Проповідь у Неділю 1-у Великого Посту. Торжества Православія

1330780656

Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

В день Торжества Православ’я ми святкуємо церковну подію: завершення епохи семи Вселенських соборів. На сьомому Вселенському соборі був проголошений догмат про ікони, який говорить нам, що, ставши людиною, Бог став зображуваним, що втіленням Своїм невидимий, незбагненний Господь придбав людський образ, і що образ Божий може бути відображений лініями і фарбами; не як портрет, а як внутрішній, таємничий образ Божий, пізнаний, пережитий, знаний в Церкві.

 

     Як це дивно: у Бога – образ, і цей образ ми можемо споглядати; та перед іконою, яка виражає церковний досвід, церковне знання про Бога, ми дійсно можемо схилити коліна з любов’ю, з благоговінням, з ніжністю. Бог став одним із нас, не перестаючи бути незбагненним, великим Богом, самим Життям, самою Святістю, самим незбагненним. І разом з цим по-новому освітлюється слово Старого Завіту про те, що ми створені за образом Божим; кожен з нас – ікона. Як це дивно! Дивлячись один на одного, так само, як коли ми дивимося на ікону, ми можемо поглядом віри, поглядом любові, поглядом богошанування побачити образ Божий.

 

     Є в Новому Завіті слово про те, що нам треба віддавати кесарю кесареве і Богу – те, що належить Богу. Сказано було це слово, коли Спасителеві Христу був представлений динарій з відбитим обличчям, образом римського кесаря, і Він відповів: віддавайте те, на що лягла печать світу, печать влади, печать землі, тим, кому це дорого; а Богу віддавайте те, що відображене Його печаттю … І кожен з нас – образ Божий, на кожному з нас ця печатка, яка робить нас Божими, і цього ми не можемо віддати нікому – тільки Богу.

 

     І сьогоднішнє свято ікон говорить нам не тільки про рукописані ікони, не тільки про те, що Бог зобразимий, що Бог став людиною і у Нього людська подоба і образ; але говорить також, як нам треба ставитися до того, що кожен з нас – свята ікона Божа. Як повинні ми ставитися до себе і один до одного, якщо тільки ми це розуміємо, якщо тільки ми можемо про це згадати! Бувають ікони осквернені, зневажені, знівечені людською злістю; та ці ікони нам робляться такими дорогими, немов це ікони-мучениці; ці ікони нам хочеться оберегти, оточити любов’ю, охоронити, тому що вони так постраждали від людської неправди … Так і ми повинні дивитися один на одного, коли людину знівечив гріх, коли людина поранена, коли так важко в ньому бачити красу і славу Божу; тоді нам треба глибоко вдивитися в цей святий і спаплюжений образ, тоді-треба докласти усю працю , всю любов, все благоговіння наше, щоб ця ікона, не на дереві написана, а в душі людини, в зовнішності і в образі його, очистилася, зцілилася, знову освятилася, стала іконою на славу Божу.

 

     І ось, вступимо сьогодні в другу седмицю Великого посту, в кінці якої святий Григорій Палама буде проголошувати славу людини, буде говорити, що Божа благодать, що живе в людині, почиває в ній, торкається її, зцілює, витворюючи її новою, що ця благодать – Сам Бог,що вселився в нас. Як благоговійно повинні ми дивитися один на одного, як трепетно і благоговійно ставитися один до одного, незважаючи на наші немочі, слабкості, гріхи, бо ми – образ: спаплюжений, проте, освячений. Амінь. 

(28)

Сім заповідей Великого посту

post

Почався Великий піст – час відновлення, покаяння і радості. Радості не пасхальної, піднесеної, а тихої, на перший погляд непомітної, але, водночас, глибокої. Можливо, це тому, що в піст у черговий раз бажаєш відійти від усієї непотрібної, наносної суєти, що обволікає тебе кожного буднього дня, і знайти себе справжнього.

