Наші батьки: як поліпшити стосунки з ними?

otcy-i-deti.

«Поважати батька і матір» — всім відома заповідь. І як нелегко її виконати в повсякденному житті!… Коли мама наполегливо опікає вже дорослого сина; тато докоряє дочці за те, що не там працює і не з тими дружить; діти не бажають вислухати батьків або зайвий раз допомогти їм по господарству – немає часу…

 

Про те, як зробити кроки у бік поліпшення стосунків з батьками і чому це дуже важливо — бесіда з психологом-консультантом Глібом Слобіним.

 

Чому «Батьки і діти»?

— Кажуть, що взаємини з батьками впливають на все життя людини — на її власну сім’ю, взаємини на роботі і так далі. Чому ці стосунки такі значущі?

 

— Розумієте, ми народжуємося не «чистим листом». Батьки дають нам життя іразом з ним конкретні індивідуально-психологічні особливості, передають накопичений ними культурний і духовний спадок. Господь Бог встановив певний порядок: чоловік з дружиною народжують дітей і виховують їх. І те, що у нас саме ці батьки, а не інші — факт, який потрібно прийняти як частину свого життя.

 

І тому шанування батьків — обов’язок, який виходить із цього факту  і одночасно етично-психологічне завдання. Необхідно вчитися поважати їх не за прекрасні якості, а просто за фактом свого народження від них.

 

Часто люди виходять з того, чи легко їм спілкуватися з батьками чи ні: якщо легко — можна їх шанувати,  якщо важко — то можна не спілкуватися або ображатися на них, сваритися, дорікати. Ні! Матір і батько — ті люди, з якими нам принципово важливо збудувати гармонійні стосунки, важливо і для дотримання Заповіді Божої, і для батьків, і для себе самих.

 

— Інакше — що?..

 

— Інакше, я думаю, людина не зможе бути повністю щасливою. Батьки є ланкою, що сполучає нас з попередніми поколіннями. І конфлікти з ними, засудження їх, неприйняття заважає нам відчути цю приналежність до роду, а значить — осмислити життя як ціле; позбавляє переживання причетності, може викликати переживання своєї самоти, непотрібності, покинутості.

 

Старі образи

 

— Частий ґрунт для відчуження — образи з дитинства: «Зі мною були дуже строгі, мене не любили»; «Мене дуже опікали». Як подолати такі речі?

 

— Давайте спершу усвідомимо, що з духовної точки зору такі слова — це нарікання. Нарікання на Бога. Іншими словами, людина говорить: «Господи, Ти погано піклуєшся про мене. Дав мені не таких батьків, ось тому я зараз гірший, ніж міг би бути.

 

Але в цьому немає ніякої моєї відповідальності!» І до нарікання приєднуються саможаління і самовиправдання. Це шкодить людині, позбавляючи її можливості що-небудь змінити в своєму житті. І створює ґрунт  для відчуження від батьків.

 

— А просто час такі образи не лікує?

 

— Ні. Образа затягує людину, як вир, вона може, навпаки, набрати силу, перетворитися на гріховний навик: ти звикаєш звинувачувати оточуючих і в цьому отримувати задоволення і вигоду — навіщо, мовляв, щось виправляти, раз справа не в мені, а в батьках?

 

Стан образи — досить небезпечний і непродуктивний: людина внутрішньо пасивна, вона знаходиться в полоні переживань уявної несправедливості, жалості до себе, злості стосовно до інших. І насправді намагається піти від відповідальності за своє життя, за саму себе.

 

— Який вихід?

 

— Тут єдиний вихід — розібратися з самим собою, прийняти обставини свого життя як факт, що відбувся, змиритися з ним і тим самим перейти в активну внутрішню позицію творця свого життя.

Можливо, дійсно тобі щось недодали в дитинстві. Але у тебе є життя, є руки, ноги, голова: як ти їх використовуєш? На що направляєш? Які цілі перед собою ставиш? Це вже не батьківські руки-ноги-голова, вони твої, належать тобі. Значить, відповідальність лежить на тобі.

