Во Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені во Христі, браття і сестри!

Невпинно біжить час і ми знову зближаємося до Різдвяних свят. Тиждень часу відділяє нас від цієї радісної події – народження нашого Спасителя Ісуса Христа. Добре пережиття цього свята потребує доброго приготування. 

 

У цьому приготуванні Церква згадує пам’ять праотців, патріархів і пророків, тих, що заповідали прихід Месії. Та вони не лише заповідали прихід Месії, а й приготовляли народ до Його приходу словами своєї науки і прикладом, святістю життя. Приклад святих отців – це приклад віри, сильної волі і постійного чування. 

 

Приготування до Різдва Христового, це передусім духовне приготування, внутрішня боротьба, як каже Господь: „Царство небесне здобувається силою” (Мт. 11, 12). Цю внутрішню боротьбу ми ведемо проти „старої людини”, на стороні якої стоять незліченні грішні схильності, це боротьба з пристрастями тіла. Ось деякі з них: непоміркованість у їжі, шкідливі звички, пустомовство, марнославство, нудьга, розчарування, лицемірство та багато іншого. Святий Іоанн Дамаскін навчає, що „… згідно святих отців, вісім помислів нападають на нас: перший – захланність (непоміркованість), другий – блуд, третій – жадібність, четвертий – печаль, п’ятий – гнів, шостий – розпука, сьомий – марнославство, восьмий – гордощі”. 

 

У цій боротьбі Христос пропонує нам різні духовні засоби: звернутись до читання Святого Письма, до щирої та гарячої молитви. Однак власних духовних сил у цій боротьбі буває замало. Навіть якщо зібрати всі духовні сили, геройську рішучість і наснагу, то їх вистачає на дуже короткий час. Коли вичерпується сила нашої волі і можливості розуму, тоді нам потрібна стороння допомога, поміч духівника. 

 

Такими порадниками завжди були духовні вчителі, наставники. „Духовний батько” знав шлях, яким можна досягти успіху. Завданням „духовного наставника” є не лише наказувати, вчити законів духовного життя, бо законодавцем завжди був, є і буде залишатися Христос. Його завданням є дати добрий приклад дороги до Бога. 

 

У світі існує багато народних легенд, які можуть бути повчальні для нашого життя. Один лев був вихований серед овець і мав усі звички овець: їв траву, ходив зі стадом. Один старий лев вирішив напасти на це стадо, щоб поживитися. З подивом він побачив серед овець молодого лева, який почав утікати так, як усі вівці. Старий лев вирішив допомогти йому стати левом, а не залишатися ціле життя вівцею. Він наздогнав молодого лева, який почав просити його про помилування, дозволити йому повернутися назад у стадо. Тоді старий лев став йому пояснювати, що він не вівця, а могутній лев і йому нічого просити помилування у інших. Він завів його до озера і показав йому його віддзеркалення у воді. Тоді молодий лев уперше зрозумів, що він не вівця, а лев. З його грудей полинув могутній рик. Він ніколи раніше не ричав, бо завжди вважав себе вівцею. Молодий лев почав дякувати старому, що той допоміг йому стати левом. „Ні, я не допоміг тобі стати левом. А тільки допоміг тобі пригадати, хто ти такий, допоміг зрозуміти самого себе” – відповів старий лев. 

 

Справа будь-якого духовного наставника – допомогти людині пізнати саму себе, пізнати можливості боротьби у собі, власну дорогу до Бога, допомогти зреалізувати усі таланти, що закладені в її душі Богом. Коли ж наставник намагається зробити людину подібною до себе, свого способу поведінки, то таке наставництво приречене на невдачу. 

 

Кожна людина є особливим, цінним Божим творінням. У кожній людині Господь заклав свої цінності і таланти, власну дорогу до Бога. І допомогти відкрити (побачити) їх у собі є справа будь-якого справжнього наставника. 

 

Добрі духовні наставники завжди вчать того, що самі пережили. Вони ніколи не змушують робити інших того, чого самі виконати не можуть. Усі Святі Отці Церкви спочатку на собі випробували усе, чого вони навчають інших у своїх науках. Тому їх повчання такі цінні і завжди мають практичне застосування у реальному житті. Добрі духовні наставники завжди будуть вабити інших вчитися від них відкривати в собі шляхи, які ведуть нас до Бога, допомагають щедро наповнитися Божими дарами. 

