Архив за день Березень 25, 2018

Сповідь роздратованої людини

Опубликовано в

despair and stress

A story about the world inside and around a person to whom everything is always wrong.

Father, I repent of my irritability, the fact that I am constantly angry with people. It seems to me that they do everything wrong. And it constantly drives me crazy. I can’t calmly watch how people don’t want to become people. They don’t even try. They struggle in their affairs, problems, mistakes. I myself, of course, am not ideal, but at least I think about it.

I repent of my lack of respect for the authorities.  I came across a district newspaper yesterday, and there was an interview with the mayor. I read it carefully, and I was so angry. Two and a half lanes, and all about nothing. No answer at all.

He is asked when the roads will be repaired, when air conditioners will be installed in the hospital, when the market will be put in order, and he is about the strategy of urban development, about some ideals. What are the ideals when the city is dying? It is necessary to work, not to speak with people’s teeth, to solve issues, not to give interviews.

I repent, father:  as soon as I come to the store, I immediately get angry. What do they sell us in stores? This is no longer human food, but genetically modified poison.

Here are the tomatoes on the counter. I can’t look at them, they are as if from a conveyor belt. Smooth, red, shiny. Like dummies. Or here is the meat. I spent my entire childhood in the village. Well, there is no red meat like that!

But there is a store, you can’t go outside without getting angry. Everything is gassed, poisoned. Nothing to breathe. As children, we used to run to our river to swim with the boys, but now even fishermen don’t go near it. Mud, chemical waste, petrol stations everywhere. In winter, the streets are sprinkled with some kind of dirt.

And no one thinks about the fact that in the spring all this will melt and flow onto the flower beds. After all, someone allows all this, because it is beneficial for someone that we poison ourselves. They should take care of our health, but on the contrary, they cause harm. What kind of people? Inhumans of some kind. How not to get hot here?

Father, I am not a supporter of conspiracy theories, but, I will say frankly, I  sin with suspicion . I think they are working very well on us.

They are advancing on all fronts. And the Church in particular. And this, first of all, is an ethical, spiritual attack! After all, it is already impossible to turn on the TV. Everywhere is debauchery, violence, consumerism. Spiritual genocide. And many, very many at all levels condone this.

But we ourselves are drowning each other. You go to Facebook, and there is curling right there.  One of the other did not make such a comment, and the other did not scold him a bit. And the so-called friends watch and throw wood into the fire. And everyone wants to present themselves as smarter than others. To publish something to get a hundred “likes” at once. And Orthodox too.

I, Father, repent, wrote to them a couple of times there: ” People, stop, why are you cursing like dogs?  Come back to real life!” And they pay zero attention, they are interested in finding out the relationship.

I sin, father, by constantly condemning my colleagues.  After all, the fact that no one works does not surprise anyone anymore. What else can be expected from a society of total imitation? The mayor simulates running the city, GMOs simulate tomatoes, and people simulate work at work.

Не то, щоб вони там нічого не роблять. Роблять. Кудись дзвонять, про щось домовляються, щось пишуть, якось звітують. І всі дуже зайняті. Ось мені днями допомога потрібна була за проектом, так в конторі ні у кого ні хвилинки не знайшлося. А чим вони зайняті? Гонитвою за здобиччю? Каюся, образився я на них.

Згрішив, батюшка, гнівом на дитину. Прийшов додому з роботи. Настрій паршивий. Сів за стіл. Дружина борщу налила. А тут нащадок мій прибігає: «Мамо, говорить, їсти хочу». Сів він поряд зі мною і давай навертати. Гаразд би їв тихо-спокійно, я б слова не сказав.

А він сидить, хлюпає, прицмокує, і після кожної ложки так зітхає, неначе тиждень крихти в роті не тримав. А я ж розратований після роботи, терпів-терпів спочатку, а потім схопився різко так з стільця, хлопнув по столу кулаком і як заволаю: ну навчися ти хоч їсти по-людськи, сидіти поряд з тобою неможливо! Грішний батюшка, не стримався.

Гаразд, думаю, хоч на вихідних відпочину. Узяв санки, пішов з дитиною на гірку покататися. Тільки поїхало моє хлоп’я, так відразу ще в якогось хлопчину врізався. Той вгору піднімається, пихкає, санки свої за собою тягне. Ну, ось не можуть батьки дітям пояснити, що підніматися на гору там же, де з неї інші з’їжджають, не можна.

А коли їм пояснювати, вони пиво п’ють та в телефони свої мобільні дивляться. Ну нескладно ж сказати дитині, відійди ти на 15 метрів убік і піднімайся!Почав я їм щось втлумачувати. А вони обличчя кривлять, не розуміють.

А один дід з бородою, інтелігентний ще такий, мені говорить: «А ви знаєте, гірка для того і потрібна, щоб один одного з ніг збивати і в снігу валятися». «Я подивлюся на Вас, – кажу, – коли ваш онучок в травмпункті валятиметься».

Ось сьогодні в храм прийшов, думаю, душею заспокоюся. А тут усі якісь похмурі, метушливі. Одна бабця мені взагалі каже: «Ти тут не стій, заважаєш». Я їй відповідаю: «Матір, це ж храм Божий, кому я тут заважаю?»

Тут ще діти під ногами носяться, кричать, не дають зосередитися. Диякон кадити вийшов, а у самого очі бігають, ну видно, що не про те він думає.