 

Тому людина може подивитися на себе і сказати: «На сьогоднішній день я саме такий. Що я можу зараз зробити з цим? Чи хочу я щось робити?» Я б радив строго до себе поставитися, задати собі ці питання, знайти відповіді, але не сидіти сиднем, не відпускати ситуацію на самоплив. Час не стоїть на місці, як би не запізнитися.

 

«Я тобі поганого не пораджу»

 

— Немало конфліктів пов’язано з тим, що вже дорослі діти і їх батьки не сходяться в думках про те, як їм, дітям, слід жити. Наскільки значущою для дорослих дітей має бути думка батьків?

 

— Заповідь нам говорить про шанування, а не про беззаперечне підпорядкування. Але у ситуації, коли ваші думки розходяться, мені здається, на перший план виходить питання поваги до батьків. Якщо вони наполягають на своєму: «Я ж тобі поганого не пораджу!», краще сказати ввічливо, спокійно, але твердо: «Спасибі вам велике, я зрозумів вашу точку зору. Але ви ж виховали мене самостійною людиною, дайте мені подумати і прийняти своє рішення».

 

Головне — не потрібно відмахуватися від думки батьків, різко їх обривати, виявляти зневагу до їх життєвого досвіду і бажання допомогти. І якщо ми все ж таки вчинили по-своєму, краще про це їм сказати. Навіть якщо вони турбуватимуться, це буде меншим злом, ніж образа за те, що ними нехтують.

 

— Буває зворотна ситуація: людина виросла, але як і ра­ніше  надмірно залежить від думки батьків, у результаті постійно прагне заслужити їхнього схвалення…
 

— Це говорить про те, що людина більшою мірою, ніж необхі­дно для дорослого, відчуває себе дитиною, якій потрібне схвалення батьків. Необхідно розібратися з причинами такої залежності і подорослішати. Причиною можуть бути переживання власного безсилля, незахищеності, відкидання, переконання «я нехороший» або «ба­тьків не можна засмучувати», які  тягнуться з дитинства.

 

І тут людині бажано з кимось, можливо, з психологом, зі священиком, поміркувати: чому мені важко наполягти на своєму при спілкуванні з батьками? Що відбувається в мені, коли ми сперечаємося? Що я можу втратити, якщо все-таки зроблю по-своєму? На які якості усередині себе я можу опертися, приймаючи складне рішення?

 

— А як такій людині реагувати, коли батьки постійно порівнюють її з тими, хто досяг більшого в житті?
 

— Це дуже хвороблива ситуація. Такі порівняння підривають у дитини відчуття своєї унікальності і впевненості в батьківській любові. Виходить, що в очах найближчих людей ти сам по собі не дуже важливий, важливі твої досягнення.

 

Я думаю, в такій ситуації потрібно внутрішньо поставити «стінку», відгородитися від таких порівнянь і оцінок. Перекласти фокус уваги на самого себе, поставити собі запитання: «Що я хочу зробити в своєму житті? Які цілі я перед собою ставлю? Які речі мають для мене значення, а які не мають?». Доросла людина керується тут вже не чиєюсь думкою, а своєю совістю.

 

— Відома формула «все пізнається в порівнянні» — тут не працює?

— Якщо вже порівнювати — то порівнювати себе з самим собою вчорашнім. Крім того, у віруючої людини є своя система порівнянь: вона порівнює себе зі Спасителем, насамперед, з тією Людиною, Якою явив себе Спаситель, — ідеальною Людиною.

 

Отже,  коли з’являється внутрішня духовна система координат, людина стає віль­нішою від оцінок соціального оточення, соціальних стандар­тів і стереотипів. Вона не відривається зовсім від них, не прагне нехтувати ними, а стає саме вільнішою.