 

Щоб наша дорога до Бога була надійна і приготування до зустрічі з Ним успішне, користаймо у своєму духовному житті із порад і духовного досвіду „духовних наставників” – цього цінного скарбу Церкви, щоб наша духовна боротьба завжди вінчалася успіхами, а душа постійно була готова наповнитись Божою любов’ю. Амінь.

(378)

Во Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені во Христі, браття і сестри!

Сьогодні наша церква світло звершує празник Зачаття праведною Анною Пресвятої Богородиці.

 

Згадуючи сьогодні святих і праведних богоотців Йоакима та Анну просимо їхніх святих молитов, прибігаючи до них просимо те, що потребуємо для спасіння наших безсмертних душ.

 

Про подію, на честь якого встановлено святкування, відомо з апокрифічного Протоєвангеліє Якова (II століття). Згідно з цим оповіданням у благочестивій сімейної пари – Йоакима і Анни довгий час не було дітей. Коли первосвященик відмовив Йоакиму у праві принести Богові жертву оскільки він «не створив потомства Ізраїлю», то він пішов у пустелю, а його дружина залишилася вдома на самоті. У цей час їм обом було видіння ангела, що сповістив, що «Господь почув молитви твоєї, ти зачнеш і народиш, і про потомство твоєму будуть говорити в усьому світі». Після цього благої звістки Йоаким і Анна зустрілися біля Золотих воріт Єрусалиму.

 

Після цього Анна зачала і коли «пройшли належні їй місяці, і Анна в дев’ятий місяць народила».

 

Ми визнаємо її повну святість, святість тієї, що була Матір’ю Божою, яку Господь вибрав для певної місії : спасіння свого вибраного народу.

 

Вона була дарована людям по Божественній обітниці, яку сповістив Ісая: «Я дам вам нове небо і нову землю».

 

Сьогодні Свята Мати Церква згадуючи праведних богоотців Йоакима та Анни ставить нам їх в приклад як потрібно молитись та праведно жити. У сучасному суспільстві бачимо відбувається криза у подружніх пар, які виникають із зачаттям дітей. Тому від сьогодні будемо наслідувати праведних Йоакима і Анну, як одну з не багатьох єврейських родин, які бажали вінцем свого кохання своїми дітьми послужити майбутньому Месії.

 

Просімо у своїх серцях Пресвяту Діву Марію, щоби ми за її молитвами навчились, до кінця розуміти значення та роль цього свята в історії спасіння, а зокрема нас особисто.Амінь.

(30)

Во Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені во Христі, браття і сестри!

Центральна, найважливіша частина Служби Божої почнеться хвилин за двадцять після проповіді словами: «Принесімо подяку Господеві». По-грецькому це лунало так: «Ефхарісти’сомен то Кирі’о». Священик або диякон виголосом цих слів закликає народ зосередитися для принесення безкровної жертви та розкриває її сенс як жертви подяки. Подяки – по-грецькому євхаристії – за безмежне Боже милосердя, за створення світу й людини, за поданий Богом щоденний хліб – за всі дари, необхідні для душі й тіла людини.

 

Євхаристія є службою подяки Господеві. Ми жертвуємо Богові свій час, приходячи на півтори-дві години до Його дому, жертвуємо частину своїх скромних статків, даючи кошти на утримання храму та священиків, на придбання всього необхідного для богослужіння. Але, що найцінніше, жертвуємо свою синівську любов, що лине з наших відкритих до молитви сердець.

 

Відчуття подяки – це настрій серця, що виникає у відповідь на безмежно щедрі Божі дари. І саме це почуття приводить нас ближче до Господа й розчиняє двері до таємниць небесного світу. Грецьке дієслово «евхари’стео» – «дякувати», від якого походить українська назва найбільшого зі св. Таїнств, Євхаристії, пов’язане з поняттями «ха’ріс» (милість, благодать) та «хара» (радість). І це відображає глибинний зв’язок самих понять, позначуваних відповідними словами. Бо хіба є віруюча людина, що по-справжньому глибоко переживає євхаристійне таїнство і не відчуває в цьому особливу радість, втіху, насолоду? Дякуючи Богові, жертвуючи Йому, ми парадоксальним чином збагачуємося самі.

