Сповідь роздратованої людини

despair and stress

Розповідь про світ усередині і навколо людини, якій завжди все не так.

Батюшка, каюся в дратівливості, в тому, що на людей постійно злюся. Мені здається, вони все не так роблять. І це мене постійно виводить з себе. Не можу спокійно дивитися, як люди не хочуть людьми ставати. Навіть не намагаються. Борсаються в своїх справах, проблемах, помилках. Я сам, звичайно, не ідеал, але ж хоч би замислююся.

Каюся в відсутності пошани до влади. Трапилася мені вчора районна газета, а там – інтерв’ю з мером. Прочитав уважно, і така злість мене узяла. Дві з половиною смуги, і все ні про що. Жодної відповіді по суті.

Його питають, коли дороги полагодиш, коли в лікарні кондиціонери поставиш, коли на ринку лад наведеш, а він про стратегію міського розвитку, про ідеали якісь. Які ідеали, коли місто гине? Потрібно працювати, а не зуби народу заговорювати, питання вирішувати, а не інтерв’ю давати.

Каюся, батюшка: як в магазин прийду, так відразу злюся. Що нам в магазинах продають? Це вже не людська їжа, а генномодифікована отрута.

Ось лежать помідори на прилавку. Дивитися на них не можу, вони ж неначе з конвеєра. Рівні, червоні, блискучі. Як муляжі. Або ось м’ясо. Я все дитинство в селі провів. Ну не буває такого червоного м’яса!

Та що там магазин, на вулицю вже не вийдеш, щоб не розсердитися. Все загазоване, отруєне. Дихати нічим. До річки нашої ми в дитинстві з хлопчаками купатися бігали, а зараз до неї і рибаки не підходять. Скрізь муть, хімічні відходи, бензинові розводи. Зимою вулиці якоюсь поганню посипають.

А про те, що навесні все це розтане і на клумби потече, ніхто не думає. Адже хтось все це допускає, адже комусь то вигідно, щоб ми труїлися. Вони повинні про наше здоров’я піклуватися, а вони навпаки наносять шкоду. Що за люди? Нелюди якісь. Як тут не гарячкувати?

Я, батюшка, не прихильник теорій змов, але, скажу прямо, грішу підозрілістю. Мені здається, над нами дуже добре працюють.

По всіх фронтах наступають. І на Церкву зокрема. І це, насамперед, етична, духовна атака! Адже телевізор вже увімкунти не можливо. Скрізь розпуста, насильство, споживатизм. Духовний геноцид. І багато хто, дуже багато на всіх рівнях цьому потурають.

Та ми і самі один одного топимо. У фейсбук зайдеш, а там прямо завивання стоїть. Один іншого не так прокоментував, а той його трохи не лає. А так звані друзі дивляться і дрівця в вогонь підкидають. І кожен хоче себе розумнішим за інших виставити. Що-небудь таке видати, щоб відразу сто «лайків». І православні теж.

Я, батюшка, каюся, пару разів написав їм там: “Люди, зупиніться, що ви, як собаки, лаєтесь? Поверніться в реальне життя!” А вони нуль уваги, їм цікаво стосунки з’ясовувати.

Грішу, батюшка, постійним засудженням своїх колег. Адже те, що ніхто не працює, вже нікого не дивує. Чого ще чекати від суспільства тотальної імітації? Мер імітує управління містом, ГМО імітують помідори, а на роботі люди імітують працю.

Не то, щоб вони там нічого не роблять. Роблять. Кудись дзвонять, про щось домовляються, щось пишуть, якось звітують. І всі дуже зайняті. Ось мені днями допомога потрібна була за проектом, так в конторі ні у кого ні хвилинки не знайшлося. А чим вони зайняті? Гонитвою за здобиччю? Каюся, образився я на них.

Згрішив, батюшка, гнівом на дитину. Прийшов додому з роботи. Настрій паршивий. Сів за стіл. Дружина борщу налила. А тут нащадок мій прибігає: «Мамо, говорить, їсти хочу». Сів він поряд зі мною і давай навертати. Гаразд би їв тихо-спокійно, я б слова не сказав.

А він сидить, хлюпає, прицмокує, і після кожної ложки так зітхає, неначе тиждень крихти в роті не тримав. А я ж розратований після роботи, терпів-терпів спочатку, а потім схопився різко так з стільця, хлопнув по столу кулаком і як заволаю: ну навчися ти хоч їсти по-людськи, сидіти поряд з тобою неможливо! Грішний батюшка, не стримався.

Гаразд, думаю, хоч на вихідних відпочину. Узяв санки, пішов з дитиною на гірку покататися. Тільки поїхало моє хлоп’я, так відразу ще в якогось хлопчину врізався. Той вгору піднімається, пихкає, санки свої за собою тягне. Ну, ось не можуть батьки дітям пояснити, що підніматися на гору там же, де з неї інші з’їжджають, не можна.

А коли їм пояснювати, вони пиво п’ють та в телефони свої мобільні дивляться. Ну нескладно ж сказати дитині, відійди ти на 15 метрів убік і піднімайся!Почав я їм щось втлумачувати. А вони обличчя кривлять, не розуміють.

А один дід з бородою, інтелігентний ще такий, мені говорить: «А ви знаєте, гірка для того і потрібна, щоб один одного з ніг збивати і в снігу валятися». «Я подивлюся на Вас, – кажу, – коли ваш онучок в травмпункті валятиметься».

Ось сьогодні в храм прийшов, думаю, душею заспокоюся. А тут усі якісь похмурі, метушливі. Одна бабця мені взагалі каже: «Ти тут не стій, заважаєш». Я їй відповідаю: «Матір, це ж храм Божий, кому я тут заважаю?»

