитини для більшості людей? Чи не занадто багато переживають його прихід майже як нещастя? Чи не є вона перешкодою – тим, хто руйнує всі наші плани? Хіба не в нашій країні сьогодні без кінця говорять про небувалу демографічну катастрофу? Кожен день ми переживаємо непоправні втрати – аборти. Не потрібні нікому війни, все йде як би само собою, але на жаль занадто багато людей беруть участь у цій кровопролитній війні проти власного народу. Не важко передбачити майбутнє країни, приріст населення якої невпинно скорочується. Ніяка злидні не може бути виправданням вбивства ще ненароджених дітей. Засоби масової інформації ведуть наполегливу пропаганду вільного співжиття і випадкових зв’язків – замість шлюбу. Хоча кожному ясно, що руйнування сім’ї – руйнування самого життя. Однією з найбільших трагедій для народу, для людства є втрата розуміння важливості й величі народження дитини. Діти – благословення небес, дароване землі. Чи може бути велика радість для родини і для всього суспільства? Діти – земні ангели Церкви.

 

Сьогодні ми світло вшановуємо пам’ять одного із тих, чиє народження було не звичним, чудесним, а найголовніше воно стало плодом великих цілеспрямованих молитов вже престарілих батьків, яким народження дитини було нагородою за їхню віру і надію, праведність і благочестя, терпіння та відданість Божій волі. Праведними і благочестивими були святі Захарія та Єлизавета – батьки Предтечі Господнього. Сам святий євангеліст не жаліє похвал для зображення високого морального цього подружжя. – «Вони були обидвоє справедливі перед Богом і виконували всі заповіді та накази Господні бездоганно». Лк.1.6. Але ці великі праведники піддаються такій спокусі, більшої біди у старозавітній церкві і не було. Не мали дітей від початку їхнього подружнього життя до самої старості, а це вважалося в той час явним знаком не благовоління Божого, ще що можна подумати про відкинення від Бога.

 

 Можна собі уявити, які полум’яні були молитви цих благочестивих подругів , які при всій відданості виконанню Закону Божого, були позбавлені потомства. Та їхні молитви були вислухані, а більше того вони стали почутими : «Єлизавета була безплідна, і вони обидвоє були в літах похилі». Лк.1.7. Та хоча ніхто не міг бачити їх на молитві, їхні молитви на небі були вислухані, вони їм зарахувались, вони отримали велику винагороду за свій щоденний подвиг, за всі ті сльози та переживання за це все Господь дарує їм сина, народження якого загоїло ці всі довготривалі рани безпліддя.

 

Як усе життя праведних Захарії і Єлизавети було нерозривно пов’язане з храмом, так і дитя їх стало храмом Духа Святого. Зазвичай дитина тілесно схожа на своїх батьків. Це теж знак того, що й духовно вона походить на батька і матір. Блаженний Феодорит, повчає, що у творенні душі немовляти беруть участь душі батька і матері. Чи думає молодь що дошлюбні відносини можуть увінчатись народженням дитини? Чи дуже вони переживають про те, що це народження дитини після такого спілкування має бути освячено Божою благодаттю в Таїнстві Вінчання? Про яку любов вони можуть тоді говорити. А чи багато хто з молодих людей, які закладають нову сім’ю пам’ятають про виконання заповідей Божих? Частіше ми можемо спостерігати, що вони взагалі не читають Євангеліє, не ходять до храму, не слухають Бога – свого Небесного Отця, а тому отримують в майбутньому від своїх дітей справедливу відплату: дитина не слухає своїх земних батьків і пізніше стає ніби їх суддею.

 

 Як часто вагітна мати зовсім не думає про свою вагітність, каже самі мерзенні слова і свариться зі своїм чоловіком, не розуміючи, що відбувається в цей час з душею її ще не народженої немовляти, скільки морального бруду відкладається в його серці. Батьки отримують заслужене ними відплата, не розуміють цього, нарікають на Бога і кажуть: «Яка несправедливість! Скільки сил ми віддали своїм дітям, а він замість подяки вони непослушні і жорстокі з нами!» Сьогоднішнє Євангеліє вчить нас розуміння того, яка величезна відповідальність лягає на батьків, особливо на матір, за їх майбутніх дітей. Деякі скажуть: «А що ж нам робити, тепер вже пізно? Ми всі з самого початку робили не так!» Але для Господа все можливо. Перш за все, коли ми бачимо, що наші діти поводяться мерзенним, злочинним чином, то повинні визнати в цьому свою власну провину.

 

Завершуючи цю науку хотів би поставити в приклад кожному молодому подружжю праведних Захарію та Єлизавету, які маючи великі випробовування стосовно безпліддя, зуміли зібрати всі свої сили і продовжували жити праведно і свято, не нарікаючи ні нащо. Якщо б у нас були такі святі подружжя то і всі ми безумовно були би святими. Амінь.

 

(11)

Пам’яті Блаженнішого митрополита Володимира

звантаження

Возлюблені у Господі брати й сестри, дорогі друзі, здрастуйте.