 

— Ця «стінка», про яку Ви говорите, означає, що в батьківсько-дитячих стосунках повної відвертості не буде? Це нормально?
 

— Думаю, так, нормально. Абсолютної відвертості, такої, як в шлюбі або дружбі, як мені здається, в стосунках з батьками бути не може, тому що в них є певна нерівність, ієрар­хіч­ність. Батьки — це ті, хто дав нам життя, вони завжди йдуть життєвим шляхом попереду нас.

 

Були б ми вже з великим життєвим досвідом і з трьома дипломами про вищу освіту, ми для них все одно діти. З іншого боку, є аспекти батьківських стосунків, які навіть дорослим дітям знати не корисно. Тому тут інша форма відвертості.

 

Недолюблений

 

— Буває, батьки безвідпові­дально ставляться до своїх дітей, мало займаються ними. Як долати цю прірву в стосунках, коли людина вже доросла?

 

— Це залежить швидше від того, як себе відчуває ця дитина, яка вже виросла. З одного боку, у неї може бути образа і бажання все-таки відчути добре ставлення з боку батьків до себе, і вона намагатиметься «заслужити» на нього, а з іншої — вона може звикнути до того, що від них немає уваги і підтримки, і розпочати шукати цієї під­тримки від інших людей.

 

— І це нормально?

 

— Цю ситуацію важко вважати за нормальну. Але і «заслуговувати» на увагу і любов не варто — нав’язуватися не потрібно. Швидше за все, це ні до чого хорошого не приведе. А ось робити якісь кроки назустріч батькам — варто спробувати. Хоча напевно це буде достатньо хворобливо: у людини є невижите переживання розриву стосунків, втрати любові, зневага до себе, і коли в дорослому житті вона робить кроки назустріч батькам, то психологічно знову занурюється в цю хворобливу ситуацію.

 

Адже якщо батьки в дитинстві не приділяли достатньої уваги дитині, не факт, що вони усвідомили це. Цілком можливо, вони вважають, що раз син або дочка виросли «не гірше за ін­ших», то означає, вони не най­гірші батьки і робили все правильно. А це саме та позиція, яка більше всього ранить «недолюблену» дитину, адже вона на собі відчуває її неправоту.

 

І щоб спробувати щось змінити,  потрібно заручитися духовною або психологічною під­тримкою, оскільки вибудовування стосунків — справа не швидка. І, головне, чітко відповісти собі на запитання: «Для чого мені це потрібно? Чого я чекаю?», щоб не одурюватися нереальними очікуваннями і не стикатися з повторними розчаруваннями.

 

— Якщо вона вирішує, що їй це потрібно — що далі?..

 

— Наступний крок — детально намалювати собі різні варіанти очікуваного результату. «Чого я чекаю — що мама вибачиться, розкається в своїй неувазі, і у нас буде все чудово? Або будуть цілком приятельські стосунки і не більш того?» Потрібно випробувати своє серце, і своїм вже дорослим розумом поставитися до своїх очікувань досить критично.

 

Далі — сказати собі наступне: «Не дивлячись ні на що, я зроблю все, що можливо, заради того, щоб якісь стосунки у нас відбулися». Потрібно бути готовим до того, що твої зусилля — розмови, можливо, одкровення, спроби зробити стосунки з батьками більш серцевими — не будуть зрозумілі. Може бути навіть реакція образи, мов, ти не цінуєш те, що ми для тебе зробили. І потрібно бути готовим це прийняти, не розчаруватися, не впасти в смуток. Знову ж таки, тут потрібна підтримка.

 

Самостійність

 

— Поширена ситуація — надмірна опіка або взагалі будь-яке становище, при якому доросла людина не може до кінця подорослішати. Багато психологів наполягають на тому, що дорослі діти повинні жити окремо від батьків. Наскільки це вірно?