Тут ще діти під ногами носяться, кричать, не дають зосередитися. Диякон кадити вийшов, а у самого очі бігають, ну видно, що не про те він думає.

От так і живу, батюшка. Гарячкую, злюся, лаюся, ображаюся. А що робити? Ось ви говорите, що моя дратівливість на інших людей – моє персональне пекло. Ну, а як ще? Якщо вони людьми бути не хочуть? Навіть не намагаються, батюшка.

Доводиться жити в пеклі.

(30)

Проповідь у Неділю 5-у Великого Посту.

475410

Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Кожна неділя Великого посту поступово приготовляє і зближає нас до цієї найбільшої події в церковному році і в історії людства – Пасхи Христової, тобто до Божественних страждань Ісуса Христа і Його славного воскресіння.

 

Історія, про яку розповідає нинішнє Євангеліє, відбулася під час останньої подорожі Ісуса Христа до Єрусалиму. Спаситель останній раз нагадав учням про свою долю, яка чекає його у святому місті – про несправедливе засудження і смерть та воскресіння третього дня по смерті. Чуючи ці слова Спасителя, апостоли почали думати про свою участь у долі Ісуса, Його славі лише тут, на землі, а забули про участь у вічній славі свого Вчителя в небі, яку Він обіцяв їм словами: „Істинно кажу вам, ви, що пішли за мною, як настане новий світ, коли Син Чоловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля” (Мт. 19, 28).

 

Церква, читаючи нині Євангеліє про те, як Ісус останній раз заповідав апостолам свої страждання в Єрусалимі, про пиття чаші терпінь Ним самим і його учнями, цим нагадує нам про головний плід посту – єдність, спільноту, зв’язок любові з Богом через очищення покаянням і навернення.

 

Піст, дорогі брати і сестри, готує нас до найбільшого християнського свята – Пасхи. А Пасха, це передусім примирення, з’єднання наново людини з Богом через Христові страждання. І святкування Пасхи, це ніщо інше, як участь у долі Христа, у Його стражданнях і воскресінні, у вічній славі. Отже, основний плід Посту, який християни повинні здобути, це відновити свою єдність любові з Богом і ближніми.

 

Дуже знаменним є те, що у Святому Письмі споживання їжі не мало лише виключно дієтичного та харчового значення, але несло в собі глибокий духовний зміст, який ми сьогодні вкладаємо в слово причастя, тобто спільність та єдність у чомусь. Споживати з кимось запропоновану ним їжу, пити напій, означало вступати з ним в співпричастя, поділяти його життя, брати участь у його вчинках та гріхах, стати учасником долі іншої людини. Так, у східних народів способом поєднання у нерозривне подружжя є споживання спільної чаші під час обряду вінчання подругів. Саме по наших стосунках з ближніми ми можемо перевірити якість нашого посту.

 

Основною причиною наших проблем у стосунках з ближніми є те, що ми часто керуємося засадою справедливості. Ми хочемо, щоб все в житті було чесно, справедливо, ідеально. Але ми самі не є ідеальні і інші люди, з якими зустрічаємося в житті, не є ідеальні у своїй істоті і поведінці. Тому, коли говоримо про любов до ближнього, слід пам’ятати, що любов є не тільки справедлива, а має й інші прикмети: милосердя, терпеливість, покора, лагідність. Ісус, навчаючи людей, казав: „Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48), але Він також закликав прощати образи, бути милосердними, терпеливими, лагідними до ближніх, навіть до своїх ворогів. „Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу” (Мт. 5, 39), „Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6, 36).

 

Коли хтось звертається до нас з проханням про певну допомогу, в нас іноді спрацьовує механізм самозахисту і починаємо боронитися перед цим думками, словами: а чому я маю це робити? чому хтось часто запитує мене про те саме, він вже повинен це знати? чому я маю це робити і тратити свій час для когось? чому я маю легко віддавати свої гроші комусь, які заробляю важкою працею і т.д. Або коли хтось випадково різко, з неналежною повагою звертається до нас, ми починаємо зразу дратуватися, обурюємося. Люди оправдовують себе тим, що мені достатньо своїх проблем, клопотів, що чужі проблеми лише ускладнюють моє життя, ослаблюють людські сили і поглиблюють мій душевний неспокій. А це свідчить про те, що ми є ще далеко від ідеалу, від християнської досконалості. Ми маємо право на повагу, пошану до себе, але слід пам’ятати, що спільне добро завжди має переважати над добром особистим.

 

Причиною такої, часто негативної реакції на потреби ближніх є те, що ми дивимося на життя чисто по-людськи, з прагненням особистої, тілесної користі і не зажди бачимо в них Христа, допуск Божої волі, нагоду здобути Божу ласку для своєї душі ділом милосердя.

 

У 1880 році в Парижі з’явився убого зодягнутий молодий священик, який просився на ніч ліг до місцевого священика. Прибув він із далекого Турину, збираючи кошти на побудову церкви та утримання бідняків. Тим убогим священиком був отець Іван дон Боско, який через багато років пізніше був проголошений Церквою святим. Йому приготували місце на горищі дому. Священик, який прийняв його на ніч ліг, пізніше говорив: „Якби я знав, що це Іван дон Боско, то я б не помістив його на горищі, а надав би йому найкращу кімнату”. Цей священик добре знав, що Христос може прийти до нас як найбільш потребуючий, але так легко про це забув.

 

Отож, коли не все складається в житті ідеально, не дратуймося і не спішімо критикувати, осуджувати за це ближніх, кажучи, що це несправедливо, не правильно, ти повинен це знати, а проявімо тоді любов покірну і терпеливу. Користаймо тим самим з кожної нагоди послужити Христові в особі ближніх і цим здобути для себе добро, ласку освячення і спасіння.Амінь

(4)