 

Великий піст готує нас до торжества торжеств – Пасхи. Це справжня подорож. Це весна духу. І цей весняний шлях – це наша можливість стати хоч трішечки кращими, ніж були.

 

Що ж можна зробити для того, щоб прожити піст по-справжньому?

 

1. Харчуватися просто. Перш ніж говорити про духовну складову посту, треба зрозуміти, як ми будемо харчуватися. Адже харчові розходження найпомітніші. Сенс посту – не в тім, щоб не вживати тваринної їжі (їжа сама собою не наближає і не віддаляє від Бога), хоча ми все-таки – істоти з плоті та крові, отже питання нашого харчування є надзвичайно важливим.

 

Загальне правило: харчуватися треба так, щоб відчувати легкість (адже можна обтяжити себе і пісними стравами). І не «зациклюватися» на їжі. Навряд чи варто шукати вишукані рецепти пісних страв. Менше часу й уваги приділяти готуванню трапези. Менше грошей витрачати на їжу. Тому поміркуємо над питанням, наскільки доречно купувати у піст, наприклад, делікатесні морепродукти, що статутом не забороняються.

 

До речі, для деяких категорій людей припустимі певні послаблення в їжі: для хворих, для тих, що займаються важкою працею, для вагітних і годувальниць. У вирішенні цього питання краще порадитися з духівником. Якщо немає такої можливості, то беріть відповідальність на себе. Також відомо, що «краще недопостити, ніж перепостити». Помірність – ось золоте правило.

 

2. Відмовитися від якої-небудь залежності або прихильності. Піст – час нашого звільнення. Звільнення від того, що поневолює. Отже, ми можемо зробити маленький подвиг: відмовитися від руйнівної прихильності. У кожного вона своя: алкоголь, паління, телесеріали… Подібних подвигів не варто жадати від інших, але самому добре спробувати.

 

3. Молитися регулярно. Піст без молитви – зовсім не піст. Свою повсякчасну «немолитовність» нам зручно списувати на ритм міського життя, сімейні турботи, проблеми та ін. Але спробуймо під час посту звільнити для молитви хоча б по 10 хвилин ранком і ввечері. Можна читати ранкові й вечірні молитви або Псалтир, але під час посту потрібно додавати до них ще одну – коротку та ємну молитву святого Єфрема Сирина, що задає «тон» на ці тижні.

 

4. Читати Писання. Під час Великого посту Церква за щоденними богослужіннями прочитує три старозавітні книги: Буття, пророка Ісаї та Притч. Існує також благочестивий звичай прочитувати самостійно всі чотири Євангелія. Важко бути християнином, не знаючи Святого Письма. Якщо ви ще не прочитали цілком Старий і Новий Завіти – надолужте це за сорок днів посту. Та якщо вже подужали всю Біблію, не думайте, що цього достатньо: на жаль, ми багато важливого забуваємо. Прагніть читати Писання регулярно, краще щодня, вибираючи місце, де можна було б зосередитися. Чудово, якщо після читання ви знайдете час обміркувати прочитане і подумати, як співвіднести Писання зі своїм життям.

 

5. Відвідувати богослужіння. Великий піст – особливий час у ритмі церковних служб. Але відчути це можна, якщо приходити у храм і серед тижня. Адже по суботах і неділях відбуваються практично ті ж самі богослужіння, що і завжди. Особливий настрій Великого посту (отець Олександр Шмеман називав його «світлим сумом») можна відчути тільки у тихій красі буденних служб. Намагайтеся хоча б один або два рази прийти до храму на читання Великого покаянного канону святого Андрія Критського. Цей канон, найдовший з існуючих у Православній Церкві, народжений у глибині покаяння і пронизаний надією на батьківську любов Божу, читається частинами увечері з понеділка по четвер на першому тижні Великого посту, і потім повторюється цілком у середу ввечері на п’ятому тижневі.

 

Необхідно хоча б раз за піст бути на Літургії Передосвячених Дарів (чудово, якщо ви знайдете храм, де вона служиться увечері) і причаститися, переживши цей день як час трепетливого очікування зустрічі з Христом. І надзвичайно важливо бути в храмі у страсні дні, починаючи з вечора Великого четверга.