That’s how I live, father. I get angry, swear, take offense. And what to do? Here you are saying that  my irritability towards other people  is my personal hell. Well, how else? If they don’t want to be people? They don’t even try, father.

You have to live in hell.

(65)

Проповідь у Неділю 5-у Великого Посту.

Опубликовано в

475410

Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Кожна неділя Великого посту поступово приготовляє і зближає нас до цієї найбільшої події в церковному році і в історії людства – Пасхи Христової, тобто до Божественних страждань Ісуса Христа і Його славного воскресіння.

 

Історія, про яку розповідає нинішнє Євангеліє, відбулася під час останньої подорожі Ісуса Христа до Єрусалиму. Спаситель останній раз нагадав учням про свою долю, яка чекає його у святому місті – про несправедливе засудження і смерть та воскресіння третього дня по смерті. Чуючи ці слова Спасителя, апостоли почали думати про свою участь у долі Ісуса, Його славі лише тут, на землі, а забули про участь у вічній славі свого Вчителя в небі, яку Він обіцяв їм словами: „Істинно кажу вам, ви, що пішли за мною, як настане новий світ, коли Син Чоловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля” (Мт. 19, 28).

 

Церква, читаючи нині Євангеліє про те, як Ісус останній раз заповідав апостолам свої страждання в Єрусалимі, про пиття чаші терпінь Ним самим і його учнями, цим нагадує нам про головний плід посту – єдність, спільноту, зв’язок любові з Богом через очищення покаянням і навернення.

 

Піст, дорогі брати і сестри, готує нас до найбільшого християнського свята – Пасхи. А Пасха, це передусім примирення, з’єднання наново людини з Богом через Христові страждання. І святкування Пасхи, це ніщо інше, як участь у долі Христа, у Його стражданнях і воскресінні, у вічній славі. Отже, основний плід Посту, який християни повинні здобути, це відновити свою єдність любові з Богом і ближніми.

 

Дуже знаменним є те, що у Святому Письмі споживання їжі не мало лише виключно дієтичного та харчового значення, але несло в собі глибокий духовний зміст, який ми сьогодні вкладаємо в слово причастя, тобто спільність та єдність у чомусь. Споживати з кимось запропоновану ним їжу, пити напій, означало вступати з ним в співпричастя, поділяти його життя, брати участь у його вчинках та гріхах, стати учасником долі іншої людини. Так, у східних народів способом поєднання у нерозривне подружжя є споживання спільної чаші під час обряду вінчання подругів. Саме по наших стосунках з ближніми ми можемо перевірити якість нашого посту.

 

Основною причиною наших проблем у стосунках з ближніми є те, що ми часто керуємося засадою справедливості. Ми хочемо, щоб все в житті було чесно, справедливо, ідеально. Але ми самі не є ідеальні і інші люди, з якими зустрічаємося в житті, не є ідеальні у своїй істоті і поведінці. Тому, коли говоримо про любов до ближнього, слід пам’ятати, що любов є не тільки справедлива, а має й інші прикмети: милосердя, терпеливість, покора, лагідність. Ісус, навчаючи людей, казав: „Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48), але Він також закликав прощати образи, бути милосердними, терпеливими, лагідними до ближніх, навіть до своїх ворогів. „Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу” (Мт. 5, 39), „Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6, 36).

 

Коли хтось звертається до нас з проханням про певну допомогу, в нас іноді спрацьовує механізм самозахисту і починаємо боронитися перед цим думками, словами: а чому я маю це робити? чому хтось часто запитує мене про те саме, він вже повинен це знати? чому я маю це робити і тратити свій час для когось? чому я маю легко віддавати свої гроші комусь, які заробляю важкою працею і т.д. Або коли хтось випадково різко, з неналежною повагою звертається до нас, ми починаємо зразу дратуватися, обурюємося. Люди оправдовують себе тим, що мені достатньо своїх проблем, клопотів, що чужі проблеми лише ускладнюють моє життя, ослаблюють людські сили і поглиблюють мій душевний неспокій. А це свідчить про те, що ми є ще далеко від ідеалу, від християнської досконалості. Ми маємо право на повагу, пошану до себе, але слід пам’ятати, що спільне добро завжди має переважати над добром особистим.

 

Причиною такої, часто негативної реакції на потреби ближніх є те, що ми дивимося на життя чисто по-людськи, з прагненням особистої, тілесної користі і не зажди бачимо в них Христа, допуск Божої волі, нагоду здобути Божу ласку для своєї душі ділом милосердя.

 

У 1880 році в Парижі з’явився убого зодягнутий молодий священик, який просився на ніч ліг до місцевого священика. Прибув він із далекого Турину, збираючи кошти на побудову церкви та утримання бідняків. Тим убогим священиком був отець Іван дон Боско, який через багато років пізніше був проголошений Церквою святим. Йому приготували місце на горищі дому. Священик, який прийняв його на ніч ліг, пізніше говорив: „Якби я знав, що це Іван дон Боско, то я б не помістив його на горищі, а надав би йому найкращу кімнату”. Цей священик добре знав, що Христос може прийти до нас як найбільш потребуючий, але так легко про це забув.

 

Отож, коли не все складається в житті ідеально, не дратуймося і не спішімо критикувати, осуджувати за це ближніх, кажучи, що це несправедливо, не правильно, ти повинен це знати, а проявімо тоді любов покірну і терпеливу. Користаймо тим самим з кожної нагоди послужити Христові в особі ближніх і цим здобути для себе добро, ласку освячення і спасіння.Амінь

(17)