 

— Це багато в чому залежить від того, наскільки діти готові до дорослого життя і наскільки батьки розсудливо мислять і згодні з тим, що їх дитина виросла. Адже питання не в тому, де і з ким живе людина. Питання в тому, чи можуть батьки і дитина, що вже виросла, побудувати стосунки на більш високому рівні незалежності, самостійності і відповідальності. Це не так просто.

 

— Чому? Невже це не природно?

 

— Наші батьки достатньо часто — скільки б нам не було років — сприймають нас як дітей. І, загалом, це півбіди. Адже у дітей, що виросли, теж є така спокуса: у якихось складних життєвих ситуаціях ставати в позицію дитини. Виходить, як розважатися, кудись їхати — так ми дорослі, а як прасувати сорочки, прати речі, прибирати за собою, віддавати частину грошей на ведення домашнього господарства  — так ми діти!

 

Цієї спокуси важко уникнути, коли ти живеш разом з батьками. Особливо коли дбайлива мама пропонує: «Гаразд, донечко (або синку), давай я приготую (куплю, попрасую, приберу) — мені не складно!». І виходить, що така самостійність досить однобока.

 

Тому, можливо, в деяких випадках на якийсь час можна з’їхати, пожити одному, спробувати, що це таке — це буде корисно і батькам, і найдорослішій молодій людині.

 

— А якщо немає такої можливості, як робити кроки у бік  самостійності?

 

— Потрібно частіше брати на себе відповідальність: проявляти турботу, дзвонити, дізнаватися, що потрібно купити, робити щось по будинку і так далі.  Загалом, проявляти активність і ініціативу. Це, мені здається, принципово важливий момент.

 

Синдром спорожнілого гнізда

 

— Дитині легко пристосуватися до самостійного життя, ніж батькам — до того, що вона виросла?

 

— Так, думаю, що для батьків сильніша спокуса залишити все «як раніше». По-перше, все-таки багато в чому сучасні батьки  часто забувають, що мета виховання парадоксальна — зробити так, щоб дитина перестала в нас мати потребу, стала зрілою, здатною створити свою власну сім’ю; щоб ми, батьки, як якісь підпори, перестали їй бути потрібні; щоб наші стосунки перейшли на вищий рівень — дружній; щоб врешті-решт вже дорослі діти проявляли турботу про своїх постарілих батьків.

 

По-друге, батькам дуже непросто відвикати від своєї опікаючої ролі, яку вони виконували 20 з гаком років. Часто виходить, що єдине чадо, в кого вкладені величезні сили, час, серце — йде, відривається, починає жити своїм життям, і у батьків виникає запитання: «А хто я тепер? Чим заповнити своє життя?» Цей відрив дитини, яка виросла, може стати дуже хворобливим для них. Тому їм часто хочеться бути підпорою, затримати людину в її дитячості. А це нікому не йде на користь.

 

— Чи можна в цій ситуації просто чесно, відкрито поговорити?

 

— Можна. І навіть потрібно. Але не потрібно чекати, що від розмови щось принципово зміниться. Річ у тому, що батьки поводяться тим або іншим чином не тому, що вони не розуміють чогось. Питання в їх здатності управляти собою, своїм життям і своїм внутрішнім станом. Адже потрібно перебудувати своє життя, знайти нові цілі. Ось це складно.

 

— А як допомогти батькам в цьому?

 

— Як і в будь-якій іншій ситуації, починати потрібно з себе.

 

По-перше, тут важливо, щоб наша поведінка в очах наших батьків була серйозною, відповідальною. Щоб вони бачили, що ми ставимо певну мету, вчимося або працюємо, долаємо труднощі. Тим самим ми допомагаємо їм понизити тривогу за нас.

 

По-друге, діти, що вже виросли, можуть допомогти батькам здійснити бажання, інтереси, мрії, які у них є, допомогти їм знайти якісь заняття до душі.