 

6. Очистити свій розум від суєтності. У питанні, чи варто цілком відключати телевізор, вводити мораторій на відвідування блогів, форумів і соціальних мереж, – кожен вирішує сам. А ось те, що дійсно буде корисно, – прочитайте хоча б одну гарну книгу духовного змісту. Це може бути історія Церкви, основи віровчення, тлумачення на Священне Писання – вибір великий (але підходити до вибору літератури слід дуже уважно, оскільки ринок православної літератури сьогодні буяє не завжди «духовно якісними» виданнями). Можна прочитати і твір зі світової класики – це теж може вберегти розум від суєти.

 

7. Зробити те, що давно збиралися. Визначити для себе справу, про яку давно думали, але так і не зробили. Час посту – це час позитиву. Всі обмежувальні міри (в їжі, розвагах та ін.) важливі тому, що вони звільняють наш час і сили для головного: зростання у Христі. А рости у Христі – значить творити добро. Любити Бога, ближнього і себе. Варто вибрати хоча б одну справу, від якої буде добре не тільки вам, але й вашим ближнім.

 

Напередодні посту ми чули слова Христові: «Що ви зробили одному з малих цих, Мені зробили». Трохи поміркувавши, ви, напевно, знайдете, що можна зробити за ці 40 днів. Зібрати речі для дитячого будинку, приготувати вечерю своїм батькам, зробити щось корисне у своїй хаті, змайструвати шпаківню, вникнути, нарешті, в те, чим живуть ваші діти – відшукається безліч ідей.

 

Крім цих, запропонованих «заповідей» посту, у вас можуть бути свої власні «заповіді», але головне – прожити піст серйозно, на найглибшому рівні своєї свідомості. Адже час посту – це час, що вимагає від нас прийняття рішень і постійних зусиль.

 Джерело:odigitriya.com.ua

(28)

Проповідь на свято Стрітення Господнє.

mozaikahrvoskr

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

 

Сьогодні Церква Христова урочисто святкує Стрітення Господнє. Стрітення означає зустріч, дивну і сповнену таємничості, зустріч у Єрусалимському храмі старця Симеона і новонародженого Богомладенця Ісуса.

 

Задовго до народження Ісуса Єгипетський цар Птоломей захотів для своєї бібліотеки зробити грецький переклад єврейської Біблії. Для того, щоб перекласти Писання з єврейської на грецьку мову, було вибрано сімдесят учених мужів, які добре знали обидві мови. За Переданням в числі перекладачів був чоловік на ім’я Симеон, якого Церква в подальшому назвала Богоприїмцем. Річ у тому, що, перекладаючи книгу пророка Ісаї, Симеон дійшов до місця, де говориться: «Ось, Діва в утробі зачне і народить Сина» (Іс. 7: 14), і подумав, що в тексті помилка. Не може Діва народити дитину. Він вирішив виправити те місце і написати: «Молода жінка народить сина», однак ангел Господній зупинив його і сказав, що на підтвердження цього, він не побачить смерті до того часу, поки не виконається пророцтво. Він же стане свідком цього. З того часу, очікуючи пришестя у світ Спасителя, Симеон жив праведно і благочестиво, і «Дух Святий був на ньому» (Лк. 2: 25).

 

Коли ж настала повнота часу і у світ прийшов обіцяний Месія, Пресвята Богородиця разом з Йосифом на сороковий день після народження, за Законом Мойсея, принесли младенця Ісуса у храм, щоб посвятити первенця Богові і принести викупительну жертву. Виконуючи цей закон Господній, Матір Божа нині явилася в храм разом із Законодавцем. Вона прийшла очиститися, хоч і не мала потреби в очищенні як неосквернена, нетлінна і пречиста. Бо Та, Яка зачала без мужа і похоті і народила без порушення Свого дівства, не мала скверни, бо як могла торкнутися нечистота Тієї, Яка народила Джерело чистоти? Марія і Йосиф приносять викупительну жертву за Того, Хто Своєю присутністю освячує храм і святеє святих, Хто стане жертвою за гріхи всього світу. Та, перед Якою схиляється і Яку прославляє весь духовний ангельський світ, чесніша від херувимів і славніша від серафимів, схиляє Свою голову перед благословенням священика.

