Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені у Христі брати та сестри!

В сьогоднішньому Євангелії ми ще раз бачимо відчайдушну людську потребу та нездатність христових учнів зцілити людину. Нещодавно ми читали в Євангелії про те, що вони відчували, що не в змозі нагодувати народ, який оточував Христа, і запитали Його: чому? чому вони так безсилі? чому вони не можуть допомогти тим, які з такою надією до них приходять?

     Спаситель сказав про дві речі спочатку, стосовно їхнього запитання, Він сказав: приведіть хворого хлопчика до Мене … Це перше що кожен з нас взмозі зробити. Коли перед нами потреба, хвороба, відчай і розгубленість, ми так часто намагаємося своїм розумом допомогти, і деколи, в якійсь мірі, ми це можемо робити, але в кінцевому підсумку, гранична гармонія, цілісність людини може бути відновлена тільки Самим Богом. І тому ми повинні пам’ятати, що ми послані в цей світ для того, щоб кожного нужденного привести до Самого Христа, стати настільки прозорими, настільки непомітними, щоб люди ввійшли б у спілкування з Христом.

     Друге питання було поставлене конкретно учнями: чому ми не змогли його зцілити? .. – Тому що не вистачило віри. Не віри в те, що у них є сила це зробити, а віри в те, що Бог може це створити, і що роль учня в тому, щоб розкрити якомога ширше двері для Бога, щоб Він міг вступити в життя і створити диво.

     Але для того, щоб бути здатним так вчинити, як Спаситель їм сказав, треба пройти шляхом молитви і посту. Не посту в тому сенсі, в якому ми про нього говоримо так часто: утримання в їжі; а посту в тому основному сенсі, в якому святі отці розуміють це слово: відмова – або, вірніше, свобода – від усього того, що нас поневолює; свобода від усього того, що нас приваблює, царственна незалежність, при якій ми можемо до кінця належати Богові й бути здатними до Нього обернутися, і слухати, в глибинах нашого буття, Його життєдайне слово.

     В цьому і полягає, в кінцевому підсумку, молитва: у тому, щоб ми, струсивши з себе всі вузи, забувши про землю, про небо і про себе, стали перед Богом в глибокому мовчанні, вслухаючись всім нашим єством в Його присутність, в Його безмовність, в Його слово животворне, і відповідаючи Йому часом тільки одним словом: Амінь! Так, Господи, припускаю, так! ..

     І не даремно в кінці цього уривка говорить нам Христос про те, що Йому через кілька днів належить бути переданим в руки людей, які стурбовані тільки землею, і що вони Його вб’ють, бо такий свідок свободи в Бозі нестерпний для них. Це межа того, до чого Він кличе учнів: відречіться від себе до кінця! Ввійдіть в Бога до кінця, – тоді ви станете, ймовірно, чужими тим людям, для яких Бог далекий, в яких не живее справжня жалість і любов. Дотримуйтесь Мого прикладу; візьміть свій хрест і підіть за Мною – але без страху! Тому що Я нікуди вас не поведу, ніяким шляхом, яким Я Сам не пройшов, і цей шлях, через хрест, веде до Воскресіння. Амінь! 

(466)

Во Ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри

Сорок днів і ночей постив у пустині Спаситель. А в кінці посту, коли вже сили ослабли і особливо важко постити, приступив до Ісуса диявол, і спокушуючи промовив: «якщо ти Син Божий, перетвори каміння на хліб». Лукавий думав, що Христос перетворивши каміння на хліб і будучи голодним не витримає, і порушить піст. Христос знає задум лукавого і знає важливу істину, що лукавого не можна слухатись, бо його слова хороші, а задуми злі. Тому Ісус дає лукавому достойну відповідь: «не хлібом єдиним живе людина, а кожним словом, що виходить з уст Божих». А в пустині людей, що прийшли слухати Слово Боже, Спаситель наситив п’ятьма хлібами і двома рибами. Проте щоб ці люди, наситившись даремним хлібом, не вимагали знову їжі, Ісус відправляє апостолів човном на інший берег моря. А Сам Христос іде на високу гору, щоб порозмовляти – помолитись з Отцем Небесним, бо цілий день Ісус провів з народом і на молитву Він не мав часу.

     Молився Ісус Христос за людей, які цілий день слухали Його, молився Спаситель, за весь світ, молився за своїх учнів, а учні пливучи в човні нарікали: «Учитель заставив нас плисти в темну ніч, ми втомлені, а тут вітер і сильна хвиля, і в нас уже нема сил веслувати».

     Христос, як Бог знаючи їх нарікання і Сам бачив з гори, що море дуже розбушувалось. Бажаючи їм допомогти, Спаситель пішов по морю до них. Тільки, що учні нарікали, що Ісус залишив їх наодинці з розбурханим морем, побачили що до човна Хтось наближається, то злякались і стали кричати. «Заспокойтесь це Я» – лагідно промовив до них Ісус.

     Колись Адам, живучи в раю з Богом, забажав бути незалежним від Бога, тому порушив заборону і з’їв заборонений плід. Не став Адам таким, як Бог, а з’ївши плід став із безсмертного – смертним. Так само і апостол Петро, побачивши, як іде по морю Ісус, захотів Петро іти по морю, і сказав: «коли це ти Господи, то звели мені прийти до Тебе». Диявол приступивши в пустині спокушував Христа словами: «якщо ти Син Божий, то накажи камінню стати хлібом». І учень Христа апостол Петро спокушає так само: «якщо Ти Христос звели, щоб я ішов по воді до Тебе».

     Спаситель дозволяє Петрові йти по воді. Петро боязко ступив на воду, зробив крок, другий. Петро наповнився радістю, що він як Христос іде по воді, а з радістю в серце Петра увійшла гордість: він іде по воді, а решта сидять в човні.

     «Петро оглянувся на своїх друзів, і в цей час велика хвиля стала між Спасителем і Петром – пише святитель Дмитро Ростовський – і апостол Петро не бачачи перед собою Ісуса, злякався, засумнівався, і став тонути. А тонучи став благати: «Господи спаси мене!». Ісус зараз же простягнув руку з словами: «маловіре, чому засумнівався…?» і врятував Петра.»

     В човен заходили обоє: попереду Ісус Христос в сухому одязі величний і спокійний, і учні поклонились Йому признаючи Христа за Бога, а позаду йшов Петро зляканий, вода збігала з його одягу, і сором стояв в його очах.

     Чому Петро став тонути? Бо не мав перед своїми очима Спасителя і ми в цьому житті будемо потопати в гріхах, як не будемо мати перед своїми очима Спасителя. А щоб цього не сталось наша Свята Церква вчить: «пам’ятай 4-заповідь Господню, шість днів працюй, пороби всі діла твої, а день сьомий присвяти Господу-Богу своєму». Тож, як вчить св. Іоанн Золотоуст кожного дня прочитай уважно один розділ з Нового Завіту і роздумуй над прочитаним. Не пропускай ранішніх і вечірніх, молитов, і як тільки маєш вільний час молись до Господа. І так чинячи, будеш увесь час пам’ятати про Бога, і Бог, бачачи твої зусилля, буде пам’ятати про тебе. Амінь. 

(177)