 

Є в психології поняття «Синдром спорожнілого гнізда»: коли діти стають дорослими, батьки мають можливість по-новому — не через дитину — подивитися один на одного і заново збудувати свої стосунки. «Хто ми зараз один для одного? Були мама і тато. А зараз?» На цей період приходить чимало розлучень, тому що люди відвикли спілкуватися як друзі, як люблячі люди.

 

І наша «дорослість» може проявлятися тут якраз в тому, щоб допомогти батькам по-новому себе побачити, побачити можливості життя, а не тільки побут, метушню. Загальних рекомендацій немає. Але мало сказати: «У вас купа часу, йдіть куди хочете» або «Є соціальний центр, йдіть туди!»

 

Проблема, можливо, в тому, що батьки і не хочуть нікуди йти, вони так звикли жити по схемі «будинок, робота, будинок», що життєвий горизонт звузився до маленького коридору. Важливо, щоб у нас знайшлося і терпіння, і милосердя до наших батьків, важливо примусити себе докласти зусилля, щоб ці рамки розсунути: шукати, дізнаватися, йти кудись разом. Тому що ми, дорослішаючи, входимо в силу, наші батьки зменшуються у всіх сенсах. І наше завдання — підставити їм плече, щоб вони не відчували свою безпорадність і безсилля.

 

Вихід на пенсію

 

— Схожий виклик — вихід батьків на пенсію. Як цей перехід пом’якшити?

 

— Це абсолютно новий життєвий етап. Змінюється все! І часто наші батьки не справляються насамперед з відчуттям власної непотрібності. У радянському минулому панувала ідея користі людини: якщо ти корисний для суспільства, твоє життя має сенс, якщо ні, ти не потрібний.

 

У своїй роботі я часто стикаюся з таким ставленням до себе у людей старшого віку. Навіть якщо нам здається, що це надумане, потрібно зглянутися до цієї суб’єктивної правди наших батьків, які випали із звичного для них ритму життя і страждають від цього.

 

— Що робити, як поводитися?

 

— По-перше, дуже важливо проявити увагу і терпіння, і показати: ви — дорогі мої мама і тато, ви потрібні, просто тому, що ви є.

 

— А як це показати?

 

— Увагою! Просто частіше дзвонити, розповідати про свої справи, розпитати, як у них справи, що-небудь подарувати, просто так, без приводу. Зрілій людині, як правило, є що розповісти — якщо у нас є бажання послухати. Адже це теж історія нашої сім’ї, історія нашого роду, і інтерес до цього якраз показує, що твої рідні тобі потрібні. Важливо вирватися один-два рази на тиждень з нашої повсякденної метушні, побути з нашими близькими, заїхати, подзвонити.

 

І, по-друге, знову ж таки потрібно постаратися разом з батьками знайти для них нове поле зайнятості. Найголовніше, щоб новоспечений пенсіонер не відчував себе самотнім перед цими життєвими труднощами.

 

— Молоді люди, як правило, дуже зайняті своїм власним життям. Окрім заповіді, де б Ви порадили шукати мотивацію, щоб приділяти бі­льше часу батькам?

 

— Якщо вам не вистачає мотивації, усвідомте, що проявляючи увагу, доглядаючи батьків, ви повертаєте борг: мама і тато колись міняли ваші пелюшки, ночами не спали, ростили вас, терпіли і хвороби, і витівки. Тепер ви просто помінялися ролями. І чим старші мама і тато, чим більше у них немочі — тим це очевидніше.

 

Хочете, щоб в своїй старості ви не залишилися самотніми? Доглядайте своїх батьків! А для віруючої людини, мені здається, це повинно бути радістю — можливість послужити, допомогти, підтримати. І про це можна говорити вголос: «Матусю-Татусю, ви не тягар, ви мені потрібні! Мені радісно, що я можу вам допомогти, розповісти вам щось, кудись з вами з’їздити». І це буде дуже приємно для наших батьків, що деколи  гостро відчувають себе немічними або нецікавими для своїх дітей, які виросли.

Валерія Посашко

Журнал “ФОМА”

Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №2

 

(117)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *