Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені у Христі брати та сестри!

Сьогодні Свята Христова Церква святкує Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа. Можемо назвати цей день — празником Неба. Протягом сорока днів після свого Воскресіння із мертвих Господь наш Ісус Христос видимо перебував на землі, об’являючись багатьом і скріпляючи їх у вірі. Він багато разів з’являвся своїм учням, майбутнім апостолам, дозволяв їм до себе доторкатися, сідав з ними до столу, споживав їжу і багато навчав їх про Царство Боже. Під час одного з таких з’явлень воскреслий Господь дав своїм учням владу хрестити людей в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, а під час іншого свого з’явлення – владу в’язати і розв’язувати, тобто відпускати і задержувати людям гріхи. “Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж задержите – задержаться”.

     І от сьогодні, у сороковий день після свого Воскресіння, з’явився Ісус Христос востаннє своїм учням в Єрусалимі. Там Він дав їм повеління не відлучатися від Єрусалиму доти, поки не одержать вони від Небесного Отця Духа Святого, котрий наповнить їх мудрістю і силою. Після тривалої розмови Христос вивів своїх учнів на Оливну гору, де попрощався з ними, як прощається перед далекою дорогою добрий батько із своїми дітьми, потім почав їх благословляти. Благословляючи, Він віддалився від них і став возноситися на небо все вище і вище, аж поки хмара не скрила Його з-перед їхніх очей. Та вони ще довго дивились Йому услід, аж поки не з’явились їм два Ангели в білій одежі й до них сказали: “Мужі Галилейські! Чого стоїте, задивляючись в небо? Цей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде”.

     Дорогі брати і сестри, Ісус Христос вознісся на небо, щоб, як промовляємо у “Символі Віри”, засісти праворуч Бога Отця. Це означає, що Ісус Христос має з Богом Отцем однакову гідність і славу, а також однакову владу над світом. З нашого повсякденного життя ми знаємо, що коли якийсь земний володар чи начальник хоче когось вшанувати, він велить йому сідати від себе праворуч. Перебувати в Небі – означає бути поруч з Богом!

     Ісус Христос вознісся на небо своєю власною силою і владою. Знаємо, що праведники Старого Завіту Єнох та Ілля теж були підняті із землі на небо, однак це сталося не їхньою, а Божою силою.

     Ісус Христос вознісся на небо, щоб стати нашим вічним заступником і посередником перед Богом Отцем. Апостол Павло у посланні до Євреїв каже: “Він має безперестанне Священство, тому може завжди спасати тих, що через Нього до Бога Отця приходять, бо Він завжди живий, щоб за них заступатись”. А щоб Його заступництво було більш ефективне, Ісус Христос залишив на своїм тілі криваві рани. Ці Його рани на руках, на ногах і на серці і Його найсвятіша кров, яку Він милосердно і радо подає нам у Пресвятій Євхаристії, взиватиме вічно до Бога Отця про милосердя для нас грішних. І хоч би тих наших гріхів було так багато, як листя на деревах, як піску на березі моря, не втрачаймо надії на Боже прощення. “Бо як Бог власного Сина свого не пожалів, а видав Його за всіх нас, – як же не дав би Він нам із Ним і всього” – каже апостол Павло в посланні до Римлян. Саме для того, щоб ми, грішні, ніколи не втрачали надії на Боже милосердя, Святий Євангелист Іван написав: “Діти мої, – це пишу я до вас, що б ви не грішили. А коли згрішите, то маємо Заступника перед Отцем, – Ісуса Христа, Праведного, Він ублагання за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи усього світу.”

     Прийнявши Святу тайну Хрещення, ми також стали учнями Христа. Тому нам, як тодішнім апостолам, живим свідкам Христового Воскресіння, треба також щоденно в своїх молитвах і приватних і літургійних, зводити свої очі і думки до Неба, бо це є дорога у вічність з Богом. Тоді наші серця будуть наповнені радістю і милосердям, а не злобою і гріхами, тоді наші душі укріпляться Святим Духом, а не клопотами життєвими, що проминають.

     На жаль, треба признатися самим собі, що ми занадто мало часу віддаємо небесному, а дуже багато часу тратимо на земне: гроші, розваги, тілесні задоволення, славу, ми не шкодуємо кілька годин вдень для телевізора, для пустих розмов, для осудження ближніх, але не знаходимо хоч кілька хвилин в день для Бога, для належного виховання своїх дітей, для молитви.

     Тому пам’ятаймо завжди про те місце, нам призначене, куди вознісся Христос, і здобуваймо Небо молитвою і постом, милостинею і любов’ю до Бога та ближнього, здобуваймо його направленням власного життя і пошануванням ближнього, бо в кожному ближньому живе Христос.