Як ви знаєте, 5 липня помер Блаженніший митрополит Київський і всієї України Володимир. Людина, яку багато хто любили і люблять. Шанували й шанують. Людина, яка залишила цей світ у дуже непростий час, коли вся Церква молиться про мир на українській землі, коли продовжує литися кров, коли дуже багато чого щодо майбутнього країни та її народу залишається неясним.


Блаженніший митрополит багато зробив для того, щоб народ України залишався віруючим, залишався народом з християнською душею, яка у нього завжди була і, як хочеться сподіватися, завжди буде. І він у ці дуже непрості дні залишив цей світ — з честю й доблестю, з вірою і правдою, пройшовши шлях страждань, який зараз, у цей важкий час, Господь благословив для нього закінчити, покликавши святителя у вічність.

Багато хто зараз згадує Блаженнішого митрополита, говорячи про різні періоди його життя. Ось які спогади приходять мені на розум. Владика Володимир довго був ректором Московської духовної академії, і в цій якості його пам’ятають багато священнослужителів різних єпархій Руської Православної Церкви, у тому числі стольного града. Багатьох він висвячував як ректор у сан диякона та священика. У цей час хіротонії найчастіше здійснювалися саме в духовній школі в момент навчання, і саме тому в біографії багатьох священнослужителів, у тому числі тих, що вже знаходяться в солідному віці, ви знайдете рядки: «Висвячений ректором Московської духовної академії та семінарії архієпископом Дмитровським Володимиром».

Як ректор владика Володимир був дуже відкритим ієрархом, дуже людинолюбним. Ректору часто потрібно виявляти жорсткість: студенти пустують, деякі з них погано вчаться, деякі роблять вчинки, які можуть зганьбити духовну школу. Іноді непрості дискусії відбуваються між викладачами та професорами — людьми, які намагаються, часто правильно, відстоювати свою точку зору, свій погляд на ті чи інші питання і не погоджуються при цьому один з одним.

Владика Володимир, бачачи і недосконалість людської натури, і гріховні вчинки, намагався їх виправляти, проте не переламував надламаної тростини. Чи всім це пішло на користь, Бог знає. Але в кожному разі образ ректора як людини, здатної зважати на становище, здатної поспівчувати, сказати тихе добре слово, залишився в спогадах багатьох людей, які навчалися в Московських духовних школах або які спостерігали за їх життям ззовні — я якраз належав у ті часи до таких людей, тому що владика архієпископ Володимир залишив посаду ректора ще до того, як я вступив у духовну школу. Але мені доводилося бувати на богослужіннях в академічному храмі, чути розповіді студентів, а потім, протягом багатьох років, людей, які закінчили Московські духовні школи в період його ректорства.

Мені довелося бути присутнім в якості церковного літописця на Помісному Соборі 1990 року, коли був обранийСвятіший Патріарх Московський і всієї Русі Олексій II. Багато було розмов про те, хто гідний стати Патріархом. Два очевидних лідера виділилися в ході дискусії і в ході подальшого голосування. Це був митрополит Ленінградський і Новгородський Олексій, що став Патріархом, і це був владика митрополит Володимир, за якого багато хто голосував не тільки тому, що серед учасників Собору було багато його співвітчизників, вихідців з України, але й тому, що його добре знали як ректора, як людину, яка на той момент була керуючим справами Московської Патріархії, як співпрацівника і співслужителя.

Не випадково всього на 23 голоси було більше в другому турі голосування у Святішого Патріарха Олексія, тодішнього митрополита, ніж у митрополита Володимира. І ось що дивно: владика митрополит Володимир сприйняв підсумки голосування, сприйняв те, що він не став Предстоятелем Церкви, дуже спокійно. Було видно, що він хвилювався. Було видно, що він переживав один з найбільш непростих моментів у своєму житті, але він був у доброму настрої. Він посміхався, він не був шокований, він, звичайно ж, не був озлоблений. Він сприймав те, що відбувається, як щось природне, як прояв волі Божої про обрання Патріархом іншої людини.

Зовсім інакше сприйняв необрання колишній Київський митрополит Філарет — на той момент місцеблюститель Патріаршого престолу, людина, про яку багато хто, у тому числі можновладці, говорили як про майбутнього Патріарха. Людина, яка, можливо вже приміряла на себе подумки Патріарший кукіль. У першому турі він набрав 66 голосів — значно менше, практично вдвічі менше, ніж митрополит Володимир і митрополит Олексій. Його стан, як можна було тоді бачити, був дуже і дуже важким. І ми знаємо, що незабаром після того, як не відбулося його обрання Патріархом Московським і всієї Русі, він пішов іншим шляхом і донині перебуває в розділенні з канонічною Православною Церквою.

Реакція двох цих людей тоді мене вразила. І вона дуже багато говорить про той душевний устрій, який був у Блаженнішого митрополита Володимира всі роки його життя. І роки ректорства, і роки роботи керуючим справами, і непрості роки служіння в Україні, яке почалося в 1992 році, коли розкол, відібрання храмів, сутички між греко-католиками й православними, між розкольниками й прихильниками канонічної Церкви стали звичайним явищем і внесли дуже серйозний біль, дуже серйозне розділення не тільки серед віруючих людей, але й серед всього українського народу.