 

На порозі храму Пресвяту Діву Марію зустрів первосвященик Захарія, сюди ж Святим Духом приведений був і старець Симеон. Він побачив Богомладенця, осяяного невимовним небесним світлом, і Господь відкрив йому, що це Месія і Спаситель світу. Праведний Симеон взяв Младенця на руки і проголосив дивні пророчі слова: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля» (Лк. 2: 29 – 32). Так увінчалось трьохсотлітнє очікування старця, кінець життя його наповнився світлом радості явлення у світ Спасителя.

 

Тримаючи на своїх руках Богомладенця Ісуса, в убогості принесеного смиренними і маловідомими батьками, Симеон духовними очима бачить Його божественну славу і в своїх богонатхненних словах промовляє такі таємничі поняття про Месію, які були недоступними більшості тогочасних юдеїв. Тоді більшість юдеїв очікували від обіцяного Спасителя не тільки визволення від духовного рабства, а і заснування на землі непорушного і величного царства, яке зможе перемогти всі земні царства і стати пануючим, а юдеї вже не будуть пригніченим народом, а народом, який пануватиме над всім світом. Симеон же, навпаки, бачить у пришесті Христовому спасіння, приготоване для всіх народів землі, і світло, яке просвітить язичницькі народи і теж відкриє їм можливість спасіння. Праведний старець промовив свої дивні, наповнені таємничим змістом слова не тільки від себе, він говорив від імені всіх старозавітних пророків і праведників. Він говорить, що закінчився час важкого і довготривалого очікування і настав час спасіння, адже світло, яке виходило від Богомладенця, освітило і його серце світлом богопізнання.

 

Перед очима блаженного старця тепер відкрились всі ті блага, які приніс на землю Богомладенець Ісус не як великий цар-завойовник, а як смиренний раб, Просвітитель і Спаситель наших душ, Який прийшов на землю звільнити рід людський від рабства гріха і смерті, від пристрастей і суєвір’я, які чорною хмарою нависли над людством, і розвіяти темряву і тінь смертну світлом Свого божественного вчення.

 

Праведний Йосиф і Пречиста Діва Марія, почувши сказане Симеоном про Немовля, дивувалися. Вони бачили, що старець говорить до Младенця Ісуса не як до звичайної дитини, а як до «Вітхого днями» і, молячись, звертається до Нього не як до людини, а як до Бога, Який має владу життя і смерті і може утримати або у ту ж мить відпустити.

 

Розуміючи все це, блаженний старець промовив і до Богородиці: «Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання, – і тобі Самій душу пройме меч, – щоб відкрилися помисли багатьох сердець» (Лк. 2: 34 – 35). Тлумачачи ці слова, блаженний Феофілакт говорить, що «Господь лежить на падіння зла, яке гніздиться в наших серцях і душах, і на піднесення добра; впаде блуд – піднесеться цнотливість. Лежить Він на падіння у тому розумінні, що Сам повинен постраждати і піддатися смерті, а через Його падіння багато хто має піднестися, тобто це для невіруючих падіння, а для віруючих піднесення».