     Ісус Христос вознісся на небо, щоб приготувати там для нас місце. “В домі Мого Отця багато осель і Я йду приготувати вам місце, вернуся й вас до себе візьму, щоб і ви були там, де Я”. Отже, Небо є нашою кінцевою метою, бо ми створенні із землі, але для вічного і щасливого неба: “Ми не маємо тут постійного місця, а майбутнього шукаємо” – каже Святе Письмо. Тут, на землі, ми лише тимчасові подорожні, а небо є нашою вічною батьківщиною, дарованою нам Воскреслим Господом Ісусом Христом, що вознісся.

     В день свого Вознесення Христос останній раз показався своїм учням у видимому образі. На очах присутніх Христос піднявся, поки хмара не закрила його. Одначе, Христос Спаситель не полишив свою Церкву напризволяще. Ісус виразно сказав: “І ось Я з вами по всі дні, аж до кінця віку”. Христос невидимо перебуває зі своєю Церквою постійно, а видимо перебуває у Святих Таїнствах. Тільки в Церкві і через Церкву благословляюча рука священника передає нам благодать Господню, обдаровує нас тими ласками, які потрібні кожному християнинові, щоби він став гідним зустрінути свого Спасителя в день останнього з‘єднання з Ним і почув слова, так бажані для кожної віруючої душі: “Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від початку світу”.

     “Вгору піднесімо серця!” Так взиває священик біля престолу в часі Служби Божої. Тож піднесімо серця наші і помисли наші вгору до неба, куди нині у славі вознісся Христос. Вдивляймося частіше в небо, де з Ісусом втішаються невимовним щастям незліченні хори Ангелів і мільйони Його послідовників. Вгору піднесімо серця! Там і наша вітчизна, там і наша кінцева мета, в тій країні, де немає ночі і жодних турбот і терпінь, де вічний день, де незбагненне щастя. Амінь.

(566)

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Возлюблені у Христі браття і сестри!

І нині дорога з Галилеї, північної провінції сучасної держави Ізраїль, до Єрусалиму викликає почуття тривоги та причаєної небезпеки. Землі історичної Самарії, замешкувані тепер, переважно, палестинськими арабами, свого часу були окуповані Ізраїлем, поставлені під контроль ізраїльської адміністрації і почали надаватися єврейським переселенцям. Хоч сучасні плани палестинсько-ізраїльського розмежування і передбачають повернення більшої частини Самарії до складу незалежної Палестинської автономії, це не зменшує міжетнічної і міжрелігійної ворожнечі. Машина з ізраїльськими номерами не може почуватися тут безпечно, арабські ж мешканці Самарії, попри славнозвісну східну гостинність, навряд чи зустрінуть єврея, який раптом надумає звернутися до них за допомогою, дружньо. 

Серед арабів у найбільшому місті Самарії Шхемі – євангельському Сихемі або Сихарі, як називає його євангеліст Іоан, чи ж Наблусі, як воліють звати це місто араби, переробивши римську назву «Неаполь», – ми можемо зустріти колоритні архаїчні постаті з довгими бородами. Це – самаряни. Їхня громада в кількасот чоловік і досі живе в сучасній столиці Палестинської автономії. Народ самарян виник, коли ассирійські завойовники вивели в полон жителів колишнього Північного Царства, Ізраїлю, й оселили натомість вихідців з інших країн, котрі почасти змішалися із тамтешніми залишками ізраїльтян. Самаряни зберігали старі вірування, а от Єгову (Ягве) ж сприйняли як Бога-охоронця цієї землі, долучивши Його до своїх божків. Вони перейняли шанування Тори (Мойсеєвого П’ятикнижжя), а коли Зоровавель почав був відбудовувати Єрусалимський храм, зголосилися йому допомагати. Відмову від їхньої допомоги самаряни сприйняли за образу й – на противагу Єрусалимському храмові – спорудили собі храм на горі Гаризим, неподалік від Сихему. Згодом єврейський правитель Йоханан Гіркан зруйнував цей храм, і це ще більше загострило стосунки самарян і юдеїв.

Євреї сторонилися самарян як, з їхнього погляду, зайд і напів’язичників. Самаряни ж ненавиділи юдеїв за зверхність і самовпевненість. І обидва ці народи, живучи під спільним гнобленням римлян, несли через історію образи та взаємну ворожість, що раз у раз проривалися сплесками насильства. Майже так, як і зараз на історичних землях Самарії та Юдеї.

