Во Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені во Христі, браття і сестри!

Центральна, найважливіша частина Служби Божої почнеться хвилин за двадцять після проповіді словами: «Принесімо подяку Господеві». По-грецькому це лунало так: «Ефхарісти’сомен то Кирі’о». Священик або диякон виголосом цих слів закликає народ зосередитися для принесення безкровної жертви та розкриває її сенс як жертви подяки. Подяки – по-грецькому євхаристії – за безмежне Боже милосердя, за створення світу й людини, за поданий Богом щоденний хліб – за всі дари, необхідні для душі й тіла людини.

Євхаристія є службою подяки Господеві. Ми жертвуємо Богові свій час, приходячи на півтори-дві години до Його дому, жертвуємо частину своїх скромних статків, даючи кошти на утримання храму та священиків, на придбання всього необхідного для богослужіння. Але, що найцінніше, жертвуємо свою синівську любов, що лине з наших відкритих до молитви сердець.

Відчуття подяки – це настрій серця, що виникає у відповідь на безмежно щедрі Божі дари. І саме це почуття приводить нас ближче до Господа й розчиняє двері до таємниць небесного світу. Грецьке дієслово «евхари’стео» – «дякувати», від якого походить українська назва найбільшого зі св. Таїнств, Євхаристії, пов’язане з поняттями «ха’ріс» (милість, благодать) та «хара» (радість). І це відображає глибинний зв’язок самих понять, позначуваних відповідними словами. Бо хіба є віруюча людина, що по-справжньому глибоко переживає євхаристійне таїнство і не відчуває в цьому особливу радість, втіху, насолоду? Дякуючи Богові, жертвуючи Йому, ми парадоксальним чином збагачуємося самі.

Бог щодня щедро обдаровує кожну людину. Ми дістаємо від Нього життя, здоров’я, добробут, за Його допомогою долаємо земні випробування. Ми можемо не помічати вияву в житті Божого Провидіння, але від цього Бог не залишає нас без Своєї опіки. Він уділяє нам від Своїх щедрот – і чекає на нашу відповідь. У цьому й полягає справедливий іспит, що його ми проходимо в Бога. Іспит, який не зуміли скласти дев’ятеро з десяти зцілених прокажених.

Діставши оздоровлення, ці прокажені забули про всі страждання й приниження, що їх зазнавали від жахливої недуги. Вони забули і про свої молитви, в яких, напевне ж, обіцяли Богові цінувати й завжди пам’ятати Його допомогу. Для них існувала лише мить відчуття себе здоровими, вільними. Минуле вмить було забуте – і через це ставиться під сумнів їхнє майбутнє. Лише один із прокажених, самарянин, склавши подяку, почув несподіване: «Твоя віра спасла тебе!». Решта, злегковаживши свого Рятівника, виявивши брутальну невдячність, втрачає надію на спасіння душі – дар, незмірно важливіший навіть за такий унікальний Божий дар, як порятунок від прокази.

Ми можемо жахатися чи обурюватися вчинком дев’яти вилікуваних прокажених, можемо зневажати їх, але не забуваймо при цьому порівняти себе з цими невдячними людьми. Чи ми самі вміли бути вдячними Богові? Чи не ремствували на Нього? Чи, діставши у відповідь на наші молитви сподівану допомогу, не переконували себе, що це лише випадковий збіг обставин, а не видиме втручання Провидіння в наше життя? І чи не втратили ми шанс, виявивши брак елементарної вдячности, дістати від Господа найголовніший з Його дарів – прощення гріхів і спасіння душі?

Міркувати про це було б вельми доречним у день пам’яти досконалого взірця вдячности – святителя Миколая. Усе життя цього скромного архиєрея з містечка Мири на малоазійському березі Середземного моря є невпинним складанням дяки Богові. Тільки подяка святителя спрямована до тих, у кому Христос учив нас бачити Себе, – до ближніх. Допомагати знедоленим, рятувати несправедливо засуджених, підтримувати мандрівників – це для святого Миколая були не одноразові акти милосердя, а спосіб життя, оберненого для добра ближнього. 

Ціле життя присвячувати ближньому, жертвувати чимось, необхідним для тебе самого, – хіба це не є надміру важким тягарем для людини? Та будь-яка зустріч зі святителем Миколаєм – чи то в молитві, чи в спогляданні його ікони, чи в читанні житія – несе відчуття радісної повноти життя. Даруючи, він радіє і несе радість не тільки учасникам, але й свідкам жертовного служіння ближнім. Недарма культури різних християнських, а тепер вже й нехристиянських, народів пов’язують постать святого Миколая з найбільш веселими, радісними Різдвяними святами.

Талант вдячності – один із найщасливіших талантів. На жаль, він зустрічається нечасто. Лише один із десяти вилікуваних прокажених знайшов за потрібне повернутися до Спасителя, аби скласти подяку. Однак, може, і цілий Божий світ існує досі лише завдяки тому, що в ньому трапляються вдячні самаряни, наділені мудрою силою зупинитися в життєвій ході, дбайливо схилитися над постраждалим, підвести впалого, зміцнити знесиленого. Пожертвувати власним життєвим успіхом для іншого, може, не завжди гідного такої жертви. Вчинити так, як любив діяти святитель Миколай.

 І в цьому вчинкові діяльної любови чується нам гучний голос вдячного самарянина, котрий відмовився йти вперед, аби тільки схилитися перед Спасителем. І до нього, до цього зціленого самарянина, а через нього й до нас долинають найжаданіші слова: «Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!» Амінь.

(85)