Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені у Христі брати та сестри!

Євангелія сьогоднішньої неділі розповідає нам притчу про Господаря, який простив велику суму грошей (борг) своєму рабові. А сам боржник не міг простити борг, у сто динарів своєму ближньому.

     Ця притча дає нам відповідь, на часте і мабуть важливе питання, яке нас хвилює і яке ми часто задаємо: як нам спастися? І в ній же отримуємо відповідь: прости ближньому твоєму все. Твоє спасіння в твоїх руках, тобто прости і тобі буде прощено. Як все це здається просто, а разом з тим, як це нам виявляється важко зробити. Хоч і читаємо в Молитві Господній … прости, як і ми прощаємо…; і знаємо, що коли не будемо прощати людям провин їхніх, то і Отець Наш не простить нам провин наших. В іншому місці Євангелії сказано: Якою мірою будете міряти, такою і вам відміряється… Все це добре знаємо, то чому ж так легковажимо? Чому продовжуємо бути байдужими? Чому не збираємо скарбів, і не даємо прорости Слову Божому в нашому серці, а тільки даємо йому лежати при дорозі? Ми подібні до слухачів Слова Божого, які слухають і не чують… . Роки проходять, але рани в нашій душі не заживають.

Ми живемо і рухаємося з шаленою швидкістю, не встигаючи розгледіти, що відбувається довкола нас, які наші відносини до Бога, до нашого ближнього. Нас зупиняють хвороби, нещасні випадки, різні природні катаклізми, зупиняє старість, немічність. Годинник нашого земного життя зупиняє – смерть. І як часто ця мить буває для нас несподіваною; здається ми б віддали усі скарби світу за останню «свідому» хвилину життя. Так, власне «свідому», щоб у повній розкаянності, смиренності зустрітися з Богом. Знаючи про неминучість цієї зустрічі і нашої відповіді за своє життя ми не змінюємося? Преп. Макарій з докором запитує: – Чому ми до цих пір не вилікувалися від закоренілих своїх гріхів і страстей? Ми не вилікувалися від страстей із-за нашого маловір’я, і дволикості, і за того, що не полюбили Бога від всього серця. 

     Наше відношення що до Бога повинне бути найперше відкритим, правдивим, щирим і будуватися на довіреності і любові. Апостол Павло сказав що знання надимає, а любов повчає… і хто любить Бога тому дано знання від Нього (1Кор. 8,1-3). Знання полягає в тому, що б ми почули Слово Бога, в цьому бурхливому морі життя. Чути і сприймати це Слово – властивість благодаті Божої. Кам’яне серце благодаті не відчуває і не приймає. Прикладом цього є боржник якому було все прощено.

Добрий Господар проявляє свою любов і милосердя прощаючи весь борг, щоб боржник будучи втішеним і прощеним, побіг і розповів про це дружині, дітям, усім, кого побачить і зустріне. Господар дав йому можливість почати нове життя, відчути себе вільним, не обтяженим важкими і непосильними оковами боргу. Величезний борг в десять тисяч монет прощено! Що залишається робити боржникові? Радіти неймовірною радістю і бути безмежно вдячним. Але що ми бачимо з наступних слів притчі: виходячи від лиця свого Господаря, він зустрічає товариша, який був винен йому мізер по відношенню до його боргу. На противагу своєму Господареві, цей боржник став немилосердно вимагати, схопивши душив його і казав: віддай мені що винен. Ніякі прохання і благання не зворушили його серце. Чи мав цей прощений боржник у своєму серці любов до ближнього? Ні! Чому? Тому, що його серце було холодним, кам’яним, безжалісним і жорстоким, в ньому панував гріх. 

     Давайте задамося питанням: яке безпосереднє відношення до нас має Євангельська притча. Давайте поміркуємо: чи ми не є ще більшими боржниками перед Богом, роблячи безмежну кількість свідомих та несвідомих гріхів. Коли, прибігаючи і просячи, ми одержуємо прощення, чи є ми вдячними і люблячими Бога? Найбільша заповідь, яку нам дав Христос говорить: люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм… Зауважмо всім серцем, всією душею, всім розумінням. Не частинкою серця, не частинкою душі і нашого розуму, а цілим своїм єством. Чи любимо ми так? Чи хоч намагаємося це зробити? Чи може правдивішим буде, коли ми визнаємо, що Богу ми віддаємо лише залишки свого часу, своєї любові. Говорячи словами святих, Христос приходить у наше заклопотане життя як непрошений гість, він стоїть біля дверей, просячись війти, а ми відповідаємо: зачекай, не зараз, нам це не на часі, ми зайняті…Святий Іоан Золотоуст говорить, що Бог нас зовсім не потребує, а все-таки не перестає нас любити. А ми дуже Його потребуємо, але Його любові не приймаємо.

Ставимо вище за Нього гроші, людську приязнь, тілесний спокій, владу та славу, тоді, коли Він нічого не ставить вище за нас. Як ми зможемо себе виправдати, коли накази сатани ставимо понад закони Христа і не дбаємо про своє спасіння, ставимо діла лукавства вище за Того, Хто все за нас перетерпів? І що ми на це можемо сказати? Як виправдаємось? Тож чи не справедливо загрожує нам пекло й кара?.. Ми спотворили своїми ділами любов. Наша любов до Бога перетворилася у захоплення земними речами. Підтвердженням того є наші діла. Своїми неправдивими діями ми руйнуємо все. Якщо поглянути на нашу правду глибше – як би не було гірко і боляче це говорити -, то не ми вині борг Богу, але Він нам. Чи не звинувачуємо ми Бога у всіх наших негараздах, бідах? Чи не нарікаємо на Нього в часі хвороби, нещастя; за те що не маємо доброї долі, і за все, що з нами трапляється? Він винен, Він не доглядів, Він не потурбувався: де ж була Його любов, де ж була Його сила, коли те до чого ми прагнули, про що ми мріяли, що ми хотіли нам не вдалося? І виходить, що не ми Богу вині, а Він нам. І ця притча для нас не на часі, і не на нашу користь.

Вона нам не вигідна. Важко про це говорити, ми не тільки не відчуваємо себе боржниками перед Богом, але й часто і завжди бачимо в Ньому свого неоплатимого боржника, Якого звинувачуємо в своєму серці і звинувачуємо в лице!… Подумаймо над цим. Примирімося з Богом, але почнімо це примирення, ставлячи собі питання: – В чому я звинувачую Бога? І перш ніж просити в Нього прощення – простити Йому. Інакше, коли в нас на душі є тягар докору, наше примирення ніколи не буде повним, глибоким, не з’єднає нас з Богом і не відкриє нам шлях до примирення з ближнім. Через Ісуса Христа ми примирюємося з Богом і входимо в вічність. Простити можна тоді, коли ми любимо. Отже загляньмо, як говорив Антоній Сурожський, в наше серце і відновімо правдиві і люблячі відносини з Богом і з нашим ближнім, щоб будувати Царство про яке говорить Господь; і вчімося прощати ближньому сто монет, коли нам Бог прощає десять тисяч монет. Тому що, спасіння наше в наших руках. Амінь.

(36)