Христос мусив долати непросту дорогу через Самарію, коли подорожував з Юдеї до Галилеї або провадив учнів на прощу до Єрусалимського храму. Самаряни, здебільшого, ставилися до Нього як до ненависного юдея – одного разу в самарянському селі, попри звернення посланців, «не прийняли Його, бо йшов Він у напрямі Єрусалиму» (Лк. 9:52). А Сам Ісус, направляючи на проповідь Дванадцятьох, радив їм: «На путь до поган не ходіть, і до самарянського міста не входьте» (Мт. 10:5).

І ось – поряд самарянське місто (а точніше – відносно невелике селище), чомусь назване апостолом Іоаном Сихар. Може, й справді існувало містечко чи передмістя Сихему під такою назвою, а, може, апостол вжив іронічну назву Сихему, утворену від дієслова «шикар» («поїв вином») або «шекер» («брехня»).

На обрії височіли, нагадуючи про давніх пророків й пережите в минулому, гори Гевал і Гаризим. Десь неподалік знаходилася гробниця Йосифа Прекрасного. Довколишні поля пам’ятали патріярхів Авраама та Якова, що часто зупинялися в цих місцях. Пам’яткою предкам-кочовикам лишалася криниця Якова. «І Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці». 

Саме тоді, серед денної спеки, наближалася до криниці самарянка. Не просто представник ворожого юдеям народу, а ще й жінка. Навіть тепер ортодоксальний юдей, зазвичай, ніколи не сяде поряд з жінкою в автобусі і не промовить до неї ані слова. Що ж говорити про стародавню Обіцяну землю, де суворі східні звичаї трактували жінку як істоту нижчого рівня. Рабини вчили: «Ніхто не повинен розмовляти дорогою з жінкою, навіть зі своєю дружиною». Або: «Краще спалити слова Закону, ніж навчити їх жінку».

Ісус з Назарету був знаний у Святій Землі як учитель – «Равві». А, отже, від Нього очікували манер, звичних для книжників і законовчителів. І самарянка, призвичаєна до холодної відсторонености чужих духовних авторитетів, не чекала, що її навіть помітять. Та раптом вона почула: «Дай напитись Мені!»Ісус не просто перший звертається до самарянки. Він визнає її за рівну. Він з довірливою глибиною розкриває їй вчення про благодатні дари Святого Духа і першій – першій з усіх людей! – відкривається як Месія-Христос. «Відказує жінка Йому: Я знаю, що прийде Месія, що зветься Христос… Промовляє до неї Ісус: Це Я, Що розмовляю з тобою…» Жінка повірила не слову – її переконала незвична шляхетність і чуйність Співрозмовника, Його безпрецедентна готовність розглядати самарянську традицію з повагою, Його свобода від обмеженої самовпевнености. Ісус навернув жінку прикладом любови та пошани до її гідности. 

Небезпека ксенофобії – ворожости до чужих – завжди існує в світі. Ми інстинктивно насторожуємося, зустрічаючи представників іншої культури. Сучасна Європа, приймаючи на свою землю мільйони біженців, імміґрантів і заробітчан, боляче переживає експансію чужих звичаїв і традицій у цивілізацію Старого Світу. На вулицях Харкова, Києва, Донецька з’являється щораз більше смаглявих і вилицюватих облич, лунають незрозумілі нам гортанні звуки. Ми опиняємося перед новим викликом – викликом їхньої присутности в нашому щоденному житті.

Христос не чекав, як поведе себе самарянка. Він Сам перший звернувся до неї. Він виявив щодо неї, чужинки, людини, по суті, іншої – напів’єретичної релігійної традиції та культури, несподівану відкритість і довіру. Він шокує Своїх учнів, бо, як з рівнею, розмовляє з жінкою. І тим перемагає! Самаряни, які з ненавистю сахалися юдеїв, «ввірували через слово Його. А до жінки казали вони: …Самі бо ми чули й пізнали, що справді Спаситель Він світу». Згодом же саме самаряни стануть першими іноплемінниками, наверненими у християнство. 

Не запобігливість, не пристосування до чужої традиції являє Христос. Він розкриває правду, з суворою чесністю говорить про заплутане й аморальне приватне життя самарянки. Але Він приймає самарянку як особистість, гідну бути вислуханою й почутою, здатну бути партнером у розмові. І тим Ісус дає Своїм учням і нам усім дуже практичний приклад ставлення до чужинця й іновірця, через стосунки з яким ми проходимо випробування своєї християнської зрілости, любови й милосердя. Проходимо через вибір між запеклою ксенофобією та місіонерською ревністю про навернення й спасіння душі ближнього. Амінь.

(183)