Владика приїхав до Києва в дуже непростій обстановці: йому погрожували, проти нього висловлювалися в пресі, влаштовувалися пікети, говорили, що йому не потрібно приїжджати відкрито, що треба ховатися, їхати манівцями. Але новообраний Київський митрополит сказав тоді дуже ясно і просто: «Я повернувся до рідного дому». І багато хто це тоді зрозумів.

22 роки служіння Блаженнішого на українській землі, звичайно ж, не були простими. Звичайно, вони завдавали митрополитові серйозних душевних страждань, підточили його здоров’я. Він, вже коли працював у Москві керуючим справами, мав серйозні труднощі зі здоров’ям, але це не заважало йому мати оптимістичний, добрий, світлий настрій. Не випадково Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил 6 липня, звершуючи заупокійну молитву про Блаженнішого митрополита Володимира, сказав, що це була «світла людина, яка з легкістю поєднувала багатьох навколо себе».

Я пам’ятаю, як, будучи керуючим справами, постійним членом Священного Синоду, він був готовий поспілкуватися з різних питань просто й невимушено. Я, будучи молодою тоді людиною, співробітником спочатку однієї, потім іншої синодальної установи, міг зателефонувати та отримати спокійну реакцію на іноді складні питання, що потребують швидкого вирішення.

Ось це світле і добре і позитивне ставлення до життя, вкорінене, звичайно ж, у християнському характері, напевно, і допомогло Блаженнішому митрополиту в ситуаціях, в яких багато хто озлоблювався, розлючувався, намагався заслужити за будь-яку ціну прихильність сильних світу цього, які швидко змінюються, — зберігати мир.

Ось що сказав Святіший Патріарх Московський і всієї Русі Кирил у співчутті, яке було направлено митрополиту Чернівецькому і Буковинському Онуфрію, місцеблюстителю Київської митрополичої кафедри та всій повноті Української Православної Церкви: «Багаторазово вихори й турботи світу цього повставали на Українську Церкву, погрожуючи потопити корабель церковний, але тверда рука керманича щоразу утримувала її на спасенному шляху, дозволяючи залишатися непереборною і єдиною. Збереження церковної єдності — одна з головних заслуг покійного. Багатьма трудами, мудрістю й терпінням він творив Українську Церкву, оберігав її від розколу, згуртовував єпископат, духовенство й віруючих».

Хранитель єдності Церкви, хранитель її вірності канонічній церковній традиції, хранитель єдності православних народів, людина, яка завжди підтримувала добрі відносини з усіма іншими частинами єдиної Руської Православної Церкви, патріот, відкритий іншим народам. Людина, що любить свій дім і яка не є недругом по відношенню до сусідів. Людина, що вміла гуртувати і залишатися при цьому вірною єдиній правді, навколо якої не може бути двох думок.

Ось таким був Блаженніший митрополит Володимир. Сьогодні ми молимося за його упокоєння. Ми віримо в те, що Господь сподобив його Своєї нагороди, Свого вічного нескінченного свята. І сподіваємося на те, що Господь дарує Українській Православній Церкві знову такого Предстоятеля, який зможе об’єднати людей. І, звичайно, дуже важливо, щоб молитвами й трудами всіх українських православних християн, усіх жителів країни, утвердився мир, який не може бути несправедливим.

Несправедливого миру не буває, і не випадково Святіший Патріарх Кирил у своїх пастирських посланнях Українській Церкві та Українському народові й державному керівництву країни з’єднував ці два поняття — «мир» і «справедливість». Справедливий мир може бути досягнутий тоді і тільки тоді, коли будуть почуті всі люди, коли будуть враховані різні їх уявлення про майбутнє країни і про вектор розвитку її народу, навіть якщо ці уявлення здаються несумісними. Бути в одному домі при різних позиціях — означає домогтися того, щоб всі ці різні позиції якось були примирені, і нічого б не було зроблено такого, що повністю виключить одну з цих позицій, змусить силою відмовитися від того, щоб її зберігати і здійснювати. Будемо сподіватися, що так і станеться, і що Господь допоможе Церкві обрати Предстоятеля, який з’єднає, можливо, по-людськи непоєднуване і в той же час не буде йти на компроміси тоді, коли мова буде йти про вірність або невірність Божій істині і тим вічним моральним цінностям і духовним цінностям, які Господь дає нам в Євангелії.

2Мир, але не ціною несправедливості. Поєднання різних позицій, але не ціною релятивізму відносно Євангельської Божої правди. Ось чого сьогодні Господь чекає від Своєї Церкви. Будемо сподіватися, що це очікування скрізь — і в Україні, і в Росії, і в інших країнах не виявиться марним. І будемо сподіватися, що Господь Сам вкаже — не політики, не журналісти, не інтернет-дискусії з їх сумнівними лідерами, а Сам Господь вкаже Українській Церкві нового Предстоятеля.

Усім миру, усім радості, усім допомоги Божої у добрих справах сердечно бажаю.

Синодальний відділ із взаємин Церкви й суспільства/Патріархія.ru

за матеріалами:http://www.patriarchia.ru

(11)