 

Младенець Ісус лежить на падіння тих, які, будучи засліпленими своєю гордістю і ненавистю, не побажають слухати Його проповіді і не повірять Його словам, простим же, чистим серцем і душею людям, Він стане піднесенням. Він обере нерозумне світу цього і посоромить премудре, щоб впало старозавітне юдейське зборище і постала благодатна новозавітна Церква Божа. Стане Він і знаменом сперечання, бо великий розбрат станеться через Нього: одні назвуть Його благим, інші ж скажуть, що Він обманює людей; і покладуть Його, за словом пророка Єремії, «ніби ціллю для стріл» (Плач. 3: 12), розіп’явши на хресті і уразивши цвяхами і списом, неначе стрілами. При цьому Богородиця, побачивши розіп’ятого на хресті Свого Сина, «пройнята мечем болі і страждання» проводжала зі світу Того, Кого народила без болю і мук. Тут у Єрусалимському храмі Пресвята Богородиця вперше пережила Свою Голгофу. В його словах Вона побачила те, що в недалекому майбутньому чекає Її Сина і все новозавітне людство.

 

Наше серце, дорогі браття і сестри, наповнюється великою радістю, що збулася обітниця Господня над старцем Симеоном, а дехто мимоволі і позаздрить йому, бо він став одним із тих небагатьох, які сподобилися зустрітися з Господом і доторкнутися до Його пречистої плоті. Однак і всі ми, християни і діти Христові, не позбавлені такої ж участі. Кожен із нас може не одноразово зустрітися у земному житті із Господом, потрібно тільки достойно прийняти і відчути її. Кожна людина, приймаючи перші таїнства Церкви Христової – Хрещення і Миропомазання – стає храмом і вмістилищем Духа Святого. Зустрічається душа християнина з Богом і під час молитви, якщо ця молитва щира і якщо людина відкриває свою душу і серце перед Господом. Щира молитва дає можливість відчути присутність Бога.

 

Зустрічається людина з Богом і тоді, коли чинить якусь добру справу, адже, роблячи щось добре своєму ближньому, – за словами Самого Господа, – ми робимо це для Нього (Мф. 25: 40). Святитель Іоан Золотоуст говорить, що коли ми робимо благу справу, то поряд з нами невидимо стоїть Сам Христос і приймає нашу жертву. Але найближче ми зустрічаємось із Господом у найвеличнішому таїнстві Церкви Христової – Євхаристії. У ньому ми приймаємо під виглядом хліба і вина Самого Господа і Спаса нашого Ісуса Христа у своє єство. Ось найвеличніша зустріч людини з Богом.

 

Дорогі браття і сестри! Під час земного життя Господь неодноразово удостоїть кожного із нас зустрічі з Ним. Він стоїть близько до кожного із нас, але через нашу гріховність ми не можемо відчути цієї зустрічі відповідним чином. Та буде ще одна зустріч, зустріч вже не на землі, а на небесах. Ця зустріч для кожного буде останньою, і ніхто не зможе її уникнути. Всі: і віруючий християнин, і невіруючий безбожник стануть перед Господом, щоб отримати свою винагороду. І для того, щоб ця зустріч не була страшною і останньою, Творець дарував кожному із нас життя, щоб, живучи на землі, ми змогли заслужити собі блаженне життя у вічності. А для того, щоб заслужити блаженство у вічності, ми повинні бути християнами не за назвою, не на словах, а ділами, достойними цього високого звання.

 

Якщо ми навчимось жити згідно з євангельським вченням і творити добро, то Господь благословить наші труди і старання, і зробить останню зустріч з Ним не вічними муками, а початком блаженного життя у Царстві Небесному. Амінь.

 

(17)

Проповідь на Свято Собор трьох великих Вселенських вчителів: Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Золотоустого

photo82

30 січня за старим стилем, 12 лютого за новим, святкуємо пам’ять трьох великих учителів, проповідників і Отців Церкви: святого Василія Великого, святого Григорія Богослова і святого Іоанна Золотоустого. Це свято знане як свято Трьох Святих — велетнів віри, духа, науки і святості. Три Святителі залишили глибокий слід у становленні християнської віри, вони передали нам чисту віру Нікейського Собору, пояснили догмати про Святу Трійцю, Христа та Пресвяту Євхаристію. Троє святителів жили в IV столітті, в часі становлення християнського обряду. Святий Василій і святий Григорій жили у Кападокії (Мала Азія), були близькими друзями, а святий Іоанн Золотоустий походив з Антіохії і був молодшим за них на 20 років, проте усіх їх єднала апостольська ревність за святу віру і спасіння душ.