 

Бог щодня щедро обдаровує кожну людину. Ми дістаємо від Нього життя, здоров’я, добробут, за Його допомогою долаємо земні випробування. Ми можемо не помічати вияву в житті Божого Провидіння, але від цього Бог не залишає нас без Своєї опіки. Він уділяє нам від Своїх щедрот – і чекає на нашу відповідь. У цьому й полягає справедливий іспит, що його ми проходимо в Бога. Іспит, який не зуміли скласти дев’ятеро з десяти зцілених прокажених.

 

Діставши оздоровлення, ці прокажені забули про всі страждання й приниження, що їх зазнавали від жахливої недуги. Вони забули і про свої молитви, в яких, напевне ж, обіцяли Богові цінувати й завжди пам’ятати Його допомогу. Для них існувала лише мить відчуття себе здоровими, вільними. Минуле вмить було забуте – і через це ставиться під сумнів їхнє майбутнє. Лише один із прокажених, самарянин, склавши подяку, почув несподіване: «Твоя віра спасла тебе!». Решта, злегковаживши свого Рятівника, виявивши брутальну невдячність, втрачає надію на спасіння душі – дар, незмірно важливіший навіть за такий унікальний Божий дар, як порятунок від прокази.

 

Ми можемо жахатися чи обурюватися вчинком дев’яти вилікуваних прокажених, можемо зневажати їх, але не забуваймо при цьому порівняти себе з цими невдячними людьми. Чи ми самі вміли бути вдячними Богові? Чи не ремствували на Нього? Чи, діставши у відповідь на наші молитви сподівану допомогу, не переконували себе, що це лише випадковий збіг обставин, а не видиме втручання Провидіння в наше життя? І чи не втратили ми шанс, виявивши брак елементарної вдячности, дістати від Господа найголовніший з Його дарів – прощення гріхів і спасіння душі?

 

Міркувати про це було б вельми доречним у день пам’яти досконалого взірця вдячности – святителя Миколая. Усе життя цього скромного архиєрея з містечка Мири на малоазійському березі Середземного моря є невпинним складанням дяки Богові. Тільки подяка святителя спрямована до тих, у кому Христос учив нас бачити Себе, – до ближніх. Допомагати знедоленим, рятувати несправедливо засуджених, підтримувати мандрівників – це для святого Миколая були не одноразові акти милосердя, а спосіб життя, оберненого для добра ближнього. 

 

Ціле життя присвячувати ближньому, жертвувати чимось, необхідним для тебе самого, – хіба це не є надміру важким тягарем для людини? Та будь-яка зустріч зі святителем Миколаєм – чи то в молитві, чи в спогляданні його ікони, чи в читанні житія – несе відчуття радісної повноти життя. Даруючи, він радіє і несе радість не тільки учасникам, але й свідкам жертовного служіння ближнім. Недарма культури різних християнських, а тепер вже й нехристиянських, народів пов’язують постать святого Миколая з найбільш веселими, радісними Різдвяними святами.

 

Талант вдячності – один із найщасливіших талантів. На жаль, він зустрічається нечасто. Лише один із десяти вилікуваних прокажених знайшов за потрібне повернутися до Спасителя, аби скласти подяку. Однак, може, і цілий Божий світ існує досі лише завдяки тому, що в ньому трапляються вдячні самаряни, наділені мудрою силою зупинитися в життєвій ході, дбайливо схилитися над постраждалим, підвести впалого, зміцнити знесиленого. Пожертвувати власним життєвим успіхом для іншого, може, не завжди гідного такої жертви. Вчинити так, як любив діяти святитель Миколай.

 

 І в цьому вчинкові діяльної любови чується нам гучний голос вдячного самарянина, котрий відмовився йти вперед, аби тільки схилитися перед Спасителем. І до нього, до цього зціленого самарянина, а через нього й до нас долинають найжаданіші слова: «Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!» Амінь.

 

(85)