    Хоч Три Святителі жили в IV ст., їх спільне свято було встановлено набагато пізніше – лише з XI ст.

 

    Згідно із Святим Переданням, поштовхом до встановлення цього празника була велика суперечка у другій половині XI ст., в час правління Візантійського імператора Олексія I Комніна про те, хто з цих трьох Святителів є більш цінний для Церкви.

 

    Одні вище ставили святого Василія Великого, другі святого Григорія Богослова, а ще інші – святого Іоанна Золотоустого. Через це між багатьма виник розбрат: одні називалися — василіанами, другі — григоріанами, а треті — іоаннітами.

 

    Василіани ставили Василія Великого вище за інших святителів, називаючи його найвищим витією, вони вважали, що він всіх перевершував словом і ділами, притім бачили в ньому мужа, який мало чим поступається ангелам, твердого характером, який нелегко прощає провини, і байдужий до всього земного. Григоріани відстоювали святого Григорія Богослова, стверджуючи, що він переконливістю слова, майстерним тлумаченням Священного Писання та витонченістю побудови промов перевершив усіх найславетніших представників еллінської мудрості — і тих, що жили раніше, і своїх сучасників. Іоанніти вважали найбільшим богословом Святителя Іоанна Золотоустого, бо той був схильний до помилування грішників і швидко допускав їх до покаяння. Бачили в ньому людину чоловіколюбну, яка розуміє слабкість людського єства, і як красномовного проповідника, який наставляв усіх на покаяння безліччю своїх медоточивих слів; тому вони шанували його вище за Василія Великого та Григорія Богослова.

 

     Через деякий час після того, як виникли суперечки, явилися ці великі святі, спочатку кожен окремо, а потім усі три разом – Іоанну, єпископу Євхаїтському, який відзначався мудрістю, знанням, чеснотами, і сказали:

 

     — Як бачиш, ми рівні перед Богом; немає у нас ні розділення, ні якоїсь протидії один одному. Кожний з нас свого часу, натхнений Божественним Духом, написав відповідні повчання для спасіння людей. Чого ми навчилися сокровенно, те передали явно людям. Немає між нами ні першого, ні другого. Якщо ти посилаєшся на одного, то з тим згодні й обидва інші. Через те накажи тим, хто сперечається щодо нас, припинити суперечки, бо як за життя, так і після кончини ми маємо турботу про те, щоб привести до миру і однодумності краї вселенної. Зважаючи на це, з’єднай в один день пам’ять про нас і, як належить, склади нам святкову службу, а іншим передай, що ми маємо у Бога рівне достоїнство. А тим, хто звершує пам’ять про нас, ми будемо заступниками у спасінні, бо сподіваємося, що маємо деяку заслугу у Бога.

 

     Сказавши це єпископові, вони стали підніматися на небо, сяючи невимовним світлом і називаючи один одного на ім’я. Блаженний єпископ Іоанн негайно відновив мир між тими, хто ворогував, бо він був мужем великим у чеснотах і відомим у любомудрії. Він встановив свято Трьох Святителів, як і повеліли йому святі, і заповідав церквам святкувати його з належною урочистістю. В цьому ясно виявилася мудрість великого мужа, бо він зрозумів, що в січні звершується пам’ять усіх трьох святителів, а саме: у перший день — Василія Великого, у двадцять п’ятий — божественного Григорія, а в двадцять сьомий — святого Золотоустого, — то він з’єднав їх у тридцятий день того ж місяця, увінчавши святкування їхньої пам’яті канонами, тропарями і похвалами, як це й належало. Так було започатковано вшанувати пам’ять великих учителів Церкви.

 

     Три Святителі були найбільш шанованими ієрархами у Візантії. Їх вчення, богословські твори, гомілії і самі вони сприймалися Церквою як тверда основа православної віри, що навіки стало міцною опорою для